"Хлопець став жертвою групового зґвалтування, а тоді ще багато днів провів у підвалі з тілами" - психологиня розповіла про звернення громадян

З початку гострої фази ми отримали 4 тисяч звернень. Із них близько 75 відсотків - від жінок. Якщо до війни основними напрямки, по яких ми надавали консультації, була протидія домашньому насильству, торгівлі людьми, ґендерній дискримінації, то з 24 лютого активно включився напрямок допомоги внутрішньо переміщеним особам. Людям, які постраждали від війни та громадянам, що виїхали за кордон.

Ситуації з домашнім насильством не втратили своєї актуальності, просто першочерговою потребою є відчуття безпеки. Тому багато звернень від людей, які перебувають у зоні активних бойових дій. Звертаються з питаннями, як евакуюватись чи як отримати гуманітарну допомогу. Люди, які перемістились у безпечніші регіони України телефонують щодо того, як відновити документи, які втрачені в результаті воєнних дій. Як отримати допомогу від держави. Ще є категорія людей, які запитують про те, як безпечно виїхати за кордон, зареєструватись там і адаптуватись до нових умов.

Працюємо як перша психологічна допомога. Винятками можуть бути тільки ті випадки, які беремо під наш супровід. Можемо надавати консультації в електронному і телефонному форматах за потреби. Також перенаправляємо за вузькопрофільною допомогою, наприклад, надання прихистку чи медичної допомоги.

Маємо багато звернень від дітей, які постраждали від війни, бо розлучені з батьками, які залишились на території активних бойових дій. Їх мучить страх війни, смерті своєї і близьких. Також звертаються діти, як втратили батьків.

Найбільше - з Києва та області. Також Дніпропетровський регіон, Харківський та Одеський. Зі Львова, бо це один з регіонів, який прийняв найбільшу кількість внутрішньо переміщених осіб. Якщо говорити про непідконтрольні території, то лідирує Херсонська область.

У нас є 13 звернень від жінок, які постраждали від зґвалтувань з боку російських окупантів. Є одне стосовно неповнолітньої дитини і одне звернення від чоловіка.

Робота з випадками зґвалтування - це одна з найважчих категорій. З дітьми і жінками є свої складності, з чоловіками - свої. Ще до повномасштабної війни це була табуйована тема. Чоловіки майже не звертались за допомогою. Зараз так само це не є винятком. Їм дуже соромно зізнаватись, що така ситуація трапилась.

 

У нас є випадок зґвалтування стосовно неповнолітньої дитини. Вона прекрасно розуміє, що відбулося. Тому їй доволі складно адаптуватись і пережити цю травматичну подію. Також працюємо з людьми, які стали свідками вбивства своїх близьких.

Найбільше вразив перший випадок, який отримали в період повномасштабної війни. Це трапилось на території, що досі непідконтрольна Україні. Це було групове зґвалтування матері і доньки російськими окупантами. Цій сім'ї було складно надати більш якісну в плані ресурсів допомогу, бо українських інституцій на непідконтрольних територіях нема на даний момент.

Також було звернення від хлопця, який постраждав від групового зґвалтування російськими окупантами. До того він став свідком, як вбили його дівчину і йому ще довелося багато днів перебувати у підвалі з тілами.

Не можу більше конкретизувати чи надавати детальнішу інформацію. Ми є членами робочої групи генеральної прокуратури і вони просять для ЗМІ не вдаватися у подробиці.

На сьогодні статистика є абсолютно нерепрезентативною. Насправді не 13 випадків зґвалтувань, їх є тисячі, або десятки тисяч. Але тільки мала частина говорить про це. Якщо це добіжить до 5-10 відсотків, це добре, але я не впевнена навіть у цій цифрі.

Якщо людина надає згоду і персональні дані, то можемо самостійно звернутися до Офісу генеральної прокуратури, Нацполіції, або уповноваженого Верховної ради з прав людини задля передачі інформації документації даного випадку. Аби в подальшому кривдника можна було притягнути до відповідальності. Люди зазвичай не погоджуються розголошувати свої дані.

Зґвалтування російськими окупантами є одним з видів зброї, яку застосовують проти мирного населення. Вони намагаються домінувати, відчувати контроль, вчиняти геноцид. Як у фізичній формі, так і в емоційно-психологічній. Такі зґвалтування відрізняються від побутових, тут не йдеться про задоволення.

Ця травмуюча подія є колективною. Тому ми працюємо не тільки з самою людиною, яка це пережила, а також з тими, хто є в близькому оточенні. Або з тими хто став свідками цієї ситуації. Якщо є рідні чи близькі, які не бачили, але знають, що відбулося, то їхній емоційний стан також підірваний. Травма може передатись їм.

Кожна ситуація індивідуальна. Залежить від супутніх факторів. Маємо усвідомлювати, що працюємо не тільки з випадками зґвалтування. Наприклад, коли батько чи чоловік був вбитий на очах жінки і потім вона була зґвалтована кількома окупантами. Або коли на очах дитини був вбитий батько і зґвалтована мама. Це теж дуже сильно травмуюча подія. Навіть якщо дитина безпосередньо сама не зазнала фізичного насилля.

Комусь може знадобитись три місяці роботи з психотерапевтом, а комусь треба працювати роками з даною проблематикою. Єдине, що точно - самостійно пропрацювати без допомоги спеціаліста це буде неможливо.

