"У бійця не можна забирати пульт, бо звик до гранати в руці"

9

 

Про численні поїздки в зону АТО, спілкування з бійцями, проблеми у сім'ях військових, що означає бути жінкою-капеланом Gazeta.ua розповіла військовий капелан і волонтер Лариса Когут. Вона одна із семи жінок військових капеланів в країні.

 

"Одного разу ми ночували на передовій. Розмова починається з кожним як звичайно "Як справи?". Далі заходимо глибше. Деякі бійці не справляються з емоціями. Вони не можуть це розповісти людям поруч. Легше розказати волонтеру, який привіз допомогу", – розповідає Лариса Когут.

Капелан – це духовний психолог. Він знає Бога, може молитися, працює із серцем людини, витягує духовні проблеми, з якими людина не справляється. Після молитви легше. Ніколи не відчувала від бійців негативу стосовно себе, – каже Лариса. – Жінки-капелани – це дуже добре. У підрозділі військових капеланів пояснювали, що досвід показує – чоловіки із жінками відвертіші. Бо із чоловіками потрібно тримати марку, поводитися мужиком, не розпускати соплі. А жінка зачіпає тонкі струни і чоловіки виносять на поверхню все, що турбує. Від цього стає легше.

 

Солдати всередині мають багато болю, втрат, питань до командування, забезпечення, місцевих жителів. Буває йдуть кілька бійців, а повертається один. Майже всі беруть цю ситуацію на себе: "Чому не я? Чому не додивився? Треба було вийти на хвилину пізніше".

Я слухаю їх історії. Це важко. Намагаюся стати на його місце, відчути, що відбувається у душі. Не можу сховатися за ширмою. Намагаюся підтримувати бійця і його родину тут.

 

Сім'ї військових у дуже великому стресі. Дружини часто не розуміють як спілкуватися із чоловіками. Коли приїздять у відпустку чи на лікування, рідні бачать, що хлопці інші. Вони мовчать, не можуть відкритися, як от сказати "Я тебе люблю". Дружини в шоці. Хлопці бувають агресивні. Діти цього не розуміють, бо бачили тата лише лагідним і люблячим. Це завдає багато травм.

Коли чоловік сидить біля телевізору і заснув з пультом у руці, то кажемо дружині ніколи не забирати пульт і не будити різко. Він звик засинати з гранатою. Не можна спрогнозувати, яка в нього буде реакція. Може навіть вдарити. Під час грози, запуску феєрверків чи петард чоловік може на підлогу падати, бо наче обстріл. Суспільство цього не розуміє. Люди в тилу кажуть: "Ми вас туди не посилали". А хлопцям боляче таке чути.

 

Військові тримають дитячі обереги. Бійці із 128 гірсько-піхотної бригади , які пройшли Дебальцево, виймали пластини із бронежилетів і вставляли дитячі малюнки, клали під каску. Вони вірили, що ця любов дітей, народу, Бога їм допоможе.

Мої рідні важко переживають, коли їду. Моляться. Я чоловікові кажу жартома: "У тебе є можливість бути в духовному тонусі". Вони більше за всіх хочуть, щоб війна скоріше закінчилася і мама була вдома. Коли починала їздити, то я їх вмовляла, переконувала, що це потрібно. Обіцяю завжди телефонувати або писати смс-повідомлення, хоча є ділянки де немає зв'язку.

 

Було багато ситуацій, коли були не впевнені чи виживемо. Ніде не написано під ким цей населений пункт. Або буває, що потрапляємо в густий туман. Тоді просто блукаємо, навігатору не можемо довіряти – ще й російські програми стоять. У місцевих не завжди питаємо, бо є люди налаштовані проти України. Переважно це чим ближче до кордону. Розмовляєш з ними українською, а вони напружуються, реагують агресивно чи роздратовано.

Блок-пости наших і бойовиків іноді розташовані поряд. Бували випадки, що волонтери потрапляли в полон, бо їх неправильно координували. Або їхали туди проїздили наш блокпост, а назад там вже стояли бойовики.

 

На передовій потрібний супровід. Іноді їдемо із озброєною охороною із генштабу або групою цивільно-військової співпраці. Їдемо швидко і не маємо можливості дивитися карти. Буває ставимо позначку на навігаторі, але розуміємо – їдемо не туди. Передзвонюємо військовим, вони по карті дивляться: "Ви вже півтори години їдете по фронтовій зоні. Тільки не поверніть наліво". А навігатор може показувати саме там і повернути.

 

Наша сильна сторона – це патріотизм. Ми переможемо. За нас воюють грузини, чечени, бо колись ми допомагали їм. Ми ні до кого чоботом двері не вибивали, не вламувалися. Всі розуміють, хто це підбурив, які війська там стоять.

Бійці кажуть: "Ми стоятимемо до останнього волонтера". Деякі бабусі приносять постійно в'язані носки. Всередину вкладають сонет Шекспіра переписаний від руки, Євангелія, молитви, маленькі шоколадки.

 

×