Після початку повномасштабної війни рибалки, які працюють на Київському водосховищі, врятували життя понад 2 тис. людей. Вони обʼєдналися та почали евакуйовувати човнами у безпечні місця жителів сіл, які опинилися ізольованими через російську агресію або навіть в окупації.
В основному в ізоляції тоді перебували населені пункти на правому березі Київського моря. У селах не було світла, зв'язку, а усі продуктові магазини зачинилися. Тож рибалки почали пропонувати людям порятунок водою. Першими у безпечні місця вивозили дітей і жінок. У наступні дні кількість охочих вирватися із заблокованих росіянами сіл, різко збільшилася.
Врятованих найчастіше доправляли до села Ровжі Вишгородського району. Там їх зустрічав власник риболовної бази "Заміокулькас" Костянтин Головко. Він поїв людей чаєм, годував та автомобілем розвозив у безпечні місця – здебільшого у Київ та деякі райцентри області.
Окрім порятунку людей, рибалки доставляли в ізольовані села гуманітарну допомогу і безкоштовно роздавали там рибу. Інколи перевозили водою зброю у певні місця для бійців ЗСУ.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на риболовній базі, куди евакуйовували жителів області. Поспілкувалася з рибалками та дізналася, як вони рятували людей.
ПАТРІОТ
На зупинці садового товариства "Патріот" перед баром з деревʼяними столами та залізними банками – багато людей з сумками. Тхне гаром від якого починають пекти очі. Дим тут від торф'яників, які горять поблизу.
Біля Київського водосховища розкинулися дачні ділянки з маленькими, переважно одноповерховими будинками. Їх називають "садовими товариствами". Передостання зупинка маршрутки біля одного з таких. Від Києва сюди близько 50 км.
Це – 40-річний Костянтин Головко, власник риболовної бази "Заміокулькас" та один із тих, хто організував порятунок людей від окупації та обстрілів. Риболовлею займається з 2008 року, до цього тільки продавав рибу. За ним із автівки вистрибують двоє чоловіків та молодий хлопець, років 18 на вигляд. Усі разом вітаються та йдуть за покупками.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фото "Редісу" і "Тавру", гнила аура в Криму та осколок у стегні: історії захисників Азовсталі, які тримали Маріуполь
– Тут взагалі 20 чи 30 хатинок, – виходить із магазину Костянтин і описує навколишню географію.
Тримає у руці паперовий стаканчик кави, іншою дістає цигарки Marvel та підпалює одну, повільно втягуючи дим.
– Оце садове товариство "Патріот", так і магазин тут назвали. Інший магазин трохи далі, де кінцева у маршрутки, там вже садове товариство "Дружба", – каже російською Головко. – Тут ще є "Енергетик", "Полімер". Радянські назви. Бо тут усім працівникам промислових підприємств і заводів, видавали ділянки. Тільки я не розумію сенс дач – до води йти далекувато, траси поряд немає.
Влітку у цих красивих місцях можна зустріти набагато більше людей. У теплу пору року пускають пʼять маршрутів зі столиці, а в інший час – працює тільки два. Молодь приїжджає на машинах. Найбільше відпочивальників тут збирається на вихідних, багато дітей, розповідає бізнесмен.
– Коли був карантин, то взагалі багато людей було. Бо там (у Києві. – Gazeta.ua) обмеження, а в селі все можна, – каже підприємець та продовжує смакувати гарячий напій.
– Тепер у нас інша проблема – війна. Про карантин всі забули, – додає тихо чоловік, що приїхав з бізнесменом. Називається Романом та поводиться напрочуд скромно. Він не надто говіркий, більше слухає і спостерігає. – Війна все змінила.
Сідаємо на заднє сидіння пікапу. Роман вмощується попереду й одразу закурює, випускаючи густий дим в опущене вікно. Інші хлопці залазять у відкриту частину кузова.
– На машині возив, повний пікап людей і речей. Перших днів шість по пʼять рейсів ганяв туди-сюди, – згадує початок повномасштабної війни Костянтин. – А потім їхав машину ремонтувати на 64 тисячі… А нам ще примудряються казати, що ми гроші з людей заробляли… Зараз ще один боєць запригне, Ігор.
Машина стає біля одного із дворів з дерев'яним парканом. Ігор стрімко заскакує у багажник та стукає по кузову: "Поїхали!"
– 24 лютого я тут був, а 25-го ввечері погнав додому до жінки, бо там істерика була. Ракети ж літали, – Костянтин продовжує згадувати початок війни. – Побув два дні вдома, а на третій – посадив її на потяг в Німеччину. Сам сюди повернувся.