Людина може замикатися в собі, або бути в істеричному стані. Іноді навпаки стає абсолютно беземоційною і намагається уникати будь-якого спілкування. Ці фактори можуть вказувати на будь-яку подію, яку людина пережила в період війни, перебуваючи на тимчасово непідконтрольній території, або в зоні активних бойових дій. Не тільки у тих, хто зазнав сексуального насилля.

Виникають суїцидальні думки. Людині дуже складно пережити цю ситуацію, прийняти те, що з нею трапилося. Запобігти суїциду можемо тільки тоді, коли розуміємо причину. Навіть якщо людина не була зґвалтована, але втратила абсолютно всіх близьких в результаті війни, то це теж може бути фактором, що підштовхує до суїциду.

Рідні можуть спостерігати, що людина знаходиться у поганому стані, займається селф-гармом (навмисно завдає собі шкоди - Gazeta.ua). Або якщо був такий досвід раніше, то вона відновила цю практику. Можлива повна ізоляція і небажання з кимось спілкуватись. Це може бути одним з дзвіночків суїциду або депресії. Варто спостерігати за близькою людиною і пропонувати як власну підтримку, так і безпосередню допомогу спеціаліста.

Незважаючи на розуміння суспільства, що воєнні злочини стосовно жінок вчиняються, в той самий момент гендерні стереотипи нікуди не поділися. Тому певні обвинувачення жінок, на жаль, досі є прийнятними для нашого суспільства.

Маємо пам'ятати, що особа невинна, що така ситуація трапилася. Бо змінити хід таких подій не можливо. Відповідальність лягає на людину, яка вчиняє такий злочин. Загалом у кривдника завжди є вибір - робити чи ні цей злочин. У постраждалої особи такого вибору нема. І якщо говоримо про війну, то зараз вчиняє злочин людина, яка має зброю. І ти ніяк не знаєш, як вона може нею скористатися. Тому тут точно нема провини постраждалої особи.

Найважливіше в період війни – вижити. Тому не варто потерпілій особі думати, що вона недостатньо голосно просила окупантів припинити ґвалтувати, чи не кликала на допомогу. Чи не вчинила якісь там акти фізичного чи психологічного насилля. Насправді цього не варто було б робити, для того, аби ще більше окупанти не озвіріли і не вбили. Бо коли людина зі зброєю, то це вже про владу, про примус і безпосередню вину самого кривдника. Постраждала особа в цій ситуації не винна. Найважливіше, що вона вижила, бо життя – це найбільша цінність.

Не тільки та людина, яка пережила страшну подію, вариться у тій травмі. Ми зараз всі травмовані війною. І неважливо це той, хто знаходиться у безпечнішому місці - у Львові, Чернівцях чи Польщі і Франції, чи в зоні активних бойових дій. Війна спіткала абсолютно все наше населення. Хтось безпосередньо прямо постраждав. Хтось просто через повідомлення або фото, які побачив в соціальних мережах. Але теж емоційно постраждав. Кожен сприймає це по-різному і робота з кожним має проводитись абсолютно індивідуально.

Якщо людина зранку до ночі сидить у новинах і перевіряє те, що відбувається у Бучі, при цьому знаходячись у безпечному місці і не відчувши на собі фізично жахів війни, вона потихеньку може сходити з розуму. Ми забуваємо, що крім фізичної війни існує ще й інформаційна. Це не означає, що ми маємо відволіктися від всього, що відбувається в країні, але мінімізувати свій інформаційний світ в плані повідомлень про війну. Це наш обов'язок, щоб захистити свою психіку. Варто перевіряти новини двічі на день. І точно не увечері, бо це негативно впливає на режим сну.

Звичні методи, такі як імітація божевілля чи сечопускання - не діють. А навпаки можуть більше визвірити кривдника в цій ситуації. Тому, якщо є можливість евакуюватись із зони активних бойових дій або непідконтрольної території, то треба це зробити. Це найкращий спосіб убезпечити себе від будь-яких воєнних злочинів, які можуть вчитиняти окупанти.

Якщо евакуюватись можливості нема, то треба менше показуватись на вулиці і навіть у дворі, щоб не потрапляти на очі окупантам. Якщо є можливість, то сховатись у бомбосховищі. Краще групуватись і не залишатись на одинці. Бути з кимось в команді, бо це заспокоює в емоційному плані і це певний механізм захисту психіки, що ти не знаходишся один на один зі своїми страхами. І що в крайньому разі, як трапиться зґвалтування, то з допомогою свідків і в подальшому буде простіше притягнути кривдника до відповідальності.

Якщо зґвалтування не можна уникнути і воно відбувається, то найкращий спосіб – просто заморозити себе. Не вдаватися до психологічного чи фізичного насильства. Не намагатися знайти ніж, щоб вбити кривдника, бо можете розпрощатися зі своїм життям. Проти вас - людина зі зброєю і вона є сильнішою. Вона може використати цю зброю і вбити вас.

Треба пам'ятати, що кривдник завдає болю вашому тілу, але він точно не ламає ваш дух, як людини. Найголовніша задача під час війни – вижити у будь-який спосіб. З тілом, психікою і душею працюватимемо після того, коли людина, перебуватиме в більш-менш безпечному місці.

Важливо нести меседж, що постраждала особа невинна. Зуміти не обвинувачувати людину. Іноді банальні фрази "Може треба було виїхати, тоді б такого не трапилося" - теж є своєрідним обвинуваченням. Треба бути обережним у підборі слів. Це стосується не тільки жертв згвалтувань, а й людей, що втратили близьких у результаті війни.