Пʼятниця, 19 липня 2013 14:45
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Час позолоти

Ночі короткі й сухі. Літо. У касах попереднього продажу квитків нема, на залізничному вокзалі немає теж. Це погано, завжди погано, але влітку – особливо. Я наприклад, не відчуваю літа, якщо не з'їжджу на батьківщину, дихнути розпеченими запорізькими асфальтами, а ще – кудись на природу, скажімо, до моря чи на хутір із запашною назвою Сіножаття. Власне, яка різниця, куди й чому я маю їхати, й навіщо мені квитки. З ними були проблеми й минулого разу. І позаминулого. І раніше, взимку. Причому, в абсолютно протилежні напрямки, ніж мені треба тепер.

Видиво над нервовими чергами з'являється зразу ж, услід роздтратуванню й нецензурному реченню, мовленому подумки. У подібних ситуаціях, уже роками, мені приходить на пам'ять одне й те ж. Не було ще випадку, щоб не прийшло. Самому дивно. Видиво набирає різних форм, але завжди в його центрі – людина в однострої залізничника, суворий начальник із золотими гілками на лацканах. ­Зрештою, ні гілки, ні суворість не ­мають значення. Просто я пам'ятаю малолюддя біля столичних кас попереднього продажу залізничних квитків у серпні 2002 року, ошелешливе, порівняно з початком літа, коли він, міністр-ґазда, ще не заступив на пост, і з іншими літами й ­зимами. Квитки були. Навіть на Крим, навіть на сьогодні.

Кажуть, нормальною є та країна, де люди не знають прізвища прем'єр-міністра. У цьому випадку все навпаки. Думаю, більшість українців не знали прізвищ попередників вдатного міністра транспорту, як і його наступників. Цього запам'ятали. Він був вірнопідданим чоловіком, наглухо вмонтованим у тодішню владну систему, і всі її родові плями, певно ж, були й на ньому. Але зараз про інше. Були квитки, й не лише того дня. Будувались вокзали, автобани й мости. За вікном потяга пропливали станції й полустанки й, здається, не було найглухішої з них, де б за час врядування міністра-ґазди хоч щось не змінилося на краще.

Перший наступник у вільний час пілотував на ралі. Другий, що змінив першого, літав на дозвіллі з красоткою чомусь у Париж і чомусь за державні гроші

Це взагалі чи не єдиний випадок за добу незалежності, коли щось ставало кращим. Ні, ще пиво. Воно з'являлося, дивуючи різноманіттям нових сортів, і всі були добрі. Втім, з пивом тривало недовго. Тепер це майже міф. Як міф і безпроблемна квитковість, і сяка-така сервісна притямність залізниці, і… Після того "ґазди" приходили різні. Вже й не згадати їхніх прізвищ, не те що справ. Ну, перший наступник у вільний час, здається, пілотував на ралі. Другий, що змінив першого, літав на дозвіллі з красоткою чомусь у Париж і чомусь за державні гроші, розгардіяш на ввіреній йому залізниці пояснюючи випадами терористів. Він непомітно відійшов у сутінь танцклубів і партійний затінок. Терористи-партизани, як і належить, відійшли вглиб лісів і міфу, але на краще з того часу не змінилося нічого.

Той чоловік, ґазда-господарник, з яким асоціюються, принаймні в моїй свідомості, не лише золото погонів і лацканів, а й коротка золота, чи хоча б позолочена, доба української залізниці, теж оповитий міфами.

Один із них я чув колись чи то в потязі, чи в маршрутці. Він, міф, витає над чергами.

– Він же живий. То ж не його хоронили – весь забинтований, піди розбери. А він із сім'єю живе за кордоном, припіваючи…

Видно, людям потрібні міфи. Особливо в чергах. Під час тоскного очікування на щось. Чи на когось

Зараз ви читаєте новину «Час позолоти». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

11

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода