Війна на Донбасі триватиме років 10-20 - Валерій Ананьєв

8

Вино мене розслабляє. Я вживаю алкоголь замість ліків. Коли звільнився з передової, мав приймати дуже довгий час седативні ліки, які заспокоюють нервову систему. Вони дуже дорогі і занадто пригнічують нервову систему. Почуваєшся як овоч. Ні думати не можеш, ні жити – весь час болить голова. Я замість них спробував вживати вино вечорами перед сном. У мене якраз років три були проблеми зі сном – важко було заснути і нормально поспати. Вино помогло. Ніяких наслідків.

Справа в тому, що до цього я взагалі не вживав алкоголю. За 5 років в армії жодної краплі не випив. При тому що там усі постійно бухають. Це в порядку речей. Зараз, сподіваюся, з цим поліпше. Але раніше всі армійські традиції були пов'язані з алкоголем.

Люди просто себе ні в чому іншому там не можуть знайти. Єдине приємне проводження часу, яке в них є, - це зібратися і набухатися. Я коли прийшов в армію, мав враження, що потрапив в якийсь закритий алкодиспансер. Ніхто не займався спортом. Ніяких захоплень ні в кого не було. Весь вільний час бухали.

На війні алкоголь пиздять. Не завжди. Залежить від командира. Більшість людей звичайно розуміють відповідальність.

В 11 класі школи в останній раз я випив і все, просто не хотів. Я думав, що мені і так весело. Але наразі я по собі помітив, що алкоголь поліпшує стан нервової системи. У мене є вибір – або сидіти на препаратах, або час від часу вживати алкоголь.

Коли мандрував пішки Францією, пригадую, був день дуже важкий і спекотний. Я пройшов кілометрів 30-40. Зайшов на якусь ферму заночувати. Мені за вечерею запропонували вино. Я мав стаканчик разовий, але мені дали келих і пояснили: "Це домашнє вино, йому 20 років". Відтоді я ніколи не п'ю вино зі стаканчиків. Навіть вдома. Воно в бокалі навіть смакує інакше.

Я не можу пити будь що міцніше за 16 градусів. Тому віскі я розбавляю пепсі. Ром я розбавляю виноградним соком, текілу – грейпфрутовим.

В подорожі я вино пив практично щодня. Ночував в соборах. Там вина неміряно. І воно дуже хороше, домашнє. Я його пив, щоб приглушити біль. У мене страшенно все боліло. А вранці вставав і йшов 40 кілометрів, інколи 60.

Щоб подумати. Люди кажуть– а можна і вдома подумати. Вони не розуміють суті. Спішать, біжать, запізнюються. Вони живуть в цих декораціях і вірять в те, що це справжнє життя. Люди живуть в самообмані.

Коли кажуть, що роблять щось заради інших – транслюють брехню. Ніхто нічого в цьому світі заради когось не робить. Усе що ми робимо – це виключно заради себе.

Заради себе. Щоб отримати свій моральний профіт. Не знаю жодної людини, яка пішла туди заради чогось чи когось. Більшість людей туди йде заради самореалізації. Хтось - за пригодами, хтось – щоб втекти від побуту, хтось – щоб відчути себе чоловіком.

Навіть ті, хто йде туди щоб задовольнити свою систему цінностей і вчинити по совісті, робить це заради себе.

Світ простий. Люди все ускладнюють своїми добрими, злими вчинками, справедливістю. Понавигадували собі всякої маячні. Людиною, яка ділить світ на добре і погане, легко маніпулювати.

Я часто чую на вулиці: "Ми прості люди". Обивателі не хочуть нести ні за що відповідальності. Їм легше назвати себе простими людьми і перекинути відповідальність на інших.

Коли людина починає жити в комфорті, вона деградує. Людині для розвитку потрібна криза. І в нас ця криза зараз є. тому наше суспільство розвивається. Під впливом кризи так чи інакше люди будуть розвиватися.

Навіть в Росії вони розвиваються. Коли я бачу в інтернеті як менти їхні б'ють людей, у мене душа радіє. Чого я маю перейматися? Вони вбили 10 тисяч українців. Мирне ж населення слабке і не несе відповідальності за те що робить їх країна: "Мы ни при чем. Это они едут на войну". Вони громадяни цієї країни, росіяни за паспортами. Зараз вони збираються мітингувати за пенсії. Де були їх мітинги, коли у Крим ввійшли їх війська?

 

Вони постійно доходять до якоїсь кондиції нетерпіння, і потім у них відбувається перезавантаження влади. З Російської імперії в Радянський Союз, з Союзу в Росію. Їм постійно не дають перейти цю межу, де вони б від безвиході почали жерти один одного. А я хочу побачити, коли це станеться. І тоді, можливо, вони зміняться, коли їм стане поперек горла власна імперіалістичність.. Тоді будуть намагатися жити нормально, і мирі з іншими. Не шукати собі зовнішніх ворогів. У них скрізь вороги – євреї, чурки, хачі. Коли вони нажеруться цього всього, тоді з ними можна буде розмовляти.

Вони взагалі думають, що Україна - це Росія. Не відрізняють українців від росіян. На війну нашу їм начхати. Ніхто нам, окрім нас, не допоможе. Якщо економіці чи благоустрою європейців буде щось загрожувати, вони скажуть – та ну його в баню, це підтримування України. І це нормально. Ніхто не має бути змушеним через нас терпіти якісь незручності, типу падіння економіки своєї країни.

Зрозуміло що на побутовому рівні люди цим не цікавляться. Як і в нас.

80 відсотків людей – це слабкі інфантили. На їх думку взагалі звертати увагу не варто. Вони можуть кричати все що завгодно, хоч і "Путін, введи війска". Це все неважливо. Вони настільки слабкі, що навіть об'єднатися не можуть. Проблема в тому, коли решта 20 відсотків активного населення стають слабкими, тоді вата в країні починає превалювати.

З 2014 року є тенденція збільшення кількості людей, яким не все одно. Які розуміють, що вони громадяни і несуть особисту відповідальність за те, що відбувається в країні.

Однак основна маса людей не змінилася навіть за сто років. Так як в 1917 році інфантилів легко було об'єднати навколо гасла "Хто був останнім – стане першим", так само і зараз це легко зробити. Тому у Тимошенко високий рейтинг. Люди люблять популістів. Вони йдуть за популістами. При певних обставинах можна навіть Януковича повернути на пост президента, якщо вміло покерувати інфантильними людьми.

Всі зміни, які відбулися в нашій державі, зробили 20 відсотків небайдужих. Та менше. На майдані було сто тисяч, а в Україні 40 мільйонів людей. І вони змінили хід історії, хід розвитку країни. Вони задали вектор. Так, багато що не вдалося. Але ця революція просто продовжується.

 

У нас слабка ментально влада. На будь-кого з нашої влади можна знайти купу компромату. Тому Росія, маючи цей компромат, контролює більшість наших чиновників. Уся наша влада постійно йде на угоду зі своєю совістю.

Мені плювати на те, хто буде президентом. Головне, щоб активна частина населення України, яка готова діяти, постійно збільшувалася. Під тиском цієї активної частини вирівняється і все інше, також і влада.

Війна на сході почалася саме через це. Стрєлков прийшов сюди не з російською армією. Він сюди приїхав і об'єднав навколо себе інфантилів зі східної України – наших співгромадян. Ми програли війну на сході ще до початку бойових дій.

Немає сенсу про це розмірковувати, поки там російська влада. А скільки вона там буде – два роки чи 20, незрозуміло. Абхазія чи Придністров'я – приклад. Які там перспективи того, що там хоч щось налагодиться? Війна триватиме довго. Років 10, може, 20.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Невидимий батальйон: на Донбасі досі воюють добровольці

Я не говорю за особисте – за сім'ю, за свій дім. Давайте абстрагуємося від того, звідки я.

Ні.

Бо інфантильний ідіот. Оточив себе ілюзіями і повірив в них. Та всі ми живемо в ілюзіях. У когось більше, у когось менше вони мають щось спільне з реальністю. Мої ілюзії щодо армії нічого не мали спільного з реальністю.

У людей схиблене сприйняття війни. Вони сприймають війну через історії, кіно, через якісь пафосні речі. Війна – це суцільний бруд. Аморальність.

Але там не можливо брехати. Більшість людей – це тварини. Війни відбуваються тому, що люди хочуть воювати. Якби не хотіли, політики могли б що завгодно казати, але люди б не пішли б. Війна – це апофеоз всього лайна, яке є в людях. На війні ти це лайно і бачиш. Там нема жахів. Ти бачиш правду. Ти береш труп свого товариша, все що від нього залишилось, він обсирається в тебе в руках, ти його кладеш на машину. Це правда, тут нема нічого жахливого. Люди створили культ навколо смерті. А смерть – це просто смерть. Так трапилось. Важко когось одного оплакувати, коли по 10-15 людей гине щодня.

