"Я хотів відобразити на фото те, що може побачити учасник процесу, а не просто сторонній спостерігач", - розповідає львівський фотограф Юрій Ковальчик.
На початку 2000-х він працював волонтером у психіатричній лікарні на Кульпаркові. Зробив там багато фотографій.
"Психоаналіз і практичну психологію опановував одночасно, - каже. - Львівська психлікарня - не тільки напівзакрита зона, це історичне місце. Моїми моделями були психіатри, психологи, психотерапевти та їхні пацієнти. Фах накладає на кожного свій відбиток: дехто з друзів, коли побачив ті світлини, не міг зчитати з обличчя, хто ж лікарі, а хто пацієнти".
Своїм учителем Ковальчик називає покійного художника Володимира Богуна на прізвисько Сюр. Про нього згадують різні письменники, зокрема Костянтин Москалець, Юрко Винничук.
"Він мені сказав, що жити з мистецтва – то не дуже раціональний і не дуже зручний спосіб. А особливо в Радянському Союзі. Умови в яких жили Ван Гог, Гоген та інші великі художники, були ще непогані, порівняно з совіцькими".
Аби мати стабільний заробіток, Сюр закінчив медучилище і влаштувався патологоанатомом у морзі восьмої лікарні у Львові. Молодий інженер Юрій Ковальчик допомагав йому вантажити тіла.
"Разом із Сюром працювали дві старші жіночки, які сиділи в мікроскопі. Вони мене пригощали чаєм і канапками з фаршем. І от ці канапки з фаршем у морзі - то вже був повний сюр. І я не міг на то навіть дивитися. Я не скажу, що в трупарні була якась особлива атмосфера, але не забути запаху. Формаліну І солодкуватого нудотного запаху смерті. До нього треба було звикнути. Каптьорка зачинялася, але той запах проникав скрізь. І прилипав до одягу. Я приходив додому і довго мився, бо мені здавалося, що цей запах в'ївся у пори моєї шкіри".
Ковальчик пригадує "перформанс", який Сюр влаштував з тілом старого кадебіста.
"Про таких він говорив, що "оні вєчна ізмождьонниє". От привезли покійника у трупарню на Пекарській, бачу - справді ліцо усохше. Сюр почав розтин. Я не хотів видаватися боягузом перед своїм учителем. Відійшов і спостерігав, як Сюр препарував труп. Тяжко скальпелем вгризався у грудну клітку покійника, матюкався, тяжко йшло, труп уже мало не підстрибував на анатомічному столі. Треба додати, що для такої роботи потрібно було мати фізичну силу. І тоді я відчув, що мені вже забагато".
Більше думок Юрія Ковальчика читайте в інтерв'ю журналу "Країна" в №520 від 30 квітня 2020 року.
3 
79692
Коментарі