Росія не розуміє дипломатичної мови. Треба показати їй силу – експерт

Є країни, які найбільш рішуче підтримували Україну, починаючи ще з 2014 року. Вони бачать продовження агресивної політики Росії, нові загрози з боку Москви. Тож їхні лідери своїми телефонними дзвінками подають сигнал Кремлю про солідарність із Україною. Ці розмови – політична підтримка нашої країни на найвищому рівні.

Відсутність таких заяв точно вплинула б. Очевидно, що Путін пересуванням своїх військ до наших кордонів та поновленням вогню на лінії фронту тестував як Україну, так і Захід. Він прагнув визначити, наскільки ми та наші партнери готові протидіяти черговому посиленню російської агресії. Це випробування наші союзники витримали. Їхні лідери поговорили з Володимиром Зеленським, чим продемонстрували, що Україна залишається на порядку денному США, Канади, ЄС і НАТО. Якби Захід відмовчувався – це було б запрошенням Путіна до подальшої агресії. Тож краще хай ці заяви будуть, ніж їх не буде.

Заява Зеленського слушна. Якби у 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті Україна і Грузія отримали план дій щодо членства (ПДЧ), то Росії було б зрозуміло, що ці дві країни опинилися в лавах потужної організації. Тоді військові напади і зазіхання розглядалися б як загроза всьому Альянсу. На жаль, обом країнам у ПДЧ відмовили. Результатом стала агресія проти Грузії 2008 року, а через шість проти України. На Заході вже зрозуміли, що їхнє тодішнє мовчання розв'язало руки Москві. Тепер, коли там бачать новий виток ескалації – одразу ж висловлюють підтримку Україні.

Росія окупувала Крим досить швидко через брак реакції з боку як самої України, так і наших західних партнерів. Однак мобілізація суспільства та доблесть армії в обороні території допомогли локалізувати конфлікт, звільнивши значну кількість окупованих земель. Але свою роль відіграла солідарність західного світу з нашою країною. Тож наш успіх у плані безпеки залежить від цих двох чинників – стійкості України та підтримки Заходу. Ця підтримка щонайменше стоятиме на заваді подальшій російській агресії. Важливо, щоб Росія бачила, що Україна не самотня, що її підтримують провідні держави світу. Це суттєво зменшить російські апетити. НАТО так само може бути стримуючим чинником щодо Росії. Не можна однозначно стверджувати, що членство України в НАТО зупинить агресію, але її масштаби суттєво знизяться.

Зараз Мінськ як переговорний майданчик неприпустимий не тільки через позицію України, а й через позицію Європейського Союзу. Перенесення місця – нормальний процес, на який погодилася б і Росія. Питання в іншому – чи погодиться російська сторона взагалі вести переговори? Напевно, ні. Тому вона може використати бажання України змінити переговорний майданчик як аргумент щодо припинення переговорів. Сам-на-сам Україні не перемогти. Вона не може говорити з Російською Федерацією на рівних. Тому важливим є все, що робили наші союзники – Франція й Німеччина – в рамках "нормандського формату", що намагалися робити США на двосторонньому рівні. Називали різні країни, що могли б приймати переговорні сторони – Швейцарія, Австрія, Казахстан, Туреччина. Але загалом все залежить від бажання Росії вести переговори. Тому зміна переговорного майданчику не матиме вирішального впливу на сам процес.

В будь-якій війні є час для наступів і час для переговорів. Однієї дипломатії для відсічі агресору замало. Потрібна комбінація різних засобів. Якби Україна ішла лише дипломатичним шляхом у 2014 році – втратила б половину своєї території. Крим – доказ цьому. Ніхто, крім українців, воювати за Україну не буде. Але й без дипломатії країні б не вдалося виграти час і зупинити просування війни вглиб її території. Україна заплатила високу ціну за той "відносний мир", в якому вона живе вже сім років. Але зміцнити свої позиції на фронті та реформувати армію нам допомогла саме дипломатія. Інше питання – чи розуміє Росія дипломатичну мову? Очевидно, що не розуміє. Їй треба демонструвати, що Україна сильна армією, єдністю всередині суспільства і підтримкою головних геополітичних гравців світу.