Ексклюзиви
Пʼятниця, 04 листопада 2016 14:50
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Час Вінграновського

Тепер уже важко й визначити, що саме спливає в пам'яті й уяві: поетична стихія чи образ живого чоловіка, який ту стихію носив у собі. Недавно розкрив перший том тритомника, із нього, як завжди, випав складений вчетверо аркуш. "Карта-меню", значиться чітким вінгранним почерком. Тобто список провіанту для кількаденної поїздки на Лутаву, на Десну. "Підчеревина, часник, помідори…" З переліку віє поетичним вихором і мандрами, майже як із віршів. Скільки натикаюся на аркуш – стільки й усміхаюся. І думаю описати Вінграновського, хоч це й непроста затія.

В одному з романів уже пробував, але пунктирно й під вигаданим прізвищем. Відчув тоді: пишеш "Вінграновський" – і прізвище відлунює некерованою акустикою, виломлюючись із тексту. Редактор-видавець теж напружився, але по-своєму. "Павло, поки ви ходили за пивом…", – початок речення ще був для нього прийнятним, а вже закінчення: "… я обісцяв три каштани", – повергало в шок. Геніальний поет не може щось робити у сквері під деревами, навіть після пива. Ну, хіба їх об… обходити, так. На тому й порішили. Редактор ще довго підкочував очі й зітхав.

Геніальний поет був живою людиною, на схилок життя трохи втомленою, обважнілою, що іноді роблено супила брови. Роблено, бо суворість тут же змінювалась напівусмішкою, затиснутою в кутиках губ. Така собі велика дитина, в якій бурхали незбагненні метафоричні вихори й спалахи, виплески експресії, мовна органіка, феєричні візії, вихлюпнуті в художній простір – те, про що вже багато й добре сказано літературознавцями й критиками, і буде говоритися ще. Чи прочитана та стихія ширшим літературолюбним загалом, чи провідчута? Важко сказати. Про "не час Вінграновського" писав ще Стус у таборовому зошиті. Пізніші часи були інші, але навряд чи більш "вінграновські". Мейнстріми суспільних інтересів рухалися в інший бік. Коли Вінграновський помер, новини кількох телеканалів ледь прохопились про це, приділивши більше уваги кончині "авторитета" Солохи, який преставився у табірній бані того ж дня.

По смерті, як на мене, його теж не поспішають відкривати. Іноді здається, що це не дуже-то й потрібно в суспільстві, де головною літературою стає навіть не масліт, а фейсбучні дописи й дотепи. Та й чи можливо? Ну, але про це не зараз. Пам'ятник теж поки що не відкрили, камінь, закладений біля парламентської бібліотеки, на Грушевського, під час революційного Майдану перегукувався з пам'ятником Чорноволу, підтримуючи В'ячеслава Максимовича, який бронзовів на іншій, "беркутівській", стороні вулиці. В Первомайську, на батьківщині, вулицю переназвано іменем поета. Літак "Вінграновський" є хіба в уяві, але ж красиво було б, погодьтесь?

Я дивлюся на розгорнутий аркуш, з якого синіють чіткі літери, і проступає усмішка, погамовна напускним серйозом. "Хлібина, сир, перець…" 1 (одна) – закреслено – 2, 3 – закреслено ще рішучіше, – чотири пляшки "доброї горілки". "Кріп, цибуля, картопля на юшку…" І вже ніби закручується дорога, віє лугом і рікою, світом, який він всотував, як надчутливий прилад, пересотворюючи в мові. Та що там розповідати – розкрийте його книжки. Час Вінграновського саме там

Зараз ви читаєте новину «Час Вінграновського». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода