45 захисників "Азовсталі" повернула Україна з полону 6 травня цьогоріч. Це був крайній обмін "азовців" на даний момент. Сотні інших бійців досі продовжують знаходитися у російському полоні, а деяких з них окупанти почали судити.
Бійців "Азову" продовжують чекати вдома їхні батьки, дружини та діти. Попри невідомість і нерозуміння, що відбувається з їхніми рідними – люди гуртуються між собою та організовують акції на підтримку полонених "азовців". Роблять це для того, аби нагадати суспільству про героїв, які досі насильно утримуються в карцерах і тюрмах РФ.
Кореспондентка Gazeta.ua поговорила з матір'ю одного з бійців "Азову" Наталією Кравцовою.
Із дитинства він був добрим і відповідальним. Так сталося, що з 10 років жив без батька і весь цей час ніколи не вередував. Завжди розумів, що мамі важко у якихось моментах. Ніколи не просив того, що не могли собі дозволити. Ставився до усіх ситуацій по-дорослому. Був моїм помічником. Іноді згадую його дитинство і розумію, що жодного разу я не була через нього засмучена.
Не був відмінником, але досить гарно вчився. Не був спортсменом, але грав у футбол. Його всі любили у класі. Мав такі якості, які гуртували людей біля нього. Не завжди могла готувати йому сніданок, то він готував собі й мені перед школою. І це у років 10. Ішов на навчання і казав: "Мама, там тобі яєчня і чай".
Завжди був дуже чесний і відкритий. Я вважаю, що це одні з найкращих людських якостей. Знаходив спільну мову з іншими. У нас більш дружні стосунки - постійно радився з якихось питань - і хороших, і поганих.
Ми родом з Донеччини. У 2014 році мені довелося його майже шантажем влітку вирядити до Дніпра, щоб він не знаходився в рідному місті. Тоді це було небезпечно, особливо для молодих хлопців. Поїхав з другом - вони обоє мали принципову проукраїнську позицію. Брали участь в патріотичних мітингах, хоча про це я дізналася тільки через декілька років. Хоча і тоді я розуміла, що моя дитина не сприймає той новий уклад, той "русский мир".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Якщо я вам ногу прострелю - буде чим перемотати?" - які жахи пережили херсонці після підриву ГЕС
У 2015 році він сказав: "Мені соромно, що я молодий хлопець, а мою малу батьківщину захищають інші люди". Це було його мотивацією піти на війну - боронити свою країну, домівку, своїх рідних. Сталося так, що одразу потрапив в "Азов".
Сказав, що має обовʼязок перед країною і має піти захищати її. Я плакала, бо розуміла, наскільки це серйозно й небезпечно. Ми ж знали вже, що відбувалося в Іловайську, в Дебальцевому. Бачили все на свої очі, читали про кіборгів і розуміли, що це не буде проста прогулянка. Але не відмовляла. Бо це його вибір, як дорослого чоловіка.
У 2022 році мав звільнитися зі служби, але почалася повномасштабна війна. Уся зима до кінця лютого була наповнена тривожними новинами про вторгнення Росії. Я теж його питала, на що відповідав: "Ми завжди готові". Ніяких натяків не було, навіть мав піти у відпустку у 20-х числах лютого. Потім подзвонив і сказав, що відпустку скасували. Я зрозуміла, що все дуже серйозно.
Спілкувалися з ним буквально кілька разів, а на початку березня з Маріуполем пропав звʼязок. Дзвінків не було майже три тижні. Після того один раз дзвонив з незнайомого номера. Взяла слухавку, він назвався. У людини, яка зі мною розмовляла був такий стомлений голос, як у дорослого чоловіка у віці. У перші секунди навіть не могла впізнати, що то мій син. Тоді стало зрозуміло, наскільки важка ситуація у Маріуполі. Зі мною розмовляла зовсім інша людина.
Я зрозуміла, що він мене беріг
Останній раз говорили у 20-х числах березня. Після того тільки іноді переписувалися. Сказав: "Я живий, ми тримаємося. Я тебе обіймаю". Іноді я йому писала, розповідала про ситуацію в Україні, щоб мали хоч якусь інформацію. Хотілося його і всіх хлопців підтримати - що Україна про них не забула, що родичі про них памʼятають.
За весь час мені нічого не розповідав про те, що відбувалося у Маріуполі й на "Азовсталі". Уже у травні, коли від родичів бійців почала дізнаватися, що там відбувалося, у мене був шок. Це такі подробиці, про які я не знала. І мене просто розрубало на шматки. Я зрозуміла, що він мене беріг і тому взагалі нічого не розповідав. Скільки б йому не було років - він все одно для мене дитина. І я весь його біль перекладаю на себе.
У травні торік у Туреччині були я і ще троє жінок - мами й дружини захисників "Азовсталі". Намагалися зустрітися з президентом країни, щоб добитися екстракції наших військовослужбовців. Новина про те, що відбулася так звана евакуація з "Азовсталі" нас застала вже там.
З одного боку було дуже страшно, бо ми розуміли, що вони не повертаються в Україну і що це - полон. Було дуже страшно, бо знали, із яким ворогом Україна веде війну. А з іншого - надія, що ми все таки побачимо наших рідних живими. Було і велике полегшення.
