Усіх причетних до перепису репресували. Більшість розстріляли - Лібанова

- Активна меншість задає напрямок руху країни, а більшість - темп. Україна могла б рухатись швидше, але для цього потрібно, щоб правила руху не змінювалися кожного року,- каже в інтерв'ю журналу "Країна" Елла Лібанова, доктор економічних наук, академік, директор Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Михайла Птухи Національної академії наук України.

- Моя реалізація це - наукова робота. Те, що журналісти приходять до науковців, це - свідчення, що Інститут реалізувався. Він - моє дитя. Був створений указом гетьмана Скоропадського 20 листопада 1918 року. Цим же указом створили Академію наук. Було сім Інститутів, хоч тоді вони називалися по-іншому, - один з них був Інститут демографії. У 1938 році після горезвісного перепису 1937-го розійшлись у цифрах з центральною владою. Сталін оприлюднив значно вищу цифру. Тоді усіх причетних до перепису репресували. Більшість розстріляли, Інститут припинив працювати. Відновити його роботу вдалось тільки у 2002 році.

Проросійські політики зараз мають максимум, чи можуть ще більше збільшити свій вплив?

- Боюся, що їхній електорат може розширюватись. Що більше провалів буде в економічній сфері, то більше вони набиратимуть. Тут мова про людей, хто не може знайти роботу, має малу на пенсію,не може спланувати своє життя зокрема і через те, що кожного разу щось змінюється.

У чому корінь зла?

- Наша найбільша біда у тому, що кожна наступна влада перекреслює роботу попередньої. Мовляв, до цього було не так, а зараз буде так. Друге - у нас немає одностайної меншості, яка б визначила напрям. Вона дуже атомізована. Це - не ментальна проблема. Ментальність поляка і українця не відрізняється. Але не знаю жодного поляка, який би не вважав себе поляком. У нас, на жаль, ситуація інша. Це - не бажання домовлятись. Істина не народжується у суперечці, так народжується конфлікт. Питання у тому, як критикувати. Кожна людина повинна мати свої червоні лінії. У політиків їх майже немає.

Яка національна ідея для українців від Елли Лібанової?

- Живи так, щоб не зважати іншим. Ти маєш досягати успіху, забезпечувати свої інтереси. Але твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого. Для мене свобода понад усе. Хочу мати можливість завжди висловити свою думку і не боятись санкцій від влади.

 

У контексті Донбасу де можемо йти на компроміс, а у чому не можемо поступитись?

- Не можемо йти на компроміс у питанні цілісності України. Я б пішла на компроміс у плані мови, намагаючись поступово поширювати там спілкування українською, але не директивно. Переважна більшість місцевих працювали на великих підприємствах. Це - колективістський дух. Спробуйте поєднати їх настрої і настрої західної України. Можна було б піти на компроміс у плані інвестицій в економіку того регіону. Сам Донбас з цим не впорається. Але ніколи не варто купувати людей. Це не правильно. Їх перекуплять рано чи пізно. Змалечку намагалась формувати відчуття патріотизму у дітей. Кличко нещодавно запропонував, щоб піднімали прапор, грав гімн щодня у школах. У Штатах це усюди. Треба формувати у людей відчуття гідності: власної та країни. Якщо говорити про децентралізацію, то може бути, що формуватиметься регіональна гідність. Є своєрідна гідність киянина, завжди була гідність одесита. Якщо це стосується якихось "перлин", наприклад Львова, це - одне. Але історія "моє село краще за твоє, тому я вищий за тебе" це - погано. Посилення регіональної ідентичності не буде загрожувати державі тоді, коли люди розуміють, що є однією спільнотою.

Що є спільного між усіма українцями?

- Україна. Є люди, які ніколи звідси не захочуть поїхати. Не тому, що десь гірше або краще, проте не моє. Багато знайомих працюють і живуть закордоном. Значна їх частина дуже задоволена своїм рівнем життя, але вони все одно не інтегровані у суспільство там, як бути тут. Мені також надходила цікава пропозиція піти у міжнародну структуру на дуже високу посаду. Я відмовилась. Це сталось якраз у день срібної річниці весілля. Після цього я час від часу задавала собі питання, чи не помилилась. Особливо, коли були складні економічні обставини. Зараз вважаю, що тоді вирішила правильно. Мій син навіть думати не хоче про те, щоб поїхати кудись звідси назавжди.

Нещодавно обрали нового президента Національної академії наук. Як оцінюєте НАН, кажуть, вона застигла у часі?

- Академія за визначенням має бути консервативною організацією. Це не відомчий інститут, що виконує замовлення з сьогодні на завтра. Була президія, де обговорювали нові принципи фінансування інститутів. Мова не йде про те отримання додаткових грошей, а про те, як розподілити наявні. На відділення економіки, наприклад, яке я очолюю, виділяють певну суму. Як її справедливо, прозоро розподілити? Що брати за основу? Хочемо відійти від принципу, який діяв раніше. Переважно це було базове фінансування, яке залежало від досягнутого. Повністю відійти від цього не вдасться. Але хочемо застосувати низку показників. Ніхто не вимагає, щоб усі відділення однаково працювали. Відділення фізики може розподіляти гроші за одним принципом, а економіки - за іншим. Президія погодилась на це. Вважаю, що це - заслуга нового президента Національної академії наук Анатолія Загороднього.

Ви оптиміст щодо долі України?

- Так, я - оптиміст. Песиміст вважає, що гірше бути вже не може. Оптиміст, що - може. на сайті нашого Інституту "повісила" фразу письменника Пауло Коельо "Все завжди закінчується добре. Якщо щось закінчується погано, отже це - ще не кінець". Це - девіз. Інакше просто неможливо жити у країні.

Повну версію інтерв'ю з Еллою Лібановою читайте в журналі "Країна" за 24 грудня 2020 року.

×