Двоюрідна сестра ув'язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова Наталія Каплан майже чотири місяці тому переїхала з Москви в Україну. Зараз працює редактором у діловому інтернет-виданні. Каже, рішення покинути Росію пов'язане не з арештом брата. Такі думки з'явилися вже десять років тому.
Вам уже тривалий час було важко миритися з перебуванням в Росії?
Перша думка поїхати з Росії з'явилася ще років десять тому. Вони виникали епізодично. Коли в країні всі було погано, думала: час збирати валізи. Потім ти начебто пристосовуєшся до того життя: у тебе все-одно якісь турботи, проблеми, радості. В такому підвішеному стані я була насправді задовго до арешту Олега і до анексії Криму. Десь у листопаді минулого року стало зовсім печально — я перестала спілкуватися практично з усіма людьми. Зрозуміла: або я тут звихнуся, або треба звідси вилазити. Ніякого просвітку не було видно. Як і зараз. Повна апатія. Переїхала раптово, десь за тиждень — зробила довідку собаці, щоб вивезти його з країни, продала крупні речі: камеру, комп'ютерний стіл, велосипед. З'їхала зі зйомної квартири.
Поштовху як такого не було. Просто розуміла, що далі так тривати не може.
Був критично малий відсоток однодумців?
Катастрофічно малий відсоток. Друзі-колеги. З друзів, з якими сходилася в поглядах, лишилися тільки чотири людини в Москві і ще двоє в Єкатеринбурзі. Це при тому, що я все життя прожила в Росії.
Були ще якісь люди з протестної тусівки — з ними можна було не приховувати своїх поглядів. Але я теж людина і я не можу жити винятково протестами. Мені хочеться поговорити про щось інше, а з ними ми могли обговорювати тільки те, що Путін — хуйло. Так, у нас однакові погляди. Але нам нема про що поговорити поза політикою.
Часто чую, що єдиний спосіб спілкуватися мирно — не зачіпати больових тем. Якщо в українців родичі в Росії — з ними або посварилися, або намагаються не говорити про політику.
З деякими людьми я перестала спілкуватися, бо діалог складався приблизно так: "У мене проблеми", - кажу комусь. - "Угу... - відповідають. - Ти подивися, яке небо блакитне...". Дуже боляче, коли ти не можеш розповісти про те, що тобі болить.
Так чи інакше тема політики все-одно виникає. Найчастіше росіяни скаржаться на санкції. Там у всіх така каша в головах. Серед моїх знайомих свідомий пропутінець лише один.
Фізично немає ніяких 86 відсотків підтримки Путіна. Але це не заважає людям кричати — "Крим наш!", "Навколо вороги", "В усьому винні піндоси", тобто, американці. Отакий дивний парадокс. Де причинно-наслідкові звязки?
Я навіть пропунтінців більше розумію, ніж цих людей, в яких суцільні хитання в свідомості.
Ви часто стикалися з відкритою критикою на адресу України?
Неодноразово. В Росії досі говорять про "наколоті апельсини" на Майдані. Мені розповідала подруга однієї з подруг, що в неї у співробітниці знайома сусідки зараз лікується у Москві від наркоманії через те, що вона була на Майдані і її там начебто напоїли чаєм з наркотиками. Це мої друзі кажуть - звичайні люди, а не російські ватники. Це не людина, яка живе у злиднях, ніде не була і все життя дивиться тільки телевізор за відсутності інтернету і нічого крім картоплі не бачила. Це кажуть москвичі з вищою освітою і стабільним заробітком і змогою мандрувати світом. Тим не менше, уявлення у них ватні.
У мене є знайомий, який дуже багато мандрує Європою, Щоразу після поїздки каже: "Як же там кльово! Нам би так жити". І все-одно, минає тиждень, і він за старе: "Гейропа. Все погано. Ми всіх спасем".
Це явище психологи повинні вивчати. Думаю, у росіян в голові по крупицях збирається суперечлива інформація. Врешті вони вирішують, що всі вороги і що нікому не можна вірити. Тому так і виходить: уряду не вірять, Україні не вірять, світові не вірять, і врешті-решт власним очам теж не вірять.
Низька явка на вибори в Думу говорить насправді про багато що. Сказати, що я бачила, як падає авторитет Путіна, не можу, тому що я цього авторитету ніколи й не спостерігала у своєму оточенні. Люди втомилися від політики. Не вірять, що щось може змінитися. Найпопулярніша фраза: "Скрізь же так. Що ми можемо змінити? Ми можемо тільки пристосовуватися. Що хорошого, якщо почнеш виступати? І тебе посадять".
Путін в Росії прийшов до влади на очікуваннях стабільності. Росіяни втомилися від усіх цих коливань і перетурбацій. Їм хочеться просто жити. Інше питання, що і в Путіні немає ніякої стабільності, крім болота.
Я впевнена, що навіть пропутінці розуміють, що і президентські вибори будуть фальсифіковані. Ніхто не вірить в нового президента.
Уже цей факт має дати людям зрозуміти, що держава їх використовує.
Ще у 2011 році масові фальсифікації призвели до протестів, масових репресій і еміграцій з країни. Після цього люди стали боятися. Тому що Болотна по суті нічого не добилася. Хіба був якийсь діалог з владою? Ні. Переглянули вибори? Ні. Єдине, чого добилися — це закручування гайок. Все стало набагато гірше. Люди стали масово валили з країни. Страх посилився і після вбивства Нємцова.
Хоча основний кістяк протестної тусівки в Росії — люди нарвані. От цих взагалі нічим не залякаєш — ні вбивствами, ні арештами.
Хто ці люди?
Вони всі різні. Не обов'язково молодь. Не обов'язково люди з вищою освітою. Той же 34-річний Ільдар Дадін, наприклад, — робітник, зараз відсиджує три роки за ґратами за участь в акціях протесту.
Багато там колишніх радянських дисидентів. Багато бізнесменів — малих підприємців, звісно, не крупних олігархів, бо вони з Росії або виїхали, або не посміють протестувати. Є пенсіонери, є молодь. Тусівка дуже різношерста. Є ліві і праві. Є анархісти, які проти будь-якого державного устрою, бо вважають його насильством над людиною. Тут же і націоналісти — повний антипод анархістам. Причому серед націоналістів теж розкол — одні кажуть "Крим наш!" і готові їхати воювати на Донбас. А інші переконують їх: "Ви що, ідіоти? Україна — це суверенна держава, ми не маємо права туди лізти. І Крим не наш. Давайте ми вже якось будемо Росію піднімати, а не ломитися в Україну".
Але всі ці розмови точаться на кухні при закритій кватирці. Ніхто в Росії не дасть зібратися. Там мітинг — це секунд 15. Якщо десь проводять таємні зібрання, біля них постійно пасуться "топтуни" - ті, хто вистежують. Вони з так званого центру "Э" - центру з протидії екстремізму МВС.
Як в радянські часи.
Так, совок-совок. Хоча, звісно, у полегшеному варіанті. Багато колишніх радянських дисидентів у шоці від нинішньої ситуації в Росії. Вони пояснюють, що у ті часи все-таки не саджали просто так. Тебе спочатку викликали, з тобою говорили. Тоді вони могли все-одно якось таємно збиратися. Зараз же достатньо просто стати перед Держдумою і почати читати Конституцію - і людину відправляють за решітку.
Але люди не розуміють одного — Радянський Союз, хоч через кров, але сам себе забезпечити міг, а сучасна Росія себе забезпечити не може ніяк. Тому в Росії можливий хіба що голодний бунт. Рівень життя в російській глибинці доволі низький. Там є страшенно жебрацькі регіони.
Є версія, що проти Путіна може повстати великий бізнес — його оточення, яке потерпає від санкцій.
Так, я теж думала, що варто надавити на політичну еліту санкціями, як вона збунтується проти Путіна. Але, думаю, він для них уже не доступний. Оточення регулярно змінюється. Воно зараз змінене все практично. Я не впевнена, що залишилися наближені до Путіна олігархи.
Інтерв'ю з Наталею Каплан читайте у номері 39 журналу Країна від 13 жовтня 2016 року.
3 
79692
Коментарі