Бандера в Росії, убита сестра і партизани в Бердянську: про що говорять переселенці в черзі за гуманітаркою у Києві

13

Після початку повномасштабної агресії Росії понад 8 млн українців були вимушені виїхати зі своїх областей до інших регіонів України. Тікали передусім мешканці територій, де розгорнулися найактивніші бойові дії – з Харківщини, Київщини, Донеччини, Луганщини, Миколаївщини, Запоріжжя, Херсонщини, Сумщини.

Після приїзду на нове місце українці оформлювали статуси внутрішньо переміщених осіб і тоді могли претендувати на державні виплати та гуманітарну допомогу. Її роздають благодійні організації, Червоний хрест та представники влади на місцях.

У Києві для вимушених переселенців, окрім видачі продуктових наборів, міська влада організувала консультаційний центр. Працює щоп'ятниці у приміщенні відкритого громадського простору Vcentri Hub на вул. Володимирській, 51б. Там можна отримати консультацію юристів, представників центру зайнятості, дізнатися інформацію щодо оформлення соціальної допомоги. А також, за необхідності, поспілкуватися із психологом.

Кореспондент Gazeta.ua побував у центрі, аби поспілкуватися з людьми та послухати, про що у черзі за допомогою говорять вимушені переселенці.

ПОСЛАВ КУМА

До хабу найпростіше дістатися від станції метро Золоті ворота. Дорога до центру займає не більше 5 хв. неспішним кроком. Щоправда, аби точно втрапити на місце призначення, може знадобитися "порада" онлайн-карти на смартфоні або когось із перехожих – Vcentri Hub причаївся у внутрішньому закритому дворі багатоповерхівки. Проходити до нього треба через арку.

Фото: Сергій ДЗЕХ

Перед входом у приміщення, над яким гордо майорять прапори України і Києва, зібралося зо три десятки людей. Переважно – літнього віку. Жінки та чоловіки у строгих сукнях, футболках і сорочках старого крою, жваво гомонять між собою: перепитують одне одного, хто останній в черзі, та переповідають про види гуманітарної допомоги, яку отримували в інших місцях.

- Я на проспекті Перемоги раньше гуманітарку отримував. Останній раз хорошу дали – 2 літра молока, печеньє, горішки, каші, шоколадку. І даже паштєт був м'ясний із ікрою красною. Хватило із жінкою надовго, - 67-річний Віталій Миколайович рукавом довгої сорочки витирає піт із почервонілого від спеки обличчя. Допиває мінералку з півлітрової пляшки. – Мене консультації й психологи мало інтересують. Прийшов сюда виключно за продуктами. На кашках і водичках безплатних отак і виживаємо з жінкою. Це ще спасіба сестрі троюрідній, що приютила у своїй квартирі в Києві. Живемо у кімнаті з її лежачою 90-річною матір'ю. А вона із сином в іншій. Тугенько в побутовому плані приходиться, але хоч дах над головою є.

Віталій із дружиною виїхали до Києва кілька тижнів тому із Сіверськодонецька на Луганщині. Встигли евакуюватися ледь не в останній момент, зізнається. Із родичами, які там залишилися – не спілкується.

- І причина навіть не у відсутності зв'язку. Просто в моїй сімейці оказалося багато тих, хто ту сторону підтримує (росіян. – Gazeta.ua). Як почалася оця жестока заварушка, то навіть кум із ума вижив: "Считаю, что пусть уже Россия нас заберет и остановится это безумие". Послав його на три букви, а він – мене. Отак по-братськи і розійшлися. Чорт би його узяв, – Віталій Миколайович підвищує голос. – Ми жили з 2014-го так-сяк, але отакого, щоби по місту лупасили усім підряд – не було. Але бачиш, що робить оте російське тєлєвіденіє. Я то ще можу його критично сприймати, а деякі вірять. І коли "прилітає", то думають, що реально Україна себе ж бомбить.

 

– Мужчина, неужели вы думаете, что нас интересуют ваши семейные беды? Говорите тише! – осмикує Віталія жінка років 50 із дуже коротко підстриженим чорним волоссям і масивними сережками у вухах зі штучним каменем.