Там страху нема ніякого. Коли підіймається адреналін, свідомість відмикається.

Моя пригода не закінчується. 2014 - найкращий рік в моєму житті. Я тоді по-справжньому відчув свободу.

На війні нема ілюзій. Там просто неможливо грати роль. Там все вилазить нагору. Ти можеш вбити чи згвалтувати кого завгодно – ти хазяїн своїх рішень. Твоя система цінностей є єдиним твоїм контролером. Якщо я стою і нічого не роблю, а поряд зі мною хтось пихає ножа комусь і пузо – це не значить, що він більш вільний ніж я. Просто він дав волю своїм фантазіям. У нього немає моральних обмежень. У мене вони є. Хтось залазить в розбомблений будинок, краде там монітор і привозить його з війни додому. Я цього не роблю. Те що мені треба, я собі куплю.

У мене останні 6 років - суцільні відкриття. Я сприймаю і вивчаю світ через себе. Дуже важко собі зізнатися в багатьох речах. Це починає злити. Але якщо цей етап перейти, ти починаєш кайфувати від цієї об'єктивності. Це класно.

Ситуація лишається незмінна. У мене є якийсь бізнес. Я нібито успішний – у мене зараз є гроші, які я витрачаю на свої проекти. І що, це показник того, що я реабілітувався? Це не адаптація. Це змирення – з тим, що світ такий, яким він є, і ти його не зміниш.

 

Я не вважаю війну темою, достойною хоч однієї сторінки будь-якої книжки. Її можна досліджувати - її наслідки, передумови – це корисно. А читати про війну як про якийсь героїчний епос – це до психіатра.

Я не сприймаю літературу про війну взагалі.

Я дуже люблю кіно. І на своєму кімнатному рівні я досить непогано в кіно розбираюся. Я в першу чергу дивлюся на нього як на картину.

Для українського кіно це дуже високий рівень. Але українське мені не хочеться дивитися. Квитки на українське кіно я купую лише для того, щоб підтримати нашу кіноіндустрію.

Найкращий фільм, який я бачив торік – "Той, що біжить по лезу"-2. Це шедевр в кожному кадрі. Найгірший – "Дюнкерк". Коли весь початок головний герой ходить і шукає собі місце посрати – це про що? В цьому фільмі немає ніякої драми. Драма – це не рух героя в точки А в точку Б. Це рух людини всередині, розвиток її особистості. Там є багато дій. Але там немає драми. Кіно жахливе. Не зміг додивитися. Було відчуття, що мене обманули.

Воно занадто дешеве. У грі в тому числі. Занадто карикатурні герої. Просто капєц, немає багатогранності і багаторівневості в сюжеті. Дивишся – цей поганий, цей хороший, цей злий, але справедливий, цей молодий, але зухвалий максималіст… В кіно в 2018 році це некрасиво. Цей жанр існує вже давно. За кордоном роблять чудові експериментальні речі. А в нас, таке враження, що кіно тільки з'явилося.

Дивився трейлер "Короля Данила". Грим дешевий, костюми дешеві. Постановка дешева. Думаєш: "Ну хоч в пилюку запачкайте їх рукави. Ну вони ж воюють". Це ж бруд, це середньовіччя. Де цей бруд? Я хочу бачити. Коли красиво на щоці малюють крапельку крові – я бачу цю дешевизну

Однак українське кіно все ж розвивається. Поганих слів я про нього говорити не буду. Але і хвалити тільки тому, що наше, теж. У нас є східні сусіди, які кажуть: "Все свое – лучшее" - і воюють проти всіх. Просто потрібен час. Сценаристам і режисерам потрібен досвід.

Ось це вульгарно. В контексті того, що відбувається зараз в україні. Одна справа, коли все це висміюють якісь люди окремі в соцмережах, а інша – коли це висміюють в масштабах країни. Там іде війна, вбивають дуже багато людей. А ось ці речі, з яких сміються, - це елементи пропаганди, пов'язані з війною, а не просто менталітет і побут цих людей. Можна поржати з цього, якщо вимкнути якесь критичне мислення, але все це відбувається в контексті війни.

