1 травня виповнюється 10 років від дня найбільшого в історії Євросоюзу розширення. 2004-го до ЄС приєдналися Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Кіпр та Мальта. Вісім держав з цієї десятки були вихідцями з так званого соціалістичного табору.
Багато людей в тих країнах вступу до ЄС побоювалися. Когось лякала економічна міць так званих старих держав-членів союзу і можливі проблеми для власної економіки. Комусь не хотілося передачі Брюсселю частини економічного суверенітету, адже зовсім недавно позбавилися контролю Москви. Однак десять років по тому у тодішніх новачків загалом усе гаразд, з жодною з держав катастрофи не сталося.
Що ж дала їм євроінтеграція та членство в Євросоюзі? Ось деякі цифри.
Валовий внутрішній продукт невеликої Чехії зріс за 2004-2013 роки з 92 млрд. євро до 150 млрд. і перевищив український (134 мільярди). Литва в останньому індексі Світового банку "Ведення бізнесу" займає 17 місце з 189 держав світу, Україна – 112-те. У Польщі розмір інвестицій на душу населення зріс з 1,3 тис. доларів 2004 року до 2,6 тис. 2010-го, тоді як в Україні він становив три роки тому 600 доларів.
Тривалість життя в пострадянській Естонії станом на 2011 рік була 76 років, в Україні – 71. Витрати на душу населення в сфері охорони здоров'я Словаччини збільшилися з 565 доларів 2004 року до 1326 доларів 2012-го, тоді як в Україні цей показник був 2012-го 293 долари. Подібних прикладів та цифр можна приводити дуже багато.
В цьому і є різниця між реальними проєвропейськими реформами і їхньою відсутністю. Євроінтеграція – це коли демократія та економічне зростання держави працюють на покращення якості життя людини. Чи могла б Україна нині бути подібною до країн-вступників 2004 року? Звісно, якби не втратила кілька шансів.
Спершу – після розпаду СРСР, на хвилі здобуття незалежності. Була чудова нагода розпочати нове життя, піти шляхом Польщі чи балтійських країн. Та й Росія саме експериментувала з демократією, і якщо й мріяла про нову імперію, то тихенько і несміливо. Але Україна почала борсатися в потрадянському болоті, в результаті там і залишилася. Не було ані політичної волі та відданості європейській ідеї в тодішнього керівництва, ані достатнього тиску на нього з боку людей.
Другий реальний шанс виник після Помаранчевої революції. Була велика популярність України та українців на Заході, великі сподівання на проєвропейські зміни. Цього бажало суспільство. Росією вже керував Путін, але тоді він ще не був тим божевільним кремлівським фюрером, який сьогодні оголосив війну всьому цивілізованому світу. Тоді шлях до Європи нам перекрила шлагбаумом насамперед "помаранчева" влада. Тимошенко та Ющенко знищили і одне одного, і шанс на справжню євроінтеграцію.
Нині завдяки суспільству і всупереч егоїстичним політикам Україна має третю за часи незалежності можливість. І цей шанс кращий від двох попередніх, незважаючи на надзвичайно складну і драматичну ситуацію. Україна має Угоду про асоціацію з ЄС, яка передбачає реформи за зразком тих держав, що приєдналися до союзу 10 років тому. Владі важче саботувати євроінтеграцію через вимогливість та зовсім іншу якість суспільства і залежність від західних кредитів. З політичної точки зору розрив з Росією вже оформлено, про зближення з агресором мови бути не може. Євроінтеграцію підтримує більшість населення.
Змарнувати цей, третій шанс Україна просто не може собі дозволити. Надто велику ціну вже заплачено. І в разі провалу вона буде ще більшою.
2 
1
Коментарі