"Де Росія встромить свої пальці, там завжди є горе, страх і безлад" - військовий Валерій Бондаренко

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну додому з-за кордону повернулися майже 400 тисяч громадян нашої країни. Більшість – до 80 відсотків – чоловіки. На кордоні не всіх запитують про мету повернення. Але під час спілкування з прикордонниками та представниками засобів інформації українці зазначають, що не можуть бути осторонь війни на батьківщині. Архітектор і військовий Валерій Бондаренко, журналістка Ольга Матвієнко, політологі військовий Ілля Шполянський повернулися, щоб захищати Україну. Вони розповіли свої історії журналу "Країна".

 

Валерій Бондаренко 20 років тому переїхав із Коломиї до Польщі. Там здобув освіту архітектора. Займався будуванням круїзних лайнерів. Згодом створив фірму з оздоблення яхт. У 2014–2015 роках воював на Донбасі.

"До 24 лютого я жив у Італії. На вторгнення очікував, бо трохи вмію аналізувати ситуацію. Війна для мене не припинялася з 2014-го. Знайомий із розвідки США попередив, що кібератаки на урядові сайти означатимуть початок активної фази. 22–23 лютого побачив, що сайти або некоректно працюють, або й зовсім перестали. Вранці вже було бомбардування.

До 8:00 я склав рюкзак. Попередив партнерів, що припиняю будь-яку діяльність. Домовився за машину, що підкине до польського кордону.

Мотивація – щоб ми жили в мирі, щоб наші діти могли навчатися, де хочуть, і щоб ніхто не вказував, що вони мають з'їсти сьогодні чи завтра. По-друге, повернувся в Україну заради наших хлопців. Багато з них загинуло на передовій. Я теж маю свій борг заплатити. Я тут, щоб зберегти життя тих, кого колись навчав – був інструктором із тактичної підготовки. Вони для мене важать більше за мою фізичну родину. Хочу, щоб вони будували нашу нову країну.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кожен день нашого спротиву наближає знищення Росії"

У Польщі взяв із собою волонтерку, з якою давно спів­працюємо. На кордоні бачив натовп переляканих жінок із дітьми, які йшли пішки через пропускний пункт. А також – довжелезну вервицю машин, де сиділи лоби – здорові мужики, які тікали під шумок.

Мав мету – якнайшвидше дістатися Києва, де був мій батальйон. По той бік кордону мене мало чекати авто. До нього довелося пішки йти 12 кілометрів через два села, бо машини біля кордону стояли у три ряди. Дістався Тернополя, а звідти – до столиці.

У батальйоні були всі знайомі. Більшість була в Європі чи Америці, але приїхала. Вдячний їм за це. Зібралися, бо розуміють, що мають бути тут.

Базуємося в Києві, але працюємо в різних напрямках. Хтось пішов у Збройні сили, хтось – у сили спецоперацій. Я подався в Український добровольчий батальйон. Виконуємо завдання із захисту територіальної цілісності нашої батьківщини. Маємо знищити ворога. Не повинні зупинятися на кордоні, а гнати його далі.

Не хочу для своєї країни 1939 року, не хочу, щоб її розділили. Маємо знищити зло. Дійти до Курильських островів і повернути їх японцям. На це є одна проста причина – ми не можемо залишити скаженого звіра на волі. Бо рано чи пізно він рватиме і шматуватиме інші народи. Ічкерія, Осетія, Сирія, – де Росія встромить свої пальці, там завжди є горе, страх і безлад.

Україна зараз захищає всю Європу. Ми на передньому краю і мусимо боротися до перемоги, щоб європейці нарешті зрозуміли, що з Путіним ніяких домовленостей бути не може.

Війни не зупиняють, а виграють. Якщо знищимо ворога на нашій території і поженемо його далі, Європа нарешті все зрозуміє і прокинеться від летаргічного сну. Третя світова вже почалася. Вже. Та Захід вважає, що це справи України й РФ. Вони дають нам зброю і вважають, що нашими руками можна жар загрібати. Але навіть Друга світова була виграна союзниками в коаліції. Коли до цієї борні долучаться інші країни й ми зайдемо на територію Московії, розпорошимо її, можливо, тоді там запанує якийсь демократичніший уряд.

Утім це буде з іншим поколінням, цього не зміниш. Зараз росіяни розуміють лише мову сили. Не вміють працювати і створювати блага. Вміють тільки грабувати і продавати надра.

Наші воїни розуміють, що москаль рано чи пізно прийде до їхніх домівок у Дніпрі, на Тернопільщині та Львівщині. Під час АТО жителі інших регіонів вважали, що в їхній хаті завжди буде мир. Та помилялися. Наші хлопці розуміють, на що йдуть. І хоч ми теж втрачаємо бійців, та один наш вартий 200 москалів.

Коли виграємо цю війну, будемо боротися, щоб ті чоловіки, хто виїхали з України, не могли повернутися, не працювали тут і не будували своїх бізнесів. Якщо це не їхня війна – то це не їхня країна. Вони не мають права тут перебувати.

Коли побудуємо нормальну державу, повернуся до улюбленого заняття – будуватиму яхти".

 

Ольга Матвієнко з Полтави. 9 років працювала журналісткою у місцевих виданнях. Перед повномасштабним вторгненням Росії працювала з чоловіком у Голландії.

"Наша фірма вирощувала цибулеві: гіацинти, нарциси. Ми займалися всіма процесами – від посадки до запаковування готових квітів. Хоча за кордоном і добре – красиво, люди привітні, але це не Україна, хотілося додому. І слова: "Вдома сонце яскравіше і трава зеленіша, а небо блакитніше" – правда.

З України почали надходити все тривожніші новини про можливу війну. Ми вирішили відпроситися в роботодавця та їхати, щоб спакувати рюкзаки й бути готовими. Планували брати безпосередню участь. Повернулися в Україну за три дні до війни.

Попередні роки я була журналісткою. Висвітлювала події тероборони на мирних територіях і сама долучалася до навчань: там і тактика, і поводження зі зброєю, і тактична медицина. Неодноразово виїжджала працювати з бойовими підрозділами в район АТО, а пізніше – ООС. Писала про волонтерів і сама волонтерила.

24 лютого прокинулася о шостій ранку. Зайшла у фейсбук, і тут повідомлення керівника: війна. З емоцій – лише злість. Те саме, що всі попередні вісім років поспіль. Не страх, не сум, не бажання рвати на собі волосся. Якийсь вася, ваня їде на танку з костроми, ростова, щоб нас убити. Незрозуміло: за що?

Батьки приїхали на вокзал. Ми мали 5 хвилин

Ми з чоловіком зібрали речі. Прибули у військову частину – там черг ще не було. Заповнили документи, отримали зброю. І тепер разом воюємо в одному з підрозділів Збройних сил України.

Раніше не могла подумати, що доведеться брати до рук зброю. Я працювала з диктофоном і фотоапаратом. Та що ближче було до цього моменту, то більше розуміла, що буде не до фотіка. Бо зі зброєю ми ефективніші.

У кожного своя роль. Хтось виїхав, хтось волонтерить, хтось у тилу виконує свою роботу. Всі на своєму місці. Зокрема й ті, які не хочуть повертатися й "умирать". Це навіть краще, що таких тут немає. Принаймні вони не заважають.

Ми вважаємо, що можемо бути корисні. Тому ми тут.

Страху, що мене можуть убити, немає. Є переживання за батьків і друзів. Мати засмутилася, коли я пішла воювати. Але за руки не тримала, дверей не зачиняла. Я не встигла в село до батьків. Вони самі приїхали на вокзал. Ми мали 5 хвилин.

У нашому підрозділі разом зі мною служать три жінки. Усі вмотивовані. Всі прийшли сюди самі. Усі налаштовані на перемогу. Хлопці до Москви хочуть дійти, жартують: щоб сувенірів навезти.

Психологічно стріляти в людину неважко – ніхто з нас не сприймає росіян на війні за людей. Ну, може, максимум – як живу істоту. Це ворог: або він у тебе стріляє, або ти в нього.

Не знаю, чи я когось убила. Перевіряти не ходила.

Те, що показують у новинах, – це все правильно, пропаганда має працювати. У нас насправді картинка ще вужча, ніж у тих, хто дивиться телевізор: ми виконуємо завдання тільки у своєму секторі.

Ми всі зайняті роботою, немає думок: ой, Божечки, ми всі помремо. Ми тут не для цього. А для того щоб героїчно вижити.

Те, що маю автомат, лише трохи психологічно заспокоює. Стрілецька зброя – це ближній бій. А нині війна – це артилерія.

Стає прикро, коли інколи читаю якісь пости у фейс­буку. Спостерігаю: що у спокійнішому місці люди сидять, то більше часу на срачі. Сварки на порожньому місці: хтось виїхав – одразу цькування. Хтось постить, що в безпеці, помила голову, зробила манікюр – як ти могла? Блін, це ж так класно, що є можливість в цьому всьому приділити якийсь час і собі і якось підтримати ментальне здоров'я.

Моє ментальне здоров'я зводиться до того, щоб вчасно поїсти, поспати, знайти душ. Коли нічого з цього не вдається зробити, то принаймні зняти берці, витерти ноги вологими серветками чи просто походити без взуття.

Доки була локальна війна на Донбасі, ми жили більш-менш спокійно в мирних містах. Розуміли, що війна триває, але вона – далеко. Ми гуляли, каву пили, салюти пускали, ходили на дискотеки. Жителям Донбасу було куди втікати. А зараз тікати нема куди. Якщо втечемо, України не буде".

 

Політолог Ілля Шполянський із Миколаєва вже воював за Україну 2014-го - служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Миколаєва. Останній рік жив із дружиною і трьома дітьми в Берліні.

"Повернутися в Україну вирішив того ж дня, коли вийшли з родиною на демонстрацію в Берліні. Дружина відреагувала негативно. Але розуміла, що інакше не можу. 2014 року в нас вже було троє дітей, коли пішов добровольцем в АТО. За півтори доби був у рідному Миколаєві. В українській армії зараз немає проблем із людьми. Є проблеми з логістикою, пошуком коштів, закупівлею необхідного. Цим я і займаюся..

Наша команда утворилася зненацька, без якогось плану, з геть незнайомих людей. Українці – неймовірні: до нас долучились і зовсім юні дівчата й хлопці, студенти, пенсіонери, підприємці, юристи, робітники, службовці. Всіх об'єднують сталевий блиск ненависті в очах і настрій битися до перемоги, нехай і на такому – тиловому – фронті.

Матеріально підтримуємо підрозділи з нашого регіону, які звертаються по допомогу. Закуповуємо все – від касок до цвяхів. Допомагаємо облаштовувати позиції, забезпечуємо харчуванням, ліками, тактичним спорядженням та іншим. Сьогодні Миколаїв фактично перебуває на передньому краю боротьби.

Уже опрацьовано близько мільйона гривень. Ведемо прозору звітність практично в режимі онлайн. Окрім прямих закупівель, залучаємо велику кількість допомоги з інших регіонів та з-за кордону. Почали впроваджувати новий напрямок – адресну гуманітарну допомогу родинам військових.

Кількість частин, якими опікуємося, збільшується в геометричній прогресії. Артилерія, мінометники, ТРО всіх рівнів, сапери, СБУ, прикордонники, берегова артилерія, десантники, авіатори. У переліку маємо понад 30 підрозділів усіх родів військ.

Не спимо й майже не відпочиваємо. Піраміди порожніх бляшанок з-під енергетиків скоро до стелі дотягнуться.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Менеджер запитав, чи зможу продовжити роботу. Я сказав, що машину здам і поїду додому"

Моя особиста мотивація – перемога. Якщо уявити, що ворожа військова сила, не дай Боже, окупує Україну, я лишуся тут і буду партизанити. Будемо бити ворога до повної перемоги.

Росія назавжди програла будь-яке місце у світі. Цієї країни нема ні на політичній мапі, ні на суспільно-політичній. Кожен день нашого спротиву наближає її розпад і знищення. Відбувся історичний зсув рівня розпаду Радянського Союзу, за яким слідує повне переформатування всієї карти світу. Після перемоги Україна матиме такий же вплив, як Німеччина, Франція чи Італія.

Величезним досягненням є повний крах російської пропаганди за кордоном, колосальний вплив якої спостерігався в Європі. На світовому полі ми вже остаточно перемогли.

Єдине, що може зробити Путін, – застосувати ядерну зброю. Імовірність цього висока. Хіба що його зупинить оточення чи дії західних спецслужб. Такого ще не було в історії, щоб інші країни так об'єднувалися для допомоги одній державі. Образливо звучать слова українців про те, що нам допомагають мало. Ця невдячність помітна європейцям. Реакція відстежується за німецькомовними групами. Пишуть, що українці, хоч скільки допомагай, однак незадоволені. Маємо бути вдячні. Важливо відчувати, що ми – не самі.

Вище політичне керівництво України відпрацьовує на 100 відсотків. Свою роботу і президент, і дипломати виконують бездоганно.

Війна ще може тривати до пів року. Не треба боятися, що ворог підтягне війська: кращі з кращих уже пішли, далі підуть кращі з гірших. Там є величезний ресурс, але російські військові невмотивовані. Хоч скільки накачуй пропагандою, інформація відкрита. І коли відправляють на бійню, сто разів подумаєш, перед тим як піти.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×