– Але ти не думай, що весь Сіверськодонецьк за Росію. Більшість там все-таки за наших, – стишує голос Віталій. – Просто зараз мовчатимуть. А як на камеру попросять щось заявити, то і росіян похвалять. Не вірте отому. Це тільки через страх.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стегенце на людину й нуль виплат: як тисячі переселенців з Харкова будують життя заново

Із дверей виходить чоловік років 40 у футболці з великою емблемою Червоного хреста на спині. Записує дані людей, які прийшли до центру, та формує чергу. Потім вигукуючи прізвища, запрошує всередину. Обов'язково питає у кожного: яка допомога потрібна?

– Хто до центру зайнятості? Є такі? – повторює кілька разів. Із усього натовпу на заклик відгукується лише жінка середнього віку у довгій чорній сукні.

 

– Блін, та яку роботу вони тут можуть запропонувати? Дворніком чи касиром? Спасибі, але не треба. У мене в Слов'янську усе покруче було – тисяч 15–20 рубав щомісяця на продажах, – каже російською чоловік років 30 у розтягнутій синій футболці та зі скуйовдженим волоссям. Із товаришем курять трохи осторонь від загальної черги. – Поки воздержуся, поживу на запаси. Ну оце тільки продуктів хай насиплять трохи.

– І, може, ще якусь грошову допомогу підкинуть, – посміхається друг. – Бо ми з жінкою і 6500 получили, і по 2 тисячі вже було. Але ж мало. Попробуй у Києві на цю суму вижить. А робити теж неясно як. Устроїшся десь, а воно там (на Донбасі. – Gazeta.ua) раз і затихне усе, і додому можна вертатися. То треба зі звільненням рішати. Геморойна справа.

Обидва чоловіки в унісон ствердно кивають головами на фрази одне одного. Запалюють по другій цигарці.

РОСІЯ БЕЗ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Високий чоловік із сивими вусами та випрасуваній білосніжній футболці більше нагадує викладача якогось вузу, який прийшов на зібрання педколективу. Однак реальність інша – Олег Долич з окупованого Бердянська на Запоріжжі вимушений чекати на продуктовий набір. Стоїть у кінці черги, хоча прийшов сюди заздалегідь.

– Я тут вперше. Пенсія закінчилася і довелося іти, аби щось отримати. Прийшов чисто за гуманітаркою. Живемо із дружиною у сина. Він каже: "Я тобі поможу". Відказую: "Та чого ж ти мені маєш помагати?" – говорить Олег. – У Бердянську там тисяч 100 людей живе. Багато повиїжджали і на ту сторону (у Росію. – Gazeta.ua). У місті кошмар зараз із-за того, що не можна ніде грошей получити. Пенсіонерам важко бігати і займати черги у банках. І ще й неясно, чи в результаті щось видадуть.Ну а вообще відчуття неприятні, що вони (росіяни. – Gazeta.ua) там знаходяться. Вони активних, які вначалі виходили і протестували, шукали. І в тюрму їх везли якоби. Тому зараз там працюють партизани. Недавно було зірвали підстанцію. Робити ж щось треба і показувати, що ми не протів лишитися в Україні. Дехто, правда каже, що і під Росією непогано. Я так не думаю.

 

Чоловік 20 років їздив на заробітки в Росію. Мав роботу у Якутії, Забайкаллі, Підмосков'ї. Працював і на судноремонтних заводах біля річки Волга.

– У 1970–1980-х там ще не було ніякого зверхнього ставлення до українців. Хоча робив я і з чеченцями, і з дагестанцями. Шутки тільки були і все: ти – хохол, а ти – кацап. А вже після розпаду СРСР було дуже замітним (зверхнє ставлення росіян до українців. – Gazeta.ua). Я тоді у Москві працював і вони вже говорили: "Вы нас кинули, вы нас бросили!" І пішло-поїхало, із роками стало ще гірше, – веде далі Олег. – Хоча, коли працював у Ярославлі, то саме в нашу українську бригаду їхали робити росіяни з Волгограда. Бо знали, що українці нормально працюють, а не п'ють сутками. У росіян це повально. Зарплату получив – неділю немає на роботі. Зате причисляли нас до "меншого брата".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без прав і грошей на життя: українці понад 20 років відмовляють у видачі паспорта

 

Згадуючи про вояжі в РФ, Олег Долич говорить монотонно і майже не підвищує голос. Проте в його інтонації чітко відчувається – російська культура і стиль життя йому абсолютно неприйнятні.

– Відсутня у них цивілізація. Ну Москва і Пітер ще живуть. А далі – там нічого немає. І оці прийшли нам розказувати, як жити? Та рєбята, ви ніколи так не жили, як ми! Насаджують нам свій "русский мир" із жорсткішою, ніж у нас корупцією. Там хто має гроші і владу – той і править, – каже Долич. – Нам ближчі європейські цінності. Де закон і право.

– Україна може швидко звільнити Бердянськ? – питаю.

– Хочеться, щоб так було. Але тяжко буде забрати, - відказує переселенець. – Не треба було його і Херсон так швидко віддавати. Мости ж із Криму були замініровані. Хто здав нас? Треба було б уже сказати і, може, й розстріляти. Вони ж (росіяни. – Gazeta.ua) зайшли свободно. Ми навіть цього не ожидали. Жінка просто у вікно виглянула, а там вже вони з автоматами. А наші всі воєнні вийшли, техніка лишилася. Може це тактика була. Але якщо і так, то якась вона не хороша, бо Маріуполь тоді оказався один і окружонний з усіх сторін. А можна ж було їх ще на Херсоні зупинити.

Чоловік на хвилину замовкає, прислухаючись до волонтера Червоного хреста, який зачитує прізвища людей для отримання продуктових наборів. Переконавшись, що його прізвища немає – Долич продовжує розповідь.

– На рахунок Маріуполя я зараз не знаю, як бути. Нам би решту України цільною залишити. Син каже: "Та ми все назад заберемо!" Та не знаєте ви Росії, а я там багато пропрацював. Поки є бутилка водки і консерви банка – вони сюди ітимуть і йтимуть. Їм пофіг усе буде. У них там зовсім інша логіка і пропаганда дуже сильна. От вони там зараз Бандерою пугають. А я оце бачу, що на того Бандеру стільки навішали там, що і половини правди немає.

 

Нарешті Долича кличуть за продуктовим набором. Чоловік прощається, міцно потиснувши руку.

– А у Бердянську гуманітарку забирають багаті. Соціальних служб там немає, щоб бабушкам рознести. То отак російські солдати винесуть продукти, а підприємці якісь під'їжджають, грузять і увозять, – додає наостанок.

МУТНА ІСТОРІЯ

На стільці біля вхідних дверей, згорбившись, сидить худорлява літня жінка зі стосом паперів у руках. Час від часу вона оглядає натовп та глибоко зітхає. У її поставі та погляді – відчувається повна безнадія та відчай.

Ольга Михло із сином переїхала до Києва з Лисичанська на Луганщині. Живуть у квартирі знайомих.

– Поки дозволяють у кімнаті бути, а далі не знаю, чого чекати. Раніше у мене якась надія на краще була, а зараз нічого не залишилося, – каже Ольга Іванівна. – Тут я уперше. Хочу спитати – чому я досі не отримала жодних виплат. Ставала на облік, щоб 6500 гривень дали, то тільки сказали: "Чекайте". І в інші організації зверталася, усюди. А в результаті – усюди балалайка.

Жінка виїхала з Лисичанська у березні.

- На той момент там ще ігрушки були (не надто сильні обстріли з боку окупантів. – Gazeta.ua), – продовжує. – Рідні там лишилися – тітка з дядьком. Але зв'язку із ними немає. А сестра двоюрідна погибла. Знаємо тільки, що її з кулею в якомусь органі знайшли – лежала на землі біля будинку. І в дім її наче щось влетіло. Оце і все. Мутна інформація, але більше нічого не відомо.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гестапо, таксі за 20 тис. грн і розвалена армія: про що говорять на вокзалі Києва і як там обшукують людей

Ольга Іванівна зізнається, що дуже хоче додому. Для життя у Києві їй із сином не вистачає грошей.

– Перебиваємося водичкою. Ну хіба ось пенсія ще буде, то трохи вєсєлєє усе буде. В решті все печально. Дякую, що хоча б набори якісь дають, - додає переселенка.

– У Білорусі ще хуже. Там рота люди бояться відкрити. Була там недавно, то точно це знаю. Бачила, – доєднується до розмови жінка із каштановим волоссям та масивними сережками. – Але розказувати в деталях нічого не буду. Не просіть і не питайте! – різко відрізає.

Черга потроху рідшає. Із приміщення все частіше з'являються переселенці із продуктовими наборами в руках. Крупи, макарони, консерви, цукор та інші продукти – складені у картонні коробки, переклеєні скотчем. На кожній красується велика емблема Червоного хреста.

СЕРТИФІКАТИ І НАБОРИ

Vcentri Hub складається із двох основних великих і світлих приміщень. Основна робота "кипить" у дальній кімнаті – там переселенців на консультації чекають представники центру зайнятості, департаменту соціальної політики, юрист. Поруч – роздають продуктові набори, які накладені одне на одного. А у переговорній кімнаті клієнтів приймає психолог. Він особливо потрібний людям, які приїхали у Київ із найгарячіших точок, пояснюють працівники хабу.

– Тісно співпрацюємо із Київською міською адміністрацією. Коли після початку широкомасштабного збройного конфлікту все трохи стихло – сюди (у Київ. – Gazeta.ua) почали з'їжджатися люди з інших областей і реєструватися як внутрішньо переміщені особи. Ми їм у цьому приміщення почали роздавати сертифікати від 1500 до 4500 гривень у магазини "Сільпо". Могли купувати все, крім алкоголю і тютюну, – розповідає голова київської міської організації Червоного хреста Тетяна Гоєнко. – Сертифікатна програма закінчилася, але люди продовжують звертатися. Тому за ініціативи Марини Хонди (заступниця міського голови Києва Віталія Кличка. – Gazeta.ua) було запропоновано зробити єдиний консультаційний центр і пункт видачі нашої допомоги саме в цьому приміщенні. Щоправда, ми поки що тут, але далі будемо запрошувати людей у гуманітарний хаб поряд. Бо нам важче сюди підвозити допомогу. Плюс витрати на транспорт і пальне. А в цьому приміщенні, можливо, посадимо свого спеціаліста для запису на допомогу.

 

За одним із дальніх столів на відвідувачів чекає адміністратор Vcentri Hub Артем Демиденко. Сьогодні його задача – інструктувати людей, як реєструватися в електронних сервісах для отримання грошової і гуманітарної допомоги.

– Допомога найперше надається найбільш незахищеним верствам населення, – говорить Артем. – Але слід розрізняти. Бо була в мене одна жінка з Гостомеля. Каже: "Поможіть". Дізнався, що вона отримала від держави і 6500 гривень, і 2200 гривень, і набір від Червоного хреста. Має статус ВПО. Але каже: "Може, ще щось є?" Я вирішив допомогти їй податися на ще один вид допомоги. Ввели всі її дані й випадає червоне вікно: повторно ви не можете отримати. Вона і говорить: "Я не знала". Але це ж із вашого телефону реєструвалися, відказую… От є такі люди, яким усе дали, а вони все рівно йдуть.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ночі в наметах, ракетні удари по будинках і сволота з РФ: як і де живуть ірпінці, яким росіяни розбомбили житло

Артем відволікається аби відбити дзвінок на мобільному.

– Усі звикли, що хтось має робити за них. Але я не хочу розводити інфантилізм. Я тут для того, щоб показати інструменти. А так ваша доля і щастя – у ваших руках, – каже наостанок.

×