Волонтерська команда у складі киян Артема Мандзюка, подружжя Олександра і Юлії Хожай та львів'янки Оксани Боднар забезпечує потреби військових у надійних прохідних автомобілях. "Убитий" транспорт вони забирають у ремонт і знову повертають на фронт. Їхні "подорожі" на схід часто пов'язані з ризиками.
Ні-ні, та й чуємо від декого, що держава переклала забезпечення армії на волонтерів. "Так можуть говорити лише ті, хто стоїть осторонь допомоги армії. Бо насправді без волонтерів ніяк, – сказала в інтерв'ю "Телеграфу" волонтерка зі Львова Оксана Боднар. – Хлопці ж не сидять у тилу. Вони постійно під щільними обстрілами. Їхня амуніція зношується, згорає. Так само й техніка. Щоб держава знову забезпечила їхні потреби, на це йде час. А волонтери можуть допомогти зараз. Держава перш за все закриває потребу у зброї. Волонтер не може привезти зброю, але він може привезти машину, яка врятує комусь життя, і чийсь син, чоловік, батько чи брат повернеться додому. Тож хіба можна тут щось ділити чи рахувати?"
"Польські прикордонники не завжди розуміють, чому ми ввозимо в Україну так багато машин"
Оксана, колишня власниця туристичної фірми, одна з тих, хто займається поставками автівок на фронт. Вона і киянка Юлія Хожай – повноцінні водії у складі волонтерської команди, до якої входять чоловік Юлії Олександр та Артур Мандзюк.
Пані Оксана до активної фази війни займалася туризмом. Ось уже рік, як її фірма закрита, однак сама вона продовжує подорожувати. Щоправда, за одним і тим же маршрутом: до Польщі, потім назад, до Львова, Києва і далі до більш-менш безпечного на сьогодні Краматорська.
– За кермом я вже років вісім, але, якщо чесно, до війни ніколи не їздила зі Львова до Києва – боялася, – розповідає Оксана. – Ніколи не думала, що зможу самостійно подолати ці 500 кілометрів, а потім і далі, до Краматорська. Тепер ганяю навіть машини з правобічним кермом. А одного разу довелося терміново перегонити величезний джип з лафетом. Джип – для медиків, лафет – для транспортування покалічених машин з передової. Це ще той квест був! Але я сказала собі: "Оксано, зберися, подумай, з якою ціллю ти це робиш". І вночі пригнала ту машину в Київ.
Все не так страшно, як здавалось на початку війни, і все можна зробити. Головне, з якою метою ти це робиш. А найбільша мета, щоб наші військові повернулися додому з перемогою.
До того часу, доки дороги цієї четвірки не перетнулися, кожен з них займався волонтерством у складі інших об'єднань: займалися збором і доставками продуктів, медикаментів, амуніції… Але всі прагнули робити щось важливіше. Тож вирішили займатися автівками, щоб не розпорошуватися на все. Так склалося, що у Оксани був знайомий українець, який давно живе за кордоном і підбирає там автівки для ЗСУ, а в Артема якраз було замовлення на пікап від військових і певна сума благодійних коштів. Тепер команда волонтерів активно співпрацює із закордонні партнерами, які підшукують автівки на місці, підходящі за станом, бюджетом і за вимогами до завдань, які вони будуть виконувати на фронті, варіанти. Далі вони приганяють їх до польсько-українського кордону. Завдання Оксани – переправити їх через контрольно-пропускний пункт.
– У серпні-вересні ми з групою жінок, які також виїжджали у Польщу за машинами для військових, тижня моталися туди, – розказує моя симпатична співрозмовниця. – Вибиралися на вихідні, переходили через піший кордон, забирали залишені для нам машини на парковці. На це йшла зазвичай ціла ніч. А зранку поверталися у Львів. Пару годин відпочивали і збирались на роботу, бо все ми робимо у вільний від роботи час (я працюю тепер у компанії ОККО).
Зараз рідше їздимо. Останнім часом проходження кордону займає більше часу. Вимушені постійно пояснювати полякам, чому так багато машин завозиться для військових в Україну. Це дуже втомлює. Щоб вони зрозуміли, показую їм реальні фото обстріляних, згорілих і підірваних на мінах машин. Машина на фронті – це витратний матеріал. Дай боже, щоб вона врятувала комусь життя. Ми ще зберемо гроші, ще купимо й привеземо.
Кава в Бахмуті під свист снарядів
– У нинішній волонтерській місії для мене особисто головним було привезти надійну автівку на фронт, побачити, кому я її передав, поспілкуватися з бійцями. І дуже критично було, щоб машина не їздила в тилу, не возила тут чиюсь дупу, – каже 28-літній Артем Мандзюк, співробітник столичної компанії Interkassa.
До речі, компанія Interkassa вже двічі за час повномасштабної війни передала йому понад два мільйони гривень, зібраних на благодійних аукціонах. На ці кошти були загалом закуплені 10 повноприводних автомобілів з високою посадкою, як просять бійці, а також шоломи, форма, взуття.
Рідко, але трапляються приємні бонуси. Одна з перших машин, яку волонтерська група відігнала на фронт, була передана фондом блогера Олександра Куровського. Пізніше фонд подарував команді ще 2 автомобілі.
– Дуже дієвими бувають поширення постів про наші потреби бувають, – продовжує Оксана. – Якось моя подруга зробила репост збору на машину в Інстаграмі, і її далекий знайомий, який проживає за кордоном, зв'язався з Артемом. "Я бачу у вашій стрічці багато фото- і відео звітів. Ви справді реально допомагаєте ЗСУ. А я давно шукав людей, яким міг би довірити. Давайте я профінансую вам одну машину" – запропонував чоловік свою допомогу.
Благодійні внески, якщо чесно, значно скоротились у порівнянні з березнем-квітнем, і цьому є пояснення – втома суспільства від війни, інфляція... Та коли Ярослав Жаренов, головний редактор порталу "Телеграф", однокурсник Артема Мандзюка, який допомагає команді, виставляє у соцмережах пости про чергові збори, надходження різко зростають. Бо Ярослав пише так, що написане зачіпає душі людей. Інформаційний фронт ще й як працює!
Народ активніше донатить під час масованих ракетних атак ворога, коли гинуть мирні мешканці. Тоді у людей розпач і в них виникає бажання комусь допомогти. Коли все спокійно, тоді трішки втрачається відчуття, що в країні триває війна.
За півроку волонтерська команда, яка не придумала собі назви, доставила на фронт понад 30 повнопривідних джипів. Дуже популярні у військових пікапи, тому на них так часто оголошуються збори, бо вони можуть і забезпечення перевозити, і поранених при виході з оточення.
– Якось ми з Олександром напросилися на бойові позиції однієї з бригад, щоб побачити, як працюють у зв'язці САУ, старлінки й автомобілі, які ми доставляємо, - розповідає Артем. – Хлопці дозволили нам навіть зробити по п'ять пострілів. Ну, як пострілів? Вони навели дуло на ціль, а ми за тросик потягнули. Летіли звідти дуже швидко, бо в артилериста є 5-6 хвилин, щоб змінити позицію. І тоді я дуже чітко усвідомив, що значить фраза "машина рятує життя".
Загалом кожна поїздка волонтерів на фронт пов'язана з ризиком для життя. Артем пригадує, як він пив каву в Бахмуті зі своїм колегою, який там воює, під свист снарядів. Один з боєприпасів розірвався за 800 метрів від того місця, де вони знаходились. Пару випадків було, що свистіло снаряди пролітали над головами, потрапляли у сусідній будинок…
"Ремонт "поранених" автівок довіряємо лише перевіреним людям"
– Тому, коли перегонимо автівки на схід, зазвичай беремо лише одного додаткового водія на випадок, коли треба буде когось підмінити, – каже Артем. – Чим менше народу, тим краще. І хоча ми зупиняємося за 10-15 кілометрів від лінії розмежування, все одно існує небезпека, бо це район бойових дій. А коли повертаємося додому на машинах, які відслужили не один місяць, то це їзда на пороховій діжці. Армійське паливо просто вбиває мотор. Відтак завжди возимо з собою ремкомплект: ключі, домкрати, запасні колеса. Минулого разу, наприклад, забрали в ремонт машину, яка працювала на фронті ще до цієї війни. Вона постійно нагрівалась, із-за чого доводилось часто зупинятись. На щастя, завжди, коли робимо аварійну зупинку, водії, що проїжджають мимо, дуже швидко відгукуються. Було, зачіпляли на трос і тягнули до Києва.
