– Это они пускай меня боятся! – мама майже кричить у слухавку. Розмовляти стиха у свої 60 вона так і не навчилася. Намагаюся переконати її бути обережнішою, бо їде тролейбусом по Донецьку.
Всю війну мама провела в Києві. Тепер, уперше за півтора року, приїхала в рідне місто подивитися на квартиру, провідати родичів і друзів.
– Ни шиша себе! Разве это справедливо?! – вигукує, почувши від подруг, що ті оформили пенсії як на підконтрольній території, так і в ДНР. – Мой сын работает в Киеве журналистом. Он напишет про это безобразие!
До маминого обурення прислухаються пасажири поруч.
– Мама, может быть, проще сразу пойти в "МГБ ДНР" и рассказать, что в Донецк приехал киевский журналист?
Через кілька днів виїжджаємо мікроавтобусом на підконтрольну територію.
– Саша, это надо сфотографировать! – заходиться сміхом мама, коли бачить на блокпосту сепаратистів надпис великими літерами: были в Берлине, будем и в Киеве.
– Если заметят, то тебе придется ехать дальше одной, – кажу.
Стаємо в довгу чергу перед українським блокпостом. Обабіч траси – чагарі, за ними – поля. Двоє українських солдатів у камуфляжі з автоматами контролюють порядок.
– Желающие могут посетить туалет, – водій виходить і запалює цигарку.
Показує ліворуч – там метрів за 20 синіють кабіни біотуалету. Йду до них. Знову – черга. Повертаюсь до мікроавтобуса. Мама стоїть на узбіччі й посміхається:
– А мне больше нравится на природе.
– Ты что, ходила в кусты?!
– Ну да, а что? Мне там удобнее. Свежий воздух, и погода прекрасная.
– Мама, неделю назад недалеко отсюда несколько пассажиров подорвались на растяжках. Они тоже решили сходить в кустики. Вон столб с табличкой "мины".
– Я не могу все это воспринимать всерьез, – мама замислюється. – Похоже на какой-то театр.
1 
1
Коментарі
5