– Люди добрі! Вибачте, що я звертаюся до вас такий молодий. Мій син тяжко хворий, і треба гроші на лікування.

В електричці Трускавець – Львів за 2 години це третій прохач. Перший просив на будівництво храму в якомусь селі, жінка – на лікування тяжкої недуги.

– Не давай, – кажу чоловікові, який тягнеться до гаманця. – Він бреше.

Прохач – ром, років 35, підходить до нас. Показує фотографії хлопчика в реанімаційній палаті. Я не витримую. Раніше займалася зборами коштів важкохворим дітям. Знаю, що їхні батьки чергують у реанімації, а не збирають по електричках гроші. Двічі натрапляла на шахраїв – вони брали фото чужих дітей і збирали кошти на свою банківську картку. А неподалік мого будинку біля ринку чорнява ромка вже третій рік щодня збирає на лікування дитини.

– Де ваш син перебуває, яка лікарня? А якщо я зараз туди зателефоную? А потім викличу поліцію і ви сядете за шахрайство? – кажу.

– Ви так кажете, бо я циган. Бо цигани завжди брешуть? – чоловік сідає поруч. – Хіба в мене не може бути хворих дітей? Дістає грубу папку з документами. У них – оригінали виписок із лікарні його паралізованого сина, фото із ним, доручення від православного храму на дозвіл збору коштів, чеки за лікування, контакти педіатрів. Мені так соромно, що не можу підняти очі.

– У мене п'ятеро дітей. І двоє – важкохворих. Їду у Львів, а жінка поїде додому в Борислав до здорових дітей – так чергуємось. Збираю гроші, як умію, у мене нема смартфонів і фейсбуків.

Розпитую про лікування, пропоную допомогу, контакти благодійних фондів. Вигрібаю з гаманця всю готівку і віддаю. Він іде в наступний вагон. А ми з чоловіком мовчимо до самого Львова.

На нашій вулиці біля базару кидаємо у скриньку гроші жінці, яка третій рік збирає на лікування сина.

×