– Але ж це тисяча кілометрів в один бік! Хіба не можна знайти СТО поближче до фронту?
– Одного разу ми спробували полагодити машину в Дніпрі. На жаль, коли ти не можеш контролювати процес, то щось та вилізе боком – відповідає Артем. – А в Києві у нас є перевірена СТО. І Саша Хожай з ранку до вечора повністю курує процес: в усьому допомагає майстрам, підбирає запчастини, сам стає до роботи. Намагаємося максимально ідеально зробити машину, щоб вона не зупинилася десь у полі. До речі, у жодній нашій автівці мотор не вийшов з ладу, хоча деякі з них уже по півроку відпрацювали. Але їм просто необхідне відновлення, тому ми забираємо їх до Києва. Дехто з бійців сам пригонить машини на СТО.
Іноді мене запитують, навіщо ми взагалі займаємось ремонтом, якщо можна купити нове авто. А тут проста математика, Пікап коштує в середньому 7 тисяч доларів. Якісно відремонтувати його обходиться у півтори тисячі доларів. Кажу, давайте семеро скинемось по тисячі доларів та купимо нове. "Та ні, у мене свої проблеми", – як правило, чую у відповідь. От і вся розмова.
– Практично кожна машина пережила купу обстрілів. У тієї переднє скло вилетіло, у тієї колеса пошкоджені, в іншої – кузов… Але після ремонтів вони продовжують виконувати свої завдання, – додає Оксана. – Найбільшу цінність представляє та автівка, яка найбільше допомогла хлопцям. Були такі, які коштували по 2,5-3 тисяч доларів, але відпрацьовували просто ідеально. Бо були надійні. Загалом усі передані нами машини, за винятком знищених, працюють.
Окрім машин, команда без назви везе на фронт зарядні пристрої, генератори, старлінки, дрони, спальники, каремати, інколи смаколики... Допомогу від неї отримали 54-а, 72-а, 79-а, 93-я бригади, Луганський прикордонний загін, українсько-грузинський легіон, спецпідрозділ Kraken. Незабаром надійде технічне поповнення від неї у 10-у, 30-у, 47-у бригади. Цікаво, що недавно хлопці з 72-ї попросили допомогти бійцям з 30-ї, бо ті їздять на… "Жигулях". Одне знайомство виводить на інше, і з'являються все нові й нові замовлення.
– Звісно, нам дедалі важче закривати збори. Звісно, хотілося б, щоб допомога населення була масштабнішою, – насамкінець каже Оксана Боднар. – Хотілося б, щоб люди не забували, особливо у мирних містах, що на сході кожного дня дуже багато поранених і загиблих унаслідок війни, і ці цифри тільки збільшуються. Однак я не вправі когось засуджувати. Допомагати чи ні армії своєї країни під час війни – це особиста відповідальність кожного. Але кожен має для себе зрозуміти, що він може мирно жити завдяки тим, хто стоїть в окопах. Не маємо права забувати про це, бо ціна дуже висока. Ми не можемо розслаблятися.
Реквізити Артура Мандзяка
Банка Моно: https://send.monobank.ua/jar/8NpNKgW9tv
Приват: 5375 4112 0269 5644
PayPal: [email protected]
Реквізити Оксани Боднар
Банка Моно: https://send.monobank.ua/jar/AbjauYUQj
Приват: 5363 5420 1037 2390
PayPal: [email protected]
2 
79692
Коментарі