Поетка, музикантка, прессекретарка фестивалю Тараса Шевченка Ше.Фест Богдана Гайворонська виїхала через війну на Донбасі з рідної Луганщини. З того часу мешкала на Київщині - в Бучі. У перші дні повномасштабної війни в Україні - перебувала в найбільш гарячих точках Київщини - Бучі та Ірпені. Евакуювалась звідти в останні дні перед руйнуванням цих міст. Зараз перебуває на Хмельниччині. Продовжує писати вірші.
Gazeta.ua поговорила з Богданою про виїзд із гарячих точок, переосмислення своїх можливостей та плани на майбутнє.
Які думки з'явились найперше, коли зрозуміли, що під Києвом небезпечно?
Мені складно виокремити цей момент, бо емоційне почуття небезпеки з'являється одразу, як ти чуєш перші вибухи, спрацьовують інстинкти. А свідоме рішення евакуюватися, бо тут небезпечно, приходить набагато пізніше. В якийсь момент накопичується занадто багато факторів, і вони тебе виганяють з дому. Для мене це була висока вірогідність бомбардування, постійні постріли з важкої зброї навколо, відсутність практично всіх комунікацій та зв'язку. В якийсь момент все одночасно стає занадто нестерпним, щоб залишатися далі.
Емоційне почуття небезпеки з'являється одразу, як ти чуєш перші вибухи, спрацьовують інстинкти
За кілька днів до нападу, коли Путін погрожував по ТБ, багато хто намагався виїхати з Києва, принаймні шукав варіанти. Чи було щось подібне у Вас?
Навпаки сиділа до останнього в Бучі, потім пішла в Ірпінь, потім звідти поїхала в Київ, і вже потім у Хмельницьку область. Я все ніяк не хотіла віддалятися від дому, кружляла навколо нього з надією от-от повернутися. У кожній точці я сиділа доти, доки побутові умови та постійний страх не змушували мене їхати все далі. Але я жодного разу не хотіла евакуюватися, просто була змушена.
Що відбувалося в Бучі? Чи намагались з Вами контактувати рашисти? Жителі Бучі писали, що окупанти ходили по будинках, спілкувались з місцевими
На своє щастя я пробула в Бучі дуже мало, вийшла звідти 28 лютого чи 1 березня, точно не пам'ятаю. На той момент їх там ще не було. Я застала тільки наліт вертольотами на Гостомель і танкові бої в центрі Бучі. Після яких зникли вода, газ, опалення і зв'язок.
Тоді я пішла в Ірпінь, щоб знайти зону покриття, а назад вернутися не змогла. Я тепер жартую, що вийшла подзвонити і випадково евакуювалася.
Все, що відбувалося після того, я дізнавалася з місцевого чату і в мене волосся ставало дибки. У Гостомелі, Бучі та Ворзелі було справжнє пекло, в Ірпені було трохи легше, бо він майже весь час був під контролем наших військ.
У Гостомелі, Бучі та Ворзелі було справжнє пекло, в Ірпені було трохи легше, бо він майже весь час був під контролем наших військ
Як вибирались? Ви потім поїхали до Ірпеня, так? Що було там?
- Вранці п'ятого дня я вийшла з дому, бо побачила, що по вулиці ходять люди і майже спокійно. Пройшла в центр Бучі, побачила сліди руйнувань, згорілу барикаду, пошкоджені будинки, розкурочений супермаркет. Зробила фотографії, повернулася додому, поставила воду на чай. Потім на мене щось найшло, я вдяглася і пішла з дому, сама не знаючи, куди і навіщо.
Я пішла пішки з Бучі в Ірпінь, ці міста зовсім поруч, можна легко дійти. Взяла тільки павербанк і паспорт, бо думала, що одразу вернуся. Перед містом українські військові перевірили документи, спитали мету мого приходу в Ірпінь. Тоді я зрозуміла, що так просто я вже туди-сюди не зможу ходити.
Ще тиждень я перебувала в друга в Ірпені. На той момент там було набагато тихше, хоча все одно ми постійно чули далекі постріли. Але ця тиша скінчилася вже на третій день мого перебування, коли винищувач скинув ракету в сусідній двір. Я не знаю, ким треба бути, щоб залетіти на винищувачі в житловий квартал і вдарити ракетою по будинку. У мене не вкладається в голові, що існують люди, здатні на таке.
Взяла тільки павербанк і паспорт, бо думала, що одразу вернуся
Після цього у нас пропав газ, стало холодніше, але ще деякий час було світло, тому ми непогано трималися, готуючи їжу в мікрохвильовці. Після одного з боїв пропало світло, і ми лишилися ще і без інтернету, а зв'язку не було вже давно.
Сусіди організували польову кухню, варили борщ на мангалі, кип'ятили чай. Загалом ми навіть непогано жили, спілкувалися, підтримували одне одного. Якби по нас не стріляли, то все було би цілком стерпно.
Якби по нас не стріляли, то все було би цілком стерпно
Навколо постійно точилися бої, але евакуюватися було нереально, бо по евакуації орки також стріляли. В один день вони обстріляли евакуаційний поїзд, перебили колії, в інший — вдарили по мосту, під яким ховалися люди. Всі ці зелені коридори не працювали, вони стріляли по машинах, по людях, виїжджати було дуже небезпечно. Все погіршувалося через те, що евакуація була за розбитим мостом на Романівці, до якого треба було йти ще шість кілометрів під обстрілами.
Все погіршувалося через те, що евакуація була за розбитим мостом на Романівці, до якого треба було йти ще шість кілометрів під обстрілами
Восьмого березня ми змогли знайти машину, в яку запхалися вшістьох, і нас змогли провезти половину шляху. Біля набережної її довелося кинути і далі ми йшли по набережній до самого мосту, а над нами літали снаряди. Потім ми перелізли через річку по дошках під зруйнованим мостом, нас посадили в автобуси та відвезли на Київ. Я все ще не хотіла покидати дім, тому ще майже два тижні просиділа в Києві, постійно слухаючи тривоги і вибухи. Ситуація ускладнювалася тим, що вони шліфували ракетами Київ з нашого боку, і впасти на нас могло в будь-який момент. Терпець мій урвався, коли розбомбили бізнес-центр Ретровіль. Вибух було чути від Борщагівки до Вишгорода. Майже одразу в Телеграм-чатах пройшов запис попадання — спалах перетворив ніч на день, було очевидно, що це якась дуже потужна ракета.
Після цього я зранку зібралася та поїхала до Хмельницької області.
Як зараз мама? Вона лишилась на Луганщині чи ви зараз разом?
Мама ще на Луганщині. Не хотіла виїжджати о останнього, доки в Кремінній не стався вибух та їй мало не винесло двері балкона. Зараз намагається виїхати, але це дуже важко, ця територія з трьох сторін оточена російськими військами.
На яких умовах власники житла співпрацюють зараз з українцями? Чи беруть орендну плату?
Зараз я в маленькому селі на Хмельниччині, з населенням у 900 чоловік. Я за цей час жодного разу не орендувала житло, завжди перебувала у друзів. Єдине, що можу сказати — тут у селі вже орендували все, в чому можна хоча б якось жити.
У селі вже орендували все, в чому можна хоча б якось жити
Які зараз є думки? Що зробили найперше, коли опинились у безпеці?
Розплакалася. У мене був такий депресивний стан через те, що довелося їхати. Потім я виспалася, трохи заспокоїлася і стараюся працювати. Але в мене таке враження, що я зависла десь між світами і час зупинився. Я хочу додому.
Чи думали виїхати за кордон?
Не маю жодного бажання їхати за кордон, а тим паче в статусі біженця. Потрібно розуміти, що процвітаюча Європа — це райський сад для своїх. Як би нас там гостинно не зустрічали, ми біженці, ми на чужій землі. В приймах завжди нелегко. Я вже пройшла шлях біженця — це дуже важко навіть у своїй країні, це довгий період адаптації, пошук себе на новому місці, нові друзі, нова робота. Коли ти опиняєшся в евакуації, то перший рік просто зриває дах, бо навколо все нове і незнайоме, а ти сам — бомж з мінімумом речей. І в тебе починається внутрішня криза, бо ти звик до себе, успішного журналіста чи бізнесмена з певною репутацією, який жив у зручній квартирі. А на новому місці для всіх ти просто бомж у чужих заношених речах, і ставляться до тебе відповідно — з жалістю і співчуттям, але не як до рівного.
Як би нас у Європі гостинно не зустрічали, ми біженці, ми на чужій землі
Про що зараз пишете вірші? Що вражає й надихає?
Я майже не займаюся творчістю, тільки пишу короткі жартівливі оповідки про кацапів та їхні проколи на війні. Мене це розраджує та підіймає бойовий дух. А загалом не хочеться нічого писати. Для творчості мені потрібні спокій та концентрація. Поки що не маю ні того, ні іншого.
Яка зараз ситуація з роботою?
Так, я продовжую працювати. Я і до вторгнення працювала віддалено, тому можу продовжувати свою роботу будь-де. На щастя, моє керівництво з розумінням поставилося до того, що з мене під час бойових дій був поганенький працівник. Не завжди було світло чи інтернет, іноді сиділи в підвалі, важко було сконцентруватися під час обстрілів. Але зараз уже приходжу до тями і пишу статті.
Зараз уже приходжу до тями і пишу статті
Чи були за час війни періоди розчарування?
Мені тільки один раз здалося, що ми можемо програти війну, і це призвело до такого відчаю, що я старалася більше не допускати подібних думок. Мене рятує гумор, дивлюся відео, меми, читаю всілякі жарти. Наш народ вміє дуже гостро жартувати над ворогом, і завдяки сміху нападник стає не таким страшним навіть з усіма своїми бомбами і ракетами. Я би сказала, що бойовий дух у мене і не пропадав, але психіка трохи покосилася. Це виливається в те, що мене періодично відключає від реальності, я постійно хочу спати, страждає самодисципліна і концентрація. Але я сприймаю це як нормальний процес і стараюся слухати свій організм — спати, їсти, дихати повітрям.
Наш народ вміє дуже гостро жартувати над ворогом, і завдяки сміху нападник стає не таким страшним навіть з усіма своїми бомбами і ракетами
Чи були "позитивні" відкриття, які пов'язані з цим періодом?
Я відкрила в собі талант потрапляти в гарячі точки, а потім вибиратися з них. На даний момент я побувала вже в чотирьох - Луганськ, Буча, Ірпінь, Київ. Причому я примудряюся втекти в останній момент перед тим, як в тій місцевості почнеться якийсь лютий треш. Друзі вже кажуть, що в мене чуйка. Я кажу, що в мене броньований янгол-охоронець, весь сивий і з підпаленими крилами. Мабуть, у Бога є для мене якась місія, якщо я досі жива. Але я ще не знаю, яка.
Як загалом змінились українці? Що захоплює?
Українці показали своє справжнє мужнє обличчя, вони об'єдналися і за один день перетворилися на могутню націю, готову віддати життя за свободу. Вони мене продовжують приємно вражати і захоплювати. Вони зупиняють танки голим руками, женуть зі своїх дворів озброєну орду, збирають гуманітарку, йдуть в тероборону, кожен воює, як може. Я впевнена, що Росія зламає об нас зуби і захлинеться у власній жовчі. Ця війна — кінець ординській імперії, яка століттями не давала спокійно жити сусідам. І я пишаюся тим, що я живу в країні, яка прямо зараз змінює світовий порядок.
Що найперше зробите після завершення війни?
— Я так не кажу, я кажу — після перемоги. Поїду додому. Я сподіваюся, що він ще на місці. Я не знаю, що буде далі. Якщо в мене не лишилося ніякого майна — значить, переді мною відкрита вся Україна, я можу обрати нове місце для життя і почати все спочатку. Зараз я не думаю про своє майбутнє, мені важливо тільки щоб ми перемогли, щоб Україна була незалежною, щоб ми вигнали окупанта. Тоді все буде добре.
Набрала бісеру трохи, почала плести гердан, але повільно рухається історія. Швидко втомлююся.
Яку прикрасу сплетете на перемогу?
Саме в цей час з'явилась мета - навчитись плести кутові гердани. Гердан - це українська прикраса. Буде традиційно українською, червоне -чорне-біле, буде традиційний візерунок.
2 
79692
Коментарі
1