Рагулі вважають: я плачу податки - прибирайте за мною лайно моїх собак

8

Це найпростіший спосіб привернути до себе увагу. Тому "труси" у нас настільки популярні. Я вже чекаю, коли вони стануть виходити на люди без трусів. Уже бачила піхву в стразиках. Віра Брежнєва співала в якійсь напівпрозорій сукні, було враження, що у неї лобок виблискував стразами. Насправді якісь труси тілесного кольору там були, але реально виглядало, ніби в неї така зачіска інтимна. Я гадаю, що цей етап скоро перейдуть і будуть демонструвати все максимально відверто. Тому що треба якось аудиторію зацікавлювати.

Завжди можна виявити фантазію. Показати спочатку все. а потім наклеювати туди Мікі Маусів, наприклад, або троянду вставляти в дупу. У нас, я думаю, варіантів і можливостей безліч.

Так. Але надавно сльози навернулися від документалки про Василя Сліпака "Міф". Плакала, коли згадувала Розстріляне відродження. Дуже болісно, бо маємо стільки рагулізму зараз тому, що колись нашу інтелігенцію викосили. Зараз у нашій країні пласту еліти як такого немає. Є пооднокі видатні особистості, значно менш активна культурна еліта, а все решта — медіа-обличчя.

В чомусь він скоротився, принаймні ми все-таки навчилися краще одягатися.

За останні кілька років в Україні з'явилася так звана культура зради. Ми стали оцінювати критично все. Це як пошесть шириться. Механізм появи цього перекосу зрозумілий: ми зараз живемо у постійному стресі, переживаємо буремні часи: війна, соціальні зміни. Відповідно не вірити нікому — це механізм захисту. Ми бачимо дуже багато обману і фейковості.

Нам спочатку підсовують одних героїв, потім вони виявляються антигероями. У нас з'являється злість на свою легковірність. Але себе ж ми картати не будемо. Ми картатимемо кожного персонажа і явище, в якому розчарувалися. Тому культура гіперзрадливості зараз є і якийсь час ще з нами буде.

 

Критичне мислення і емоційність — це різні речі. Культура зради — ближча до емоційності. Коли люди підозрюють зраду, вони не перевіряють, правдиве це джерело інформації чи ні. Зараз широко розповсюджені відверті фейки, на які ведуться люди. От недавно я побачила новину, що Періс Хілтон приїхала у Львів і у свій діджей сет включила пісні Ірини Федишин.

Змі постійно маніпулює: у заголовки виносить тезу, якої і близько немає в самому тексті, тому що далі ніж заголовок ніхто і так не читає. Я, коли читаю коментарі, бачу, що критичного мислення у людей немає, а емоційність є.

Під час одного з ефірів так сильно накрило, що я два дні не могла відійти.

Тема дітей, яких використовують на конкурсах краси як ляльок. Проходив конкурс міс Барбі і містер Кен. Коли з дітей роблять дещо штучне і вважають, що таким чином їх якось формують, це дуже сумно. Мені шкода і дорослих, бо вони не розуміють, що забирати у дітей природність і робити з маленьких дівчаток дорослих тьоть, а з дорослих тьоть маленьких дівчаток, коли жінки в 50 років ходять в міні, роблять собі якісь кучері,— це чистий трагізм.

Паралельно з цим я побачила зовсім іншу реальність. На фестивалі документалок подивилася фільм "Віддалений гавкіт собаки" — про те, як живуть наші діти в зоні конфлікту. Вони під постійним пресингом обстрілів, навіть звикають до них. В мене ноги підгиналися всі півтори години, поки дивилася фільм. А вони в цьому живуть чотири роки: залазять в вологі задушливі підвали, перечікують атаки. Це їх побут.

Інколи наша дійсність здається сюрреалізмом: з одного боку бачиш розцяцькованих дітей, з яких роблять ляльок, а з іншого — дітей у війні. Це все зібрати докупи в голові важко. Босхіанська якась картина. Це просто біль і нарив.

Я навіть боюся уявити, що відбувається у цих людей в головах. Це глибинні травми через виховання і оточення, яке людину формує. Мені наприклад пощастило: у мене є певний рівень свободи, який мені дозволяли з дитинства. А когось в іншій атмосфері виховували. Ці люди часто стають заручниками стокгольмського синдрому - не можуть покинути тих, хто їх катує. Тому що не уявляють, чи є світ за межами їхньої пастки.

Мене називають критикесою, я уявленні більшості людей - гіперкритична зла дівчинка, яка все ненавидить і порпається в лайні, тому що її більше нічого не цікавить. Насправді мені цього не хочеться, але це треба озвучувати, розповідати людям, щоб цього не було.

Це якийсь спорт для мене. Мені подобається, коли дійсно є щось, що викликає в мене регіт або якісь сильні реакції, тому що це найприродніше. Потім все-одно важко від цього відходити. Коли сідаю в кадр, вмикаюся і починаю фонтанувати. А коли ефір закінчується, мене прибиває, я розумію, що я тільки-но через себе пропустила. Це все мене зачіпає, аж зуби зводить.

 

Інколи мене звинувачують, мовляв піарю когось за гроші, бо чорний піар - це теж піар. Якийсь час у мене в Рагулях часто фігурувала Камалія. Мені пишуть: Рагулі - це мабуть, проект Камалії, вона себе такий чином просуває. Але вона з'являється у моєму відеоблозі винятково тому, що якісь прояви її життя я вважаю рагульськими.

Для мене це агресивний несмак. Він проявляється не лише в тому, як ти одягаєшся, а у безлічі речей: у спілкуванні, у побуті, у вибудовуванні своєї карєри, у створенні інтерєру вдома, у взаємодії з людьми. Рагулізм - це прояви несмаку і неповаги в першу чергу до себе, а також до всіх інших у всіх сферах життя.

У нас же люди часто вважають, що просто туди-сюди красиво ходити у стразіках - достатньо для того, щоб претендувати на публічність. Людям потрібна публічність для того щоб потішити своє марнославство. Вони не розуміють, що це не кінцева мета. Кінцева мета має бути змістовною.

По-перше, мене лякає момент, що я сама собі дозволила створити такий блог і бути суддею. Але ви навіть не уявляєте, через яку критику я сама себе проганяю.Зараз часто замислююся, чи не ображу я велику кількість людей. Але розумію, що не можу про це мовчати, бо я хочу, що цього не було.

Зараз будемо йти вулицею - я там можу побачити 25 речей, які мені не подобаються, і про це можна зробити десять блогів Рагулів. Реклами, які псують фасади будинків, наприклад, на історичному будинку вся архітектура зеленим Приватбанком закрита. Дратують вивіски журналу "Завидная невеста". Дратує чувак, який розвішав своє табло по всьому Києву і обіцяє боротися з корупцією. Ясно, що він з нею боротися не буде.

Дратують собачі какашки. Одна із ознак рагульства – безвідповідальність. Типовий рагуль нікому нічого не винен, але винні йому всі. Паралельно якось в голові у людей це вживається. Вони вважають: я плачу податки - прибирайте за мною лайно моїх собак.

Дратує, коли машини паркуються так, що ти не можеш проїхати. Кожен з нас це побачить. Просто хтось не зверне увагу, а для мене це як наждаком.

У нас декомунізація іде, -ми знищуємо символи, мозаїки, але не придумали що поставити замість них. Я була щаслива, коли ми знесли в Києві Леніна. Але минуло скільки років, і нічого не з'явилося на його місці.

Всебічну українізацію треба робити так, щоб людям хотілося бути до неї дотичними. Треба робити українські проекти, які людям будуть цікаві і заглиблюватимуть їх в мову. Українізація повинна викликати позитивні емоції і захоплювати. Конкурси на знання мови з грошовою винагородою - це те що треба: азарт і емоції.

Про премію Viva я пишу весь час, тому що це червона доріжка і все це переповнене "красою". Глянцеві журнали побудовані на тому, щоб розповідати про зірок винятково компліментарно, і цей довгий перелік кандидатів на звання найкрасивіших - це ті українці, про яких цей журнал пише. Це виключно шоу-бізнес. Там немає оперних співаків, хіміків, фізиків чи лікарів. Хіба що недійний доктор Комаровський, який свого часу отримав звання найкрасивішого.

 

Формулювання "найкрасивіший" - таке ілюзорне. Хто кому подобається, той тому і гарний. Що це за така чеснота, що тобі дають за це премію? Зараз вони додали таке формулювання: ми даємо премію людям за красу їх вчинків. Яка краса вчинків Потапа? Що створює музику штибу "Танцуй тьотя атятя"? В чому краса вчинку Дзідзя? В тому, що він створює абсолютно карикатурний черговий персонаж? Або 95 квартал. В чому краса їх вчинків? У них українофобний примітивний гумор.

Я вважаю, що це абсолютно штучна премія, яку створили виключно для того, щоб погладжувати его фігурантів свого журналу, дати їм і своєму журналу додаткову можливість для піару. Нічого хорошого нашій державі воно не дає. Хороше дає лише фігурантам переліку і самому журналу, щоб втюхувати його якомога більшій кількості людей. Яку красу ви несете? Це просто бізнес, камон.

Нічого хорошого не сталося в Україні через те, що Винника визнали найкрасивішим.

Він несе еститику Стаса Міхайлова. Де тут краса вчинку?

Не потрібен нам український Стас Міхайлов. Нам потрібні нормальні виконавці. Навіщо відтворювати у себе погане?

Старші жінки так масово його люблять не з хорошого життя. Вони живуть у такому соціумі, де змушені важко працювати, де їх зраджують і не цінують, де чоловік пиячить. А тут на сцену виходить блакитноокий принц, який чи не кожній каже: "Іди я тебе поцілую". Якби мені так сказав якийсь чоловік, я закрилася б, тому що це хамство і безцеремонне посягання на твою територію. Чоловік не має себе так поводити. Є дистанція, є певні манери. Але жінки, яким не вистачає чоловічої уваги, сприймають це як прояв уваги, і це трагедія. Жінки у нас недооцінені чоловіками, і цим користаються артисти. Він грає на тому, що жінкам потрібен принц, але виглядає це дешево.

При тому, що у нього була кар'єра професійного співака в Берліні. А потім з нього створили продукт, який хавають всі. Це всеодно що сказати Параджанову: давай ти знімеш "Дзідзьо контрабас" і швидко станеш популярним.

Популярність Олега Винника - наслідок сумних речей у нашому суспільстві.

Цього року половина пісень на відборі нашого Євробачення мені дуже сподобалася. До порівняння, ще у 2013 році відбір на Євробачення був виставкою девіацій. Зараз же - нормальний продукт. Наш Меловін дуже хотів цієї перемоги і отримав свій реванш. Молодець. Нічого не маю проти.

 

Ця ситуація мені більше сподобалася, ніж ні, тому що він видав природну реакцію. Вона, звичайно, була дуже нестримана, але настільки рідко бачиш природні реакції в нашому шоу-бізнесі. Вони собі цього зазвичай не дозволяють, бо целюлоїдні якісь персонажі, наче з воску зроблені, з наклеєними посмішками. Наш шоу-бізнес - це ілюстрація награності.

А Данилко міг собі дозволити. У всіх нас іноді буває. Зате він зробив це природно, а не награно, щоб зірвати хайп.

Данилко не має нікому нічого доводити, і цю нестримність уже може собі дозволити. Він сам зробив свій класний продукт, взяв і сам собі випиляв цю Вєрку. Памятаю, коли вперше в юності його побачила, люди в залі не могли зрозуміти, це хлопчик чи дівчинка. Він придумав абсолютно унікальний образ, який зайшов усім. Це був класний гумор. Він ілюстрував усі наші культурні і соціальні негаразди, і при тому робив це з любов'ю. Українка Вєрка Сердючка - це сатира, яку ти приймаєш. Тоді як інші гумористи часто видають сатиру, від якої помитися хочеш.

На 8 березня припадає пік проявів рагульства, починаючи від того, що квіти стають дорожчими, і що для багатьох це привід купити жінці пилосос.

Восьме березня тепер – політичний піар посадовців, які жінок вітають лише з тим фактом, що у нас є вагіна. Відеоролик мождна робити про рівність, про важливі соціальні проблеми, як соцрекламу. А вітання від депутата з тим, що ви, жінки, берегині, - це провальна стратегія завжди.

Або інший перекос - починаються спекуляції: "Відмінили 8 березня - давайте тепер відмінимо і жінок" -каже якийсь чоловік у телерекламі. У нас це свято вульгаризували максимально.

Жінки просто хотіли відвоювати собі таке ж місце під сонцем, як чоловіки - право на освіту на участь у виборах, на змогу будувати свою кар'єру і не бути залежною від чоловіка, право на те,щоб бігати марафони, і щоб тебе не побили по дорозі. У нас зараз іде відвойовування права на керівні посади тому що розумними у нас вважаються лише чоловіки. Якщо жінка досягла чогось - значить, "насмоктала", або в неї яйця. В жінці весь час сумніваються.

Будь-яка жінка до сих пір потерпає від засудження суспільством, тому що "часики тикают" і так далі. Чоловіки не знаходяться під цим пресом, і тому не знають, що відбувається. Чоловікам треба багато пояснювати на пальцях, на примітивних прикладах. Ти сидиш на роботі, а до тебе підходить колега, який тебе приобнімає. Сказати йому "припини" буде якось некультурно, ти будеш нечемна.

 

Ми живемо в суспільстві, де дуже багато перекосів і стереотипів. Ми ж теж не знаємо, з якими проблемами стикаються чоловіки. Вони ж нам не розповідають детально. Для цього потрібен діалог. Більше соціальної реклами, яка змушує задуматись. А в нас зараз одна порада: "Хочеш діалогу? Вдягни відверту білизну і скажи йому, що ти його ждеш вдома з борщем".

Жінку далі сприймають як предмет інтерєру, який прикрасить будь що. Трактор просто так не продати, тому треба жінку голу на нього посадити.

Ми переживемо всю цю відрижку 8 березня якщо почнемо робити акцент не на цих танцях з бубном, а більше поваги одне до одного будемо мати говорити про проблеми одне одного відкрито, і не ховатися від них, тому що дискомфортно це проговорювати. Це має бути день діалогу.