Тільки в школі. Я, коли повернувся з війни, хотів іти вчитися. А потім почав думати, що мені це дасть, а чого не дасть. Я ж не кардіохірургом хочу бути. Якби ішов у медицину, не міг би обійтися без вищої освіти. Розумію, що мені не потрібен папірець, щоб за нього сидіти на парах п'ять років. Я не збираюся на когось працювати. Мені потрібні знання. Я їх можу отримати на курсах. Там платиш гроші, вчиш локально те, що тобі необхідно. А сидіти на парах з ранку до вечора, слухати те, що тобі не треба – ні.

 

Я у своєму житті ні з чим складним не стикався. Якщо чогось не знаєш, завжди можна спитати. В чому проблема?

Це не форум. Це базар просто. Організатори цього заходу – монополісти. Щоб скласти їм конкуренцію, треба вкласти величезні гроші в рекламу, і не факт, що воно вистрілить. Тому ніхто навіть не намагається. А в нашій країні так завжди відбувається – коли ти піднімаєшся в тій чи іншій сфері – з'являються ці некрасиві аморальні моменти.

Я не бачу сенсу там більше з'являтися. Стояти на ринку і торгувати книжками – вибачте. Люди розчаровуються. Їх приходить все менше. Вхід платний. Це взагалі абсурд. Ці граматєї взяли локацію, і я їм маю заплатити, і люди, які приходять. Це наслідок совкового монополістичного мислення – більше заробити тут і зараз.

Ми подолаємо корупцію, коли люди стануть освічені, щоб розуміти, за що треба нести відповідальність, і сильні, щоб її нести. Коли це вже буде – це вже інше питання.

Я жодного разу нікому не дав на лапу. Коли я оформлював собі приватного підприємця, юрист мені сказала: "Принеси хотя бы шоколадку". Питаю: "А навіщо?" – "Кушать". Я її в очі послав на х…й. Підприємця я собі зробив, я нікому нічого не заплатив.

Війна стала можливою через те, що десь хтось комусь дав хабаря, десь хтось на щось закрив очі. Саме через побутові речі наше суспільство слабке.

У кожному місті різні люди і свій менталітет. Якщо Івано-Франківськ складає враження міста щасливих людей, яких нічого не хвилює, то Запоріжжя виглядає як місто нещасних людей, у яких дуже багато проблем. Те саме і Херсон. Люди хороші, але дуже бідні. І фінансово, і духовно, на жаль. Цьому сприяє саме місто. Воно не розвивається. Застигло в 1990-х – що Запоріжжя, що Херсон.

Але найгірша ситуація в Одесі. Вона не вважає себе Україною. Там занепад у самому місті і в людях. Я їхав у таксі. Розмовляв українською, сказав слово "неділя". Мене перепитали: "Неділя – это понедельник?" Там української мови люди не знають абсолютно. Там немає громадян. Тут в центрі міста стоїть пам'ятник Катерині ІІ. Це абсолютно проросійське місто. Я стільки вати не бачив в жодному іншому місті.

Той факт, що Одесу ще контролює українська влада – це чудо, що можливе завдяки активістам, які діють в Одесі – як Сергій Стерненко та інші. Тільки завдяки ним Одеса ще наша.

Помітив, що на українському заході люди щасливіші. Але там набагато менше, ніж у центральній Україні чи на сході тих, кого хвилює війна на Донбасі. Вони живуть добре, вони ближче до Європи. Їздять туди на заробітки. Але їх не хвилює те, що тут відбувається.

У Запоріжжі на презентацію книги прийшло більше ста людей. Хоча це ватне місто. У Вінниці – ледве 40, і то випадкових.

Для Росії здати Сенцова і піти на їх умови – це слабкість. Не думаю навіть, що можливий офіційний обмін. Уже те що Росія висунула умови – для неї величезний крок. Але Америка не піде на обмін на російських умовах. Це означає, що Росія може будь-якого викрасти і диктувати будь-які свої умови.

Сенцов - дуже сильна людина. Я б не витримав.

Всі мої друзі старші за мене – на 10 років, на 20. Усі мої дівчата були старшими за мене – на 2, 4, 5 років. Якщо мені з людиною комфортно спілкуватися – окей. Я звик спілкуватися зі старшими за себе. Але помітив, що в оточенні ровесників почуваюся якимось старпером.