Ексклюзиви
Пʼятниця, 31 жовтня 2014 13:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Б.

Киснем життя ходять колючі, ледь синюваті протяги екстрем. Власні й чужі, різні. І відчути їх можна будь-де, навіть якщо в капцях вийти по хліб до найближчого магазину. Або, скажімо, доки у ветеринарній клініці ескулапи возяться з кицькою, домашньою улюбленицею, ти мружишся за столиком незнайомого "гадюшника". Меляса передобіддя, літепла кава, обгортка від "твіксу" на малолюдному асфальті. Тим часом уже закручуються незримі вузли. Не детективу, так принаймні сюжету яких-небудь "Надзвичайних ситуацій". Сюжет уже поблискує черепом, наближаючись від сусідньої забігайлівки.

– А шо це ми тут робимо – молодий-уважаємий?!

Ще йдучи, ти помітив у напівтемному безлюдді кафешної тераси цю круглу голову навпроти жінки-співрозмовниці. Тепер потилиця перетворилася на фейс, до того ж впізнаваний. Точно – Б., тільки трохи змінився.

– Це ви – молоді. Поголені…

– Ти знаєш, збрив. Після останнього случая.

Він захопливо торохтить, а ти вдивляєшся в незвичну безвусість і пригадуєш, як побачив його вперше. Там, де в Хрещатик впадає вулиця Городоцького, він роздавав листівки перед наметом, бив чоботом об чобіт. У кудлатій шапці, в кожусі й ременях, простонародно дотепний, і не було на всю ту протестну акцію персонажа більш колоритного. А згодом, може, і на всю "зону", бо не одному ж тобі він такий впав у око. Років на чотири "закрили". На прес-конференції після звільнення, у штабі партії, представники мес-мідій тамували посмішки:

– Дядька мого інхваркт схватив, коли мене на суді в цепка'х побачив. А я себе підпалив потом. Прямо в клєтке.

Згодом він зник із поля зору. Працював у жеку, командував сантехніками і двірничками. Але протяги ходили вкруг нього назирці, щоб пару років тому перехреститися над головою.

– Ззаді – цеглиною. І ножами почали бить. Двінаццать поранень. Харашо, шо впав отаково, на пічьонку. Прикрив… Додік замовив – конкурента на виборах прибирав.

Столик, зупинка з жебраком і парою бабусь-перекупок закручуються незримим вихором. Туди ж втягується разовий стаканчик з недопитою кавою. Із сусіднього кафе, з темряви тераси в наш бік поглядає співрозмовниця безвусого Б.

– Це – Миколина жінка, – пояснює він, показавши шрами й поправляючи футболку. – Миколу ж викрали й закрили, і всі мовчать. Думаєм оце, шо робить.

Ще один завихрений потік збрижує районну патоку. "Викрали… ФСБ… СІЗО "Матроська тішина"… Тепер Владикавказька тюрма…" Мов тайфун Трамі. Той Микола, як і Б., теж сів після акції "Україна без Кучми" і сидів найдовше. Перед тим воював на кількох війнах. Ти навіть підписи серед "діячів культури" збирав за його звільнення, і ця історія потребує пера Тютюнника. Або Довлатова. Але то таки інша історія. Під час нинішньої революції Микола теж був серед провідників.

Ми ще якийсь час говоримо. Про те, про се. Про близькі вибори. Незримі вихори вляглися, тернувшись об край холош. З білборду на нас дивиться вишиваний кандидат із хитро складеними губами. Далі ще білборди, з іншими фізіями – рядами й колонами. "Лісовий масив – за…" "Україна. Добробут…" "Повысим пенсии…"

– Так а?

– А хєр його зна, таріщ майор, – каже Б. і заливчасто сміється прощаючись.

Кожен із нас думає про своє

Зараз ви читаєте новину «Б.». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода