Зі стійких тенденцій сучасного біатлону хотів би відзначити дві. Перша – намагання російських біатлоністів "другого ешелону" змінити країну, за яку виступають. Яскравий приклад цього процесу – недавній шлюб "українки" Абрамової та "корейця" Лапшина. Коли так піде далі, то росіяни незабаром бігатимуть за Ефіопію. Друга тенденція – перехід лижних чемпіонів до біатлону, аби заробити "на старість" грошей, яких тут платять набагато більше.
Цього сезону біатлоністкою стала шведська чемпіонка Стіна "реактивна" Нільссон, якій упродовж кількох останніх сезонів не було рівних у спринтерських гонках. Логіка проста – 27-річна лижниця вже не стане у спринті швидшою, а для біатлону, дистанція якого складається з кількох спринтерських відрізків із відпочинком на стрільбищі, вона буде фаворитом навіть з урахуванням кількох імовірних промахів.
На жаль, для українців та українок цей шлях закритий. У нас немає швидких лижників, бо всі одразу йдуть у біатлон. Тому й доводиться вже шостий сезон покладатися на "золоту четвірку" – олімпійських чемпіонок 2014-го, сестер Віту та Валю Семеренко, Олену Підгрушну та Юлію Джиму. Заміни для них не видно навіть у далекій перспективі. Залишається полювати за росіянками, доки ті не посунули в Корею.
Те саме й у чоловіків, які можуть щось виграти виключно в "лотереї" раз на 10 років, як це зробив позаторік Дмитро Підручний. Про те, що варто зайнятися масовою підготовкою юних лижників, наші спортивні керівники навіть не замислюються. Тому не бачити нам у біатлоні своєї Стіни Нільссон.
Про коронавірус ані слова. Щоб не наврочити
Коментарі