Мій син був в Оленівці, коли Росія здійснила теракт і обстріляла барак з військовополоненими. Дізналася про це тільки у вересні, коли повернувся командир нашого підрозділу. Він сказав, що син був в Оленівці і отримав там поранення. У лікарню його не забирали, але Оленівка була шоком для всіх нас.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни робили величезні ПОМИЛКИ" - морпіх США про підготовку ЗСУ, контрнаступ і перемогу України
У той день до нас приїхали жінки з Харкова, домовилися зустрітися в нашому офісі. Щось всередині йокнуло, прочитала новини про цей теракт і відразу відчула, що це правда. Просто почала плакати, жінки почали мене заспокоювати, що такого не може бути. За кілька годин зʼявилися відео й фотопідтвердження. Це був такий жах, що не можу передати.
Не було інформації, хто у бараку загинув, а хто поранений. Росія оприлюднила в якомусь телеграм-каналі ці списки. Але сказали, що було 192 людини, а написали на 70 людей менше. Невідомо, де вони поділися. Суцільна невідомість тривала до кінця вересня.
Мені рідко сняться сни, але напередодні теракту наснився тяжкий сон. Було відчуття, що станеться щось погане і хтось з близьких людей потребує допомоги.
Наприкінці вересня усіх "азовців", українських бійців вивезли з Оленівки. Але наразі їхнє місце перебування невідоме, немає ніякої інформації. У нас дуже активна комунікація з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими. Я їм дуже вдячна, вони завжди йдуть назустріч нашій організації "Жінки зі сталі". Проводимо різні зустрічі, отримуємо від них відповіді майже на всі питання. 20 травня був марш Києвом "Поверніть героїв додому" до річниці виходу Маріупольського гарнізону з "Азовсталі". Було приємно побачити Координаційний штаб майже в повному складі. Йшли з нами в колоні й проявили свою громадянську позицію.
"Азовці" як "червона ганчірка" для росіян
Усі хочуть якомога скоріше повернути своїх рідних додому, тому що розуміємо, що "азовці" як "червона ганчірка" для росіян. В Оленівці перебували, за рідким винятком, саме бійці "Азову". І на судилищах, які вже кілька місяців йдуть в Росії - саме наші хлопці та дівчата отримують просто "драконячі" строки - від 25 років до довічного увʼязнення.
Боляче, що світ на все це дивиться й ніяк не реагує. Розуміємо, що наші хлопці військові, зробили свій свідомий вибір, коли пішли захищати Україну, підкорилися наказу скласти зброю й піти в полон. Але зараз ми бачимо, що полон перетворився у суцільні тортури.
Родичам дуже важко, бо процес якось не дуже зрушує з місця. Наразі майже 700 "азовців" знаходяться в полоні, з ними - близько 2 тисяч бійців Маріупольського гарнізону, що вийшли з "Азовсталі". Це і медики, які лікували людей на "Азовсталі" й на заводі Ілліча та які взагалі не беруть зброю до рук. Їхня зброя - це скальпель. Там більше сотні жінок, молоді дівчата, які рік свого життя провели у карцерах.
Наші хлопці і дівчата виконали свій обовʼязок, а з боку Росії немає ніякого бажання дотримуватися міжнародного гуманітарного права. Виправдовувати агресію РФ жодним чином не можна.
За весь цей час бійців Маріупольського гарнізону звільнили людей 500-600. Це приблизна інформація, але ж ми розуміємо, що ще тисячі людей у полоні. Чому так рідко обміни? Важко сказати, але коли дивишся на суди над "азовцями" в Росії, то стає зрозуміло, що наші хлопці й дівчата для них як трофей. Хочеться, щоб держава доклала більше зусиль і щоб наших військових звільнили. Бо те, що ми бачимо - поки не вселяє впевненості.
Потрібно вірити завжди і жити з цією вірою. Надіятися, що ваша рідна людина буде вдома. Не можна зневірятися, складати руки, треба обʼєднуватися з такими ж людьми, які тебе розуміють.
Ти йдеш вулицею і бачиш людей, які радіють життю, а ти абсолютно роздавлений. Думаєш, що твій біль ніхто не розуміє, ти нікому не потрібна, зайвий елемент у цьому житті. Але насправді це не так, бо дуже багато людей хочуть допомогти родичам військовополонених. І вони щирі у намаганні допомогти.
У нас в країні багато болючих точок - Бахмут, Херсон. Але не забуваймо, що майбутня перемога кувалася на "Азовсталі" рік тому, коли ця група бійців не дала росіянам просунутися далі. Вони дали шанс Україні оговтатися й підготуватися до тривалої боротьби.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Особливий з дитинства і до смерті: матір Романа РАТУШНОГО розповіла маловідомі історії про сина
Я живу тим, що я побачу скоро свого сина. Це така ідея, із якою ми живемо. Хочеться звернутися до суспільства, щоб вони підтримували рідних військовополонених. Бо наше життя - довга темна смуга. Нам потрібно, щоб ті, кого ця біда не спіткала, на щастя, приходили на наші акції, не забували про хлопців і дівчат.
Коли син повернеться з полону, ми сядемо з ним і будемо довго розмовляти. Останні роки розумію, що ми з ним дуже мало спілкувалися - у мене робота і у нього. Ми могли кілька разів на тиждень поговорити й більше писали один одному. Мені цього дуже бракує. У нього служба, приїжджав на кілька днів на рік. Його спілкування зараз дуже не вистачає. Про хороше й погане, розкажу, як ми за них бились тут, щоб видряпати з пазурів ворога. Хочеться вилікувати наші душі й повернутися до нормального життя.
3 
79692
Коментарі