Рік тому 21 листопада була неділя. Було морозно, і був другий тур президентських виборів. Мої рідні мовчки випили вранці чаю з помаранчевих горнят, які я привіз із далекого Києва у далеке село під російським кордоном на Луганщині. Потім так само мовчки пішли всі разом голосувати.
Зустріли двоюрідного брата. Він — слова не вимовить, коли тверезий, — вже здалеку посміхався нам беззубим ротом. Таки випив, бо таки вибори, бо таки проголосував — як і домовлялися, бо тобі, мовляв, з того Києва таки видніше.
Бо тут у них на металобрухт не здали хіба що власні ворота, в кого металеві, та каркас від "Доскі почьота"? Бо в пошуках бодай якоїсь залізяки не перерили хіба що побитий асфальт, уздовж якого вже кілька років тече каналізація. Бо на вибори голови сільради тиждень тому прийшло лише кількадесят чоловік. А на вибори президента — всі. Бо доки ж можна? Бо продадуть нас Америці. Бо, кажуть, усі вони бандити, тож нехай краще — наш.
Односельці дивилися на нас як на пришелепуватих
Ще за місяць до голосування друзі застерігали, чого на виборах слід чекати від фальсифікаторів. Тож на дільницю ми з родичами прийшли зі своїми ручками. Односельці дивилися на нас як на пришелепуватих. А мама плакала, бо такого ще не було. По очах земляків бачив, що багатьом хотілося підійти і запитати, як там у Києві. Але де там — на мені була старезна батькова нейлонова сорочка жовтогарячого кольору. Вона ж і мені не давала підійти до людей, яких знав змалку.
До обіду село з навколишніми хуторами вже проголосувало. А надвечір, переночувавши у своїх лише ніч, я швидким 20-м їхав з Луганська до Києва. Бо не вірив, що все буде по-чесному. Бо, не знявши помаранчевої сорочки, я думав: нехай краще наш. Бо закінчувалася доба Кучми і починалася невідомо чия.
Ще ніхто не знав, що буде третій тур. Що скоро за засіданнями Верховного Суду стежитимуть, як за мексиканськими серіалами. Що президентом таки стане Ющенко. Що про особисте життя його сина знатимуть усі. Що родичі президента посядуть державницькі крісла, а з моїми й за рік дехто з сусідів не вітатиметься. Що каналізацію у моєму рідному селі так і не полагодять.
Про все це рік тому, 21 листопада, ще ніхто не знав. А завтра люди вийдуть на Майдан.
2 
7644
Коментарі