Образ Бандери створила радянська система, щоб залякувати людей

Період початку ХХ століття є неймовірно заплутаним для усвідомлення "хто є хто" не тільки в Україні, але й в усьому світі. Канонізовані імена в нашій історії формувалися і закріплювалися в свідомостях людей під пильним оком совєцької машини. Немислимі стратегічні ходи, які вони тоді втілювали, просто не поміщаються в голові.

Бандера – це теж радянський ідол. Його створила радянська система. Він поданий як негативний для системи, але він теж створений нею для того, щоб залякувати людей. Він не зробив у своїй біографії нічого такого, щоб вважати його такого масштабу злом для радянської системи. В чому вся боязнь персони Бандери? Бо шо?

Правильно, це міф, який створили в кулуарах КДБ для хохлів, щоб замістити ним реальних персонажів, які могли б стати рушіями для українців: "О, вони змогли. Та й ми ж зможемо". Замість них дають тупікового персонажа, і з нього вже нікуди не вийдеш. Бо він тобі не вказує ніяких шляхів розвитку.

Суспільство ставить таких героїв, які йому вигідні. Бо краще, коли люди зазомбовані і роблять те, що їм говорять.

Коли пояснюєш це, люди зразу обурюються, що ти посягаєш на святе. Так само дорікали мені за Чубая, бо я у фільмі про нього розповів, що він був алкашем. Цілий ряд хейтерів обурювалися: "Як можна наших героїв в такому світлі показувати?!" Так, бо вони люди. Не моїми устами це сказано: у фільми про це сказали його друзі, які бачили його біду і горе.

Чубай заклав Калинця на суді і виступив основним свідком обвинувачення, через що його засудили на 6 років. Чубай був учнем Калинця, і він поїхав у табори через цього пацана. Так, його зламали, йому погрожували. Не знаю, чи витримав би таке я сам. Я би точно всіх поздавав. В тому то й вся фішка. Визнайте це. Не робіть бронзових героїв.

Це треба бути хіба таким відчайдушним, як Стус, щоб не зламатися і нікого не здати.

У мене є книжка-збірник Юрія Зайцева "Українська поезія під судом КДБ". Збірник допитів українських дисидентів. Коли інші зачитувалися Гаррі Поттером, я в підлітковому віці на Шацьких озерах три рази оцю книжку перечитав. Там Стус реально як світоч, як Прометей, роздає словесні панчі направо і наліво прямо на допиті.

 

Другий в моєму рейтингу супергерой по панчах на допитах – В'ячеслав Чорновіл. І Валентин Мороз.

А Лишега і Рябчук – найбільші шулери взагалі там. Що вони тільки не приплітали. Особливо Лишега. Закладав кого міг і навіть не моргав. Щиро, не напрягаючись. В той час як для Чубая це був надлом його принципів.

Наприклад, у Лишеги запитували: "Вас запрошувала Ірина Калинець в гості? Які бесіди там велися?" - "Так, запрошувала. Раз ми з Чубаєм прийшли, вона почала нам розказувати, що для українців в Америці та Канаді символи калини й український прапор – це найважливіше, що може бути. На що ми їй сказали: о це все дурниці на пісному маслі. Після чого вона нас прогнала і сказала, щоб ми більше ніколи не приходили". Ну хто таке КДБ розказує? Хто його просив це говорити? Заклав її наглухо.

Найкрутішу позицію вибрав якраз Микола Рябчук. Вдавав, що його завербували, робив вигляд, що звітує КДБ як красавчік, по всіх пунктах. Але інформація, яку він надавав, була повною нісенітницею, яка ні до чого не змушувала: те не дочув, те не розібрав. Зрештою з нього спригнули як з якогось ідіота, який не може двох слів нормально запам'ятати з розмови. От це був правильний хід. Який сенс бити себе в груди, як Стус, і лишати сина? Який сенс? Що це йому дало?

Правильно, він став символом, але його син виріс без батька. І жінка його прожила життя без свого коханого. І що його символ хоч комусь дав реально? Люди сльозу пускають над його віршами, що далі?

Пройти і не вернутися. Я просто не розумію цього. Одна справа, коли людина жертвує своїм життям, і на фініші є реальний результат цієї жертви. Такий варіант допустимий. Розумієш, що якщо лишаєшся зараз на цьому кораблі і ним керуєш далі, то інші встигають втекти. А заради чого була жертва Стуса? Неясно. Він - герой слова, герой позиції, бо він реально казав в очі, що думав. Чи цей героїзм безглуздий? Абсолютно.

Всьому є своя доречність і своє місце. Що з того, що він буде навалювати кадебістам, що Україна вільна? Їм пофіг на це. Що б він не говорив, вони не змінять своєї думки. Навіщо їм цю інформацію надавати?

Мучеником Стус став, але світла не приніс.

Плюс, у ньому зіграли, мабуть, і невротичні якісь речі. Насправді любиш страждати, просто собі в цьому не зізнаєшся до кінця. Єдиний у Стуса є веселий вірш, який починається з рядка "Модільяні - ідіот".

Під час передвиборчої кампанії було гасло: "Україна – це ти!". Це величезна підміна понять. Максимум, який має усвідомити людина: я – це я. Все, нічого іншого більше. А тут тебе нема, ти – Україна, ти гвинтик усієї цієї ситуації. Твоє життя, твої переживання – це фігня. Україна – на першому місці. І ти вже відчуваєш обов'язок. І потім думаєш: "Може, мені вибрати краще життя в Іспанії чи в Америці, ніж лишитися горбатитися на цю безпробудну дійсність, думаючи, що ти зобов'язаний бути тут, бо ти українець?" Це ж тут закопана ця дилема людська. І ти вже не можеш звідси поїхати, бо тебе засудять: "Ай-я-й-яй, ти такий слабак, що переїхав в розвинену країну, щоб самому і дітям добре жилося. Нє, треба вмирати. Поки ти не вмреш, ми тебе не будем поважати".

В цьому й проблема образу Стуса. Поки ти не здохнеш за цю країну, ти тут нікому не потрібен. Нам потрібен тільки мученик, а ще бажано, щоб він помер. От коли людини не стане, от тоді вона стане нам світочем. Це називається некрофілія.

А любити треба, зокрема і письменників наших, тих, які поки ще живі. Вони хочуть цієї уваги і пишуть книжки, щоб сказати: "Я тут є, я існую, я справжній". І їм треба відповісти: "Я тебе бачу! Ти справжній! Ти класний! Дякую тобі!" От цього від читачів чекають письменники.

 

Кожна людина мусить пройти особистий шлях героя. Він завжди починається з певними запитами і дилемами, і поки цей шлях проходиш, через труднощі, які доводиться долати, людина перероджується. І повертається назад оновленою. Для того, щоб цей шлях пройти, треба рушити. Щоб принести світло, треба піти за ним.

Для мене геройськість – це пройти переродження, очиститися від всіх нашарувань, які суспільство постійно накидає на людину.

Для мене герой – Богдан Бойчук. Він прожив життя щасливою людиною, постійно, завжди, що би не відбувалося. Він був радісний, щасливий і вдячний за життя завжди. Хоча він ставав перед лицем смерті постійно – то одна невиліковна хвороба, то інша, які він з оптимізмом долав. Вилікувався і прожив майже сто років. І помер щасливий, заснувши. От це - прекрасне життя. От він для мене герой. Його героїзм вчить любити життя і не здаватися.