- Мабуть, не один народ не поніс стільки жертв за те, щоб жити щасливо на своїй землі. Нікого не завоювуючи, а просто бути господарем своєї землі. І за це він поплатився неймовірно старшними жертвами. Ми маємо пам'ятати і бути вдячними тим людям, які робили все для тогго, щоб ми жили щасливо. Ми – на своїй богом даній землі, - каже 65-річна киянка Людмила Письменна на площі біля метро Арсенальної. У руках тримає зв'язку колосків, перемотану чорною стрічкою, на грудях – наліпка із написом "Голодомор 1932-1933". Вона, як і сотні інших людей прийшла на площу, аби пройти ходою до меморіалу пам'яті жертв Голодомору та вшанувати загиблих.
О 14.00 площа вщент забивається людьми. Дехто тримає у руках снопки колосків, дехто – квіти. Переважно це літні люди. Кілька десятків людей тримають жовто-блакитні прапори із чорними стрічками.
У центрі розгортають банер із написом "Голодомор. Тоді нас міг врятувати хліб, тепер нас врятує пам'ять" та фотографіями людей, які допомагали у 1932-1933 іншим людям вижити.
- Підходьте і розділіть хліб, - закликають організатори. - Цим хлібом у страшні роки 1932-33 люди рятували один одного. Зараз це є символ того, що нас врятує пам'ять про ті часи та мільйони заморених голодом ні в чому не виних людей.
Три дівчини та хлопець тримають у руках рушники, на них – буханці хліба. Люди підходять та відламують собі по шматочку. Організатори пояснюють: цей хліб – символічний, він спечений із зерна, яке люди тиждень приносили для цього.
За 15 хвилин люди стають колоною та рушають до Меморіалу. Хода розтягують на десятки метрів. У натовпі затягують пісню "Ой у лузі червона калина похилилися". Кілька чоловіків підхоплюють та співають разом. Тротуар на вулиці Мазепи не вмішує всіх людей, і люди переходять на проїжджу частину.
Біля меморіалу стоять церковники. Перед ними - стіл із квітами та буханками хліба зі вставленими свічками. Люди все підходять, займають усі пагорби навколо. Дехто вже тримає у руках запалені свічки.
За 5 хвилин біля пам'ятнику з'являються опоизиційні політики, громадські діячи та представники дипломатичних відомств. У кожного в руках горщик із зерном та вставленими у них свічками. Дехто тримає траурні вінки.
Лунає дзвін, голос "за кадром" розповідає про страшну трагедію українського народу.
По черзі поставити свічки підходять Арсеній Яценюк, Микола Томенко, Олег Тягнибок, нардепи Андрій Павловських, Юрій Гримчак, громадські діячі Левко Лукяненко, Євген Сверстюк. За ними –представники дипломатичних відомств. Потім – представники від кожної області України. Всі вони ставлять свічки та схиляються перед пам'ятником.
Церковники починають служити молебен, потім - хивлина мовчання. Навколо запановує тиша - кілька тисяч людей опускають голови, чоловіки знімають головні убори.
Через холод люди кутаються в одяг, переступаючи з ноги на ногу. Діти намагаючись розігрітися, підстрибують, деякі туляться до батьків.
- Ми повинні обов'язково пам'ятати про тих, яких знищили такою наглою смертю. І це потрібно не тим, кого знищили, а нам. Якщо ми не будемо це пам'ятати, то це може повторитися знову, - каже 72-річна Анастасія Назарова,. У руці тримає свічку, рука третмтить і вогник загасає та знову розгорається. Час від часу рукавом витирає сльози. Розповідає – від голоду загинули її дідусі та бабусі. – Щороку приходжу сюди помолитися за їхні душі. Зараз про це вже можна говорити. Тому не дай нам боже забути. Ми за це будемо покарані.
Біля наметів, де роздають свічки, утворюється черга з трьох десятків людей. Навколо палає вже кілька сотень вогників.
Чоловік із жінкою тримають дитячу коляску. ВОни стоять перед екраном, на якому транслюють документальних фільм про Голодомор, уважно слухають. В очах стоять сльози.
- Мы пришли почтить память нашего народа, которого замучили голодом. Хочу об этом помнить, чтобы этого никогда не повторялось в будущем. Поэтому кождый год ходим сюда, - розповідає Олександр Кошевук, 33 роки, - Лично нас этого не коснулось. Мои родители, все мои бабушки дедушки застали голод, но не погибли. Они были свидетелями всего этого, много рассказывали. Я считаю, что это достойно памяти.
Люди ставлять свічки та пенвий час від Меморіалу не йдуть. До пам'ятника підходять все нові і нові люди.
У вікнах будинків Києва де-не-де горять вогники - в пам'ять про загиблих співвітчизників, а для когось - бабусь, дідусів, батьків.
8 
79692
Коментарі
146