Ексклюзиви
Пʼятниця, 10 липня 2015 13:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Черепичні поля

Де вона поділася, та черепичина? Мала бути в дивані, але зникла, і все. Точно пам'ятаю, що привіз її років з 20 тому, коли дідову хату перекрили на шифер і стоси оранжевих черепичин виклали вздовж дротин, під стовпцями, замість паркана. Пам'ятаю навіть надпис на ній: "И. И. Винсъ. Петерсгагенъ. Близъ Гальбштадта". Гальбштадт – нинішній Молочанськ, тодішня німецька колонія. Дідова хата пригасла, поповнила сірі плями інших шиферних дахів.

Хата збудована ще до революції, на землі, яку одержав прапрадід після служби на Кавказі, "за покорєньє Чечні і Дагєстана". Типова тавричанська оселя. Подібних багато було. У Гуляй-полі сидів у такій з поетом-дисидентом Холодним, приїхавши до внучатого племінника Нестора Махна. Хата, де був один із махновських штабів, належала Карпові, рідному брату Нестора Івановича. Затишно, пам'ятаю, було в тих стінах, обвішаних портретами махновських родичів і самого Батька, під сволоками й при столі з чарчиною.

Черепицю тепер зустрінеш все рідше. Архаїка, зрозуміло. Хоча, побувавши в Македонії і побачивши цілі рівнини з черепичних дахів, я засумнівався в цьому. Туман над Охридським озером, імла гірської гряди, під якою помаранчева площина зі шпичками мінаретів – це був спокій і щастя, як у дідовій чи гуляйпільській хаті. "Щаслива та земля, де багато тепла, а люди їдять персики", – не пам'ятаю, хто це сказав, але погоджуюсь із сенсом. І жодні економічні негаразди, дефолти і навіть війни те щастя не спростовують. Воно в самому сонці, в черепичних дахах, насичених теплотою.

Мені завжди подобалася помаранчевість черепичного світла. Теракотова запеченість дахів дореволюційного Олександрівська, покручених вулиць Карантінки чи якихось сімферопольських задвірків, під час армійської служби. Черепиця в Криму інша за формою, горбата "татарка", але то все одно продовження тих же черепичних рівнин, від Греції до Грузії, від Албанії до Португалії. "До тої цивілізації належимо й ми, тавричани", – казав мені якось перекладач Перепадя, херсонець родом.

Може, так і є. Вже не перепитаєш. Немає Перепаді, як немає й махновського племінника Яланського, і поета Холодного, як десь розтягли дідівську черепицю, складену в стоси вздовж стовпчиків. Крим теж подаленів: після служби – трохи, а цього року, коли біженцем став дядько, разом з усією своєю родиною, то й остаточно. Під Маріуполем, грецьким містом Святої Марії, куди возив пшеницю прадід, назад везучи в'ялену рибу, "бички", тепер воює племінник, і Азовське море теж сповилося чимось тривожним.

Оце недавно, на "майські", на "проводи", були на дідизні. Деінде ще червоніють, жовтіють, світяться дахи. Але мало. Під'їхали під дідову хату, де живуть зовсім чужі люди. Їх десь не було, двері зачинені, розривався пес. Під хатою стояла миска з водою, мабуть, для курей, підперта черепичиною. Взяв, покрутив у руках. "Петерсгагенъ. Близъ Гальбштадта…". Ну, хоч щось

Зараз ви читаєте новину «Черепичні поля». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода