Наймана квартира

– Вы, девки черноротые, уже второй раз нас заливаете, нет – третий! – сусідка поверхом нижче гримає дверима.

Так почався ранок за два дні до Нового року. У нас прорвало каналізацію, й вода з ванни текла стінами кількох квартир під нами. Збіглися мешканці.

– Ты вообще здесь – никто, ты здесь не живешь! – чоловік, на вигляд років 40, на моє прохання вийти з квартири міцно хапає за руки. Але встигаємо з подругами виштовхати його за двері.

Троє дівчат майже два роки як закінчили університети і гуртом винаймають квартиру в Києві. З ванною, кранами, умивальниками постійна проблема. Власник час від часу щось підкручує, приговорюючи, що всі труби давно слід замінити. На тому йде додому.

Культура багатьох українців – сидіти на валізах

За час спільного життя прикупили холодильник і пральну машину. Сірі шпалери давно нам не подоба­ються. Тому кріпимо на них про­грамки з концертів, фільмів, дрібнички, що мають символічне значення. Але не клеїмо нових. Надіємося переїхати у краще помешкання.

– Раніше було враження, що в Ук­раїні живуть, як у найманій квартирі. Якщо в ній старий унітаз, його не заміниш, бо він же не твій, – каже режисер Влад Троїцький. – Навіть якщо 10 років там мешкатимеш, дивитимешся на шпалери в огидні квіточки. Думаєш, що завтра переїдеш, хоча можеш тут померти.

Культура багатьох українців – сидіти на валізах. А керівники країни – це як власники квартири, що латають дірки, але не змінюють інфраструктуру. Бо мешкають у дорогих будинках, часто за кордоном.

– Але зараз, особливо через Майдан, у багатьох з'явилося відчуття, що квартира – це моя батьківщина.

Ми з дівчатами почали з комірчини. Повикидали старий мотлох. А якби власник не замінив ванну – шукали б нового.

×