З асфальтованої дороги зʼїжджаємо на понтонний вузький міст через канал, що проходить вздовж водосховища. Далі шлях вимощений старими бетонними плитами, за якими розкинувся сосновий ліс. Між високих дерев на схилах струменять сонячні промені, виблискуючи золотом на сухій хвої.
НАМИТА ДОРОГА
База "Заміокулькас" розташована на невеликому півострові. Їхати до нього треба по вузькій штучно намитій косі, що за роки стала схожою на лісову дорогу. Водій їде повільно, бо пікап добряче підкидає на піщаній дорозі. Сама ж коса заросла березами, густими кущами та молодими соснами.
– Там зробили лиманне господарство в часи СРСР. Вони цю дорогу й намили, – пояснює Головко.
З обох боків видно Київське водосховище – синя ребриста від хвиль гладь удалині врізається в горизонт. Біля берегів, де є спуск до води, стоять легковики. Рибалки розклали снасті, всілися біля ряду вудок та видивляються здобич.
Вʼїжджаємо у високі зелені ворота із заліза. Машина стає біля двоповерхової будівлі, що стоїть над водою. Це – недобудований будинок Костянтина, де встигли зробити тільки каркас та провести опалення та світло. У майбутньому чоловік планує підключити воду, щоб зробити душ та вбиральню.
Залізними крутими сходами піднімаємося на другий поверх. У напівпустому приміщенні стоїть тренажер зі штангою, перед спальнею господаря – недороблена цегляна пічка. Із вікон відкривається краєвид на острів та залив.
– Коли була стрільба, вийшов на вулицю. А до берізки на протилежному боці – причалив човен, почали виходити люди з нього. Поставив стілець, бронежилет перекинув і кілька разів вистрелив. Та виявилося, що всі свої.
Каву пʼєш і дивишся, як "Гради" туди-сюди
На цьому боці було видно, як росіяни обстрілюють села та міста з іншої сторони водосховища. Над водоймою часто літала ворожа авіація, згадує Головко.
– Каву пʼєш і дивишся, як "Гради" туди-сюди… Навпроти ж Сухолуччя, Димер, Катюжанка, – веде далі Головко. – Ракети ж з боку Білорусі випускалися винищувачами. Літали на островом. Скло при кожному ударі "ди-ди-ди" – дрижало! Думав, полопаються. Один раз авіаудар був по Десні – зарево велике стояло. Безпілотники їхні літали, винищувачі. Вертольоти по два і по три було, а потім уже колонами. Нарахували всього 47 штук. Якраз над лиманом і у радіусі кілометра.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Крістіна мила і любвєобільна дівчинка" – як від окупантів врятували десятки кіз та "прописали" їх в історичній будівлі
Біля будинку та в протилежному кутку двору стоять великі собачі будки. Під ними метушливо сновигають, ляскаючи ланцюгами два алабая з білою шерстю. Ласка та Батир відганяють чужинців та оберігають базу від непроханих гостей. Тварини не злі, попри сильний та високий стан, а радше - контактні та дружелюбні. Слідом за господарем бігає Поль - білий американський бульдог. Він служить вже більше 10 років.
– От рибку ловлять. Хлопці з Черкас приїхали, купляють її. Далі віддають на переробні підприємства, – розповідає власник та проводить вниз до широкого берега, залитого бетоном.
Від нього відходять три довгі причали із сітки. Під ними стоять залізні моторні човни метрів вісім завдовжки. Всередині немає сидінь. Хлопець у чорних замурзаних штанях та високих гумових чоботах щіткою чистить дно.
– Після кожного вилову прибираємо, – каже хлопець і ховає обличчя за довгою русявою чуприною. Очищає човен від риб'ячої луски, яку викидає за борту.
СУЦІЛЬНА ПУСТЕЛЯ
Рибалки біля берегу висипають рибу з сіток та починають фасувати у пластикові сині ящики. У кузов машини ставлять карасів, що виблискують на світлі та раз по разу здригаються, хапаючи кисень.
На невеликому камʼяному виступі над водою – гріються на сонці чорні баклани, вистручнивши довгі дзьоби догори. Їх тут близько восьми – вже приручені рибалками та постійно чекають, як би поживитися свіжою рибою.
– Крила сушать, їх взагалі тисячі, – каже Головко. – Дерева там всі обіс*ані і вони починають вигорати, бо в екскрементах багато аміаку. Дерева вигорають і на протилежному боці, на острові. Залишається сухостій – суцільна пустеля після них. Вони ж рибу зʼїдають, і тільки 30 процентів засвоюється. Ще чайок багато в цьому році – он два причала всі білі. Вони прямо на борти човнів сідають і клянчать.
Чоловіки мовчки переставляють ящики один за одним у машину. Лящі з відкритими очима лежать непорушно горою. Сезон у рибалок починається, коли сходить лід. Взимку майже не ловлять, бо немає сприятливої погоди, зізнається Костянтин.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Демони у замку, вухатий домовик і привид Сулими: що приховують містичні будинки Києва та який вигляд мають
– Зим хороших немає, щоб зарубуватись. Як правило, з льодом не працюємо. У березні половили, а з 1 квітня нерест вже. 10 червня нерест закінчується і виходимо, поки лід не стане – до грудня. По суті, квота дається на рік, а працюємо шість-сім місяців у році.
Біля одно з причалів стоїть великий рибальський човен із кабіною для капітана та невеликою каютою.
– То 1980-х років човен. Коли росіяни пішли, то вивозили наших з з-під Білорусі на ньому. 14 бійців і повністю забитий зброєю. Повільно, але впевнено.
Територія бази займає майже увесь півострів. У дворі доріжки вилиті бетоном, ростуть садові дерева та кущі. Таємничості додають сосни, що стоять між будинків. Усього тут кілька цегляних забудов. Одна із них – двоповерхова із деревʼяним широким балконом. Тут Костянтин планував зробити невеликий готель для відвідувачів, однак через війну закінчити не зміг.
Цей будинок він називає "казарма", бо після повномасштабного вторгнення певний час розміщував у ньому українських військових. Зараз у своєрідному гуртожитку живуть працівники та рибалки. У невеликих кімнатах стоять двоповерхові ліжка, застелені ковдрами. У кутках теплом забезпечують маленькі печі, де можна навіть приготувати їжу.
За "казармою" розкинувся густий ліс, за яким вже вихід до Київського моря. Звивистою лісовою доріжкою, що подекуди піднімається на схили, ідемо оглядати територію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ліфт для жінки генерала і царський дім: які секрети приховують найпомпезніші будинки Києва і чому їх "атакують" туристи
– Гриби тут, маслята, збираємо у цьому маленькому ліску. Того року було мало, а цього має бути багато, - розповідає Костя дорогою. – Ми якось з дружиною в суботу, бавлячись, збираємо, а в неділю перебираєш. Так за три вихідних уже приварених грибів більше ста літрів наморозили.
Диких тварин на півострові майже немає. Хоча коли були обстріли, то звірі заходили і сюди. Переважно водяться лисиці, єноти, бобри, норки.
Понад водою розкидані великі деревʼяні альтанки з довгими столами та лавками. Поряд стоять мангали. Від сильного вітру закладає вуха. Здається, ніби стоїш на морському узбережжі. Звучить мелодійний та монотонний шум води, хвилі бʼються об крутий берег та розмивають піщані схили.
У дні окупації Київщини саме на цьому березі зустрічали людей, яких евакуювали з правобережної частини водосховища.
ПЕРЕГОРІЛО МОЛОКО
Населені пункти на правому березі Київського моря з початку повномасштабної війни опинилися практично в ізоляції. Бо вони знаходяться на певних виступах, які після заходу росіян опинилися відрізаними від доріг. До того ж у певні дні вторгнення у Сухолуччі, Страхолісся, Толокуні та інших селах – зникло світло та опалення. Згодом пропав і зв'язок, бо окупанти наставили спеціальних пристроїв, які його глушили.
У заблокованих населених пунктах проживало багато дітей і жінок, велика частина з яких були вагітними. Вони і стали першими, кого рибалки вирішили рятувати та перевозити на лівий берег водосховища.
– Перші транспортування людей звідти було. Там знаходиться Толокунь. Возили до плит, які ми проїжджали – Головко показує на протилежний бік ліворуч від себе. – Возили до самих дач, грубо кажучи. А ось там – острівок є. За ним знаходиться Страхолісся. Ось цю відстань хлопці долали, коли возили людей і гуманітарку, – показує у бік "моря" бізнесмен.
Від бази до Страхолісся близько 42 км навпростець. Якщо хороша погода та немає шторму, пливти треба близько 40 хвилин.
– Якщо нормальний човен, то хвилин 35-40 дорога займає. А якщо мотор старий, то більше, – пояснює Головко. – Дуже багато було адресної гуманітарки (у бік заблокованих сіл. – Gazeta.ua) – родичам і друзям люди привозили та передавали. Вишгородська адміністрація пʼять-шість пʼятитонників точно привезла. Регулярно завозили.
За місяць зі Страхолісся рибалки перевезли більше 2000 людей та переправили понад 70 тонн гуманітарки. Реальна цифра десь в половину, якщо не в два рази більша, каже рибалка.
Врятованих людей поїли чаєм та кавою, частували тушонкою, якщо хтось зголоднів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як ЗСУ обороняють Харківщину від окупантів: історії та фото воїнів
– Я знаю точно, що мої хлопці, які ловили – більше шести тонн (риби. – Gazeta.ua) завезли у будинок для людей похилого віку в Страхоліссі. Місцевим роздавали. Тамтешня староста в курсі. Вона з перших днів не виїжджала.
Першими, хто звʼязався особисто із Костянтином та попросив забрати їх з правого берегу, були двоє вагітних жінок і троє – з немовлятами. Разом із ними рибалки бізнесмена тоді переправили ще дітей років пʼяти.
– Це найперші, кого перевозили. Так вийшло, що електрику у них відрізали і нічого не було. Вони в один будинок збились, де була пічка. То в тому домі було одинадцятеро мам з дітьми. Їх за два рейси забрали ми і вивезли, – згадує Головко. – Я їздив у Нові Петрівці, де якраз бойові дії були. Привозив памперси і дитяче харчування. У двох мам перегоріло молоко, то довелося суміші брати. Це все через нерви, бо поряд "Гради" рвуться, росіяни кілька разів заїжджали в до них у село, а потім вже міст біля Димера взірвали. Вони (жінки з дітьми. – Gazeta.ua) виїхати не можуть, бо їх не випускали. Їжа почала закінчуватися. Люди реально голодали, з магазинів все вибрали.
ГОРІЛКА З ПЕРЦЕМ
Рибалки рятували людей попри те, що на початку березня ще стояв мороз, а на водосховищі ще не зійшов лід. Посилювали небезпеку ще постійні обстріли та сильний вітер.
– У човні на пʼяту точку сіли (розповідає, як врятовані облаштовувалися у човні, коли їх евакуювали. – Gazeta.ua), плащами вкрились, щоб від бризків не намокнути. Були мокрі та зубами цокотіли. Але були щасливі, що приїхали сюди і що вони не в окупації. Когось до метро підвозив, когось у Вишгороді висаджував. Для усіх у мене рецепт був – горілку з перцем випити, гарячий душ і під ковдру, – посміхається Костя.
Більшість людей після того, як переправились на лівий берег – відразу захворіли. Бо до кінцевої точки добиралися мокрими.
На човнах за людьми плавали працівники Костянтина, а він зустрічав евакуйованих на березі. Перевозив людей у столицю або до родичів.
– Казали: "Дякую велике", – згадує чоловік. – Раз було, що жінок із дітьми завозив у Київ, де вони живуть. Приїхали на Московську площу і якраз сирена! Вони в шоці, налякані. Заспокоював їх і пояснював, що росіяни так швидко не прийдуть. Відправляв їх в укриття.
Чаю не було коли попити
Перші сім днів рибалки постійно перевозили людей. За добу відправлялося по шість-сім рейсів. У кожному човні було до десяти врятованих осіб. Головко звернувся до місцевого дільничного, щоб той допоміг організувати автобуси та швидкі для їх перевезення у безпечні місця. Бо пікап вже не міг впоратися з напливом людей, пояснює.
– День починався з сьомої ранку, а переїзди з восьмої або ближче до девʼятої. У хороші дні бувало зі Страхолісся примудрялися зробити до шести рейсів за день, – веде далі рибалка. – Було все поставлено, продукти були. Людей тільки привезли – їх (їжу. – Gazeta.ua) оперативно одразу загружали. Бувало таке, що і чаю не було коли попити. Ми їм (рибалкам. – Gazeta.ua) в термосок наливали, щоб дорогою могли хоч якось зігрітися.
Перші рейси до бази йшли з Толокуні, бо біля нього на водосховищі практично не було льоду, додає Костянтин.
– У Страхолісся весь лід йшов з-під Білорусі, ламався і спускався. Вони (рибалки. – Gazeta.ua) тижня два ризикували життями, бо лід міг задавити їх і людей, яких везли. Сантиметрів 10-15 товщиною був! Це глиби. Якщо одна човен придавить, то його розплющує як консервну банку. Але, слава Богу, всі цілі та неушкоджені дібралися.
ВАЖКА РОБОТА
Рибалки продовжували здійснювати рейси до сіл на правому березі водосховища і після того, як ЗСУ вигнали російських загарбників з Київської області. Возили гуманітарну допомогу людям, які пережили окупацію. Завозили і мешканців, які захотіли повернутися додому.
– У човнах, як правило, рибалки їздили по двоє, – повертається Костянтин до періоду, коли рятували людей від росіян з правого берегу. – Люди брали з собою не багато речей, а тільки найнеобхідніше. На перших рейсах навіть перевозили великих собак, однак потім ми вирішили заборонити, бо на човні небезпечно з тваринами.
Регулярно водосховищем тоді курсували 18-20 човнів. Особливо небезпечно було це робити під час шторму. Тоді хвилі можуть підніматися до трьох метрів у висоту.
– Якщо хвиля 50 сантиметрів і бризки, то води по щиколотку і всі мокрі. Маленькі дітки, коли приїжджали, то ми садили їх в кімнати і запалювали грубу. Грілися, сушили речі, а потім родичі їх забирали. Всі були щасливі, що вони під захистом ЗСУ і України. Більшість жінок (врятованих. – Gazeta.ua) виїхали. Деякі писали, що перебувають у Франції, Іспанії. Одиниці, у кого дітей немає, повернулися.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Возлє моїх окон був "прильот". Начався страшний пожар" – про що говорять переселенці в черзі по їжу в Полтаві
Окрім евакуаційних рейсів, рибалки транспортували зброю для українських захисників. Великий човен завантажувати тоннами боєприпасів.
Коли йдемо від води назад до бази, Костянтин зауважує, що дбає за навколишню територію і слідкує аби в лісах поруч не спалахували пожежі.
Біля бази показує невеликі деревʼяні сараї. Там господар раніше тримав худобу, однак зараз там пусто. Невигідно, каже. Трохи далі на кованих сходах маленької цегляної споруди, сховавшись від сонця, сидять рибалки. Чоловіки палять майже мовчки, важко вдихаючи дим.
– Хлопці рано встають, – розповідає про працівників власник. – Як тільки посіріло виходять на воду, раніше в три в чотири ранку, а зараз пізніше. Ввечері ставлять сітки.
Ближче до обіду приїжджає машина, щоб забрати рибу. Улов буває різним, зізнається Костя.
У середньому 200-300 кілограмів човен ловить
– Це ж рибалка. У середньому 200-300 кілограмів човен ловить. Іноді вистрелить і буває більше. А коли сто кілограмів, то вже таке.
Рибу збувають на переробні підприємства.
– Сам же я не фанат риби, – зізнається Костянтин. – Не сушу і не вʼялю навіть для себе. Дуже рідко жарю. З вудкою років чотири не рибалив, спінінг ще якось кидав на судачка, на щучку, окуня.
На спільній кухні стіни обшиті деревом. У маленькій кімнаті пахне печеною рибою. Готують рибалки кожен сам собі, смажать їжу переважно на сковорідці. Іноді - розводять багаття та збираються всі разом.
– Влітку я не готую особливо, пельмені можемо з Ромою зварити. Рибу рідко їдять хлопці, можемо сома посмажити. Був якось кілограмів 12 – чотири дні всі їли.
– Це важкий труд, – зауважує Костянтин, дивлячись на працівників. – Мало хто зараз хоче риболовлею займатись, бо це брудна робота. Руки кілька разів милом потрібно вимивати, щоб бруд з-під нігтів прибрати. Сморід від риби постійний... Раніше лазня стояла, так військові її розбили технікою випадково. Зараз у Дніпрі вимушені купатися. Речі возять додому прати. Я в машинку закидаю.
ГЛИБОКО В МОРІ
Костянтин відшвартовує восьметрового човна та просить сісти на корму, упираючись ногами в дно. Мотор видає різкий рев та з першого разу заводиться. Від пірсу відпливаємо спокійно.
– Он бачте - то все через бакланів. – На краю острова дерева білі, мов вкриті снігом. Вони висохли і вже почали обламуватись, а над ними кружляють сотні чорних дзьобатих птахів.
Чоловік додає газу – і човен починає підскакувати на маленьких хвилях так, мов пливеш глибоко в морі. За човном волочиться довгий бульбашковий хвіст. Корму раз у раз струшує, коли ніс врізається у чергову хвилю. Заходимо на поворот, і в човен, що трохи нахилився, залітають різкі бризки води.
Більшість рибалок тут – працюють самі на себе. Власнику платять за оренду човнів та за вилов. Зараз найбільше ловлять плотви, судака, густеру. Карась користується попитом більше восени, а влітку ніхто не береться переробляти.
За три роки ціни на рибу не змінилися, попри подорожджання матеріалів. Плотву здають по 26 грн за кг, густеру – 20 грн, судак - від 60-80 грн.
Після повернення з водної прогулянки рибалки додають, що не бояться повторного наступу росіян з боку Білорусі.
– Будемо робити те, що повинні, – кажуть.
5 
79692
Коментарі