Киянка Людмила Гнатівна Заворотна, 87 років, два роки жила поряд з концтабором у Бабиному Яру. Від її хати до місця, де розстрілювали людей, було не більш як 200 метрів.
Зараз Людмила Гнатівна мешкає в маленькій однокімнатній "хрущовці" на Блюхера. Зустрічає нас у синій сукні з білим комірцем. На стінах кімнати — фотокартки родичів та двох синів, Едуарда й Анатолія.
— Хочете, я вас борщем нагодую? Сьогодні зварила, — встає зі стільця Людмила Гнатівна. — Я ще здорова, все сама перу, мию хату, готую.
Зранку бабуся порається по господарству, а потім спілкується із сусідами.
Під час війни жила під боком у концтабору. Попри те переховувала в хаті євреїв. Знала, що окупаційна влада за це розстрілює, і боялася. Але відмовити не могла — обидва євреї були близькими знайомими сім"ї Заворотних.
— Життя біля концтабору було дуже страшним. Спати я не могла: постійно було чути, як розстрілювали ув"язнених. Мені після війни ще років десять снилися мертві жінки, чомусь повішені на деревах мого саду. У снах із них текла кров, — каже Людмила Гнатівна.
На початку війни Люді було 22 роки. Вона закінчила 8 класів куренівської школи N93, працювала на заводі фотоплівки. Жила на вулиці Бабин Яр (нині — Ольжича) в цегляному будинку, з п"ятирічним сином Едуардом та молодшими братом і сестрою.
Жінка щодня бачила, як на місце розстрілу приходив начальник концтабору в рукавичках, знімав шинель і з пістолета розстрілював людей. Трупи скидали у глибокі ями в яру. Туди збігалися всі міські собаки.
— Якось бачу: сусідський собака тягне людську руку. Хазяйка відібрала у пса руку, закопала на городі. Ну, тоді нас таке вже й не дивувало.
Побачив в уніформі енкаведиста колишнього поліцая-наглядача
— Через рік трупний сморід із ям розійшовся усією округою, а кров разом із людським жиром виступала із землі. Німці привезли в бочках хлорку, полили нею тіла, підірвали яму з боків і засипали її піском, — розказує Людмила Заворотна.
Протягом місяця у хаті жінки переховувався єврей Юрій Городецький. Потім його вивели за Київ, він зумів дійти до фронту, знайшов радянські війська. У 1945-му повернувся у Київ, розшукав Людмилу Гнатівну.
— Так радів, на руки мене піднімав, — згадує бабця.
Удруге жінка переховувала знайомого, 29-річного єврея Ісака Бродського. Він працював до війни продавцем у магазині на Сирецькій. Чоловік більше року прожив у кімнаті за шафою.
— Сидів тихо, як миша, нікуди не виходив. Навчив мене робити з цукру та оцту карамельки.
Виготовлені цукерки Людмила Гнатівна сотнями продавала під час війни на Лук"янівському ринку.
— Я і вся родина вижили у війну завдяки цим карамелькам, — каже вона. — Я й м"ясо могла дозволити собі купити, і фрукти дітям. Так що Бродському дуже вдячна.
Пізніше Ісак усе ж опинився в концтаборі — його побачив у хаті сусідський син і розповів про це поліцаям. Із табору Ісак згодом утік. Після того як Київ звільнили від фашистів, розповідає Людмила Гнатівна, Бродський зайшов у міліцейський відділок і побачив там в уніформі енкаведиста колишнього поліцая-наглядача, який працював у концтаборі. Ісак почав кричати на нього, накинувся з кулаками. Міліція вислала його на фронт. У першому ж бою, на території Польщі, він загинув.
— Кажуть, у спину його застрелили. Був би розумніший і промовчав — то ще б довго жив, — гадає Людмила Заворотна.
Після війни Людмила Гнатівна працювала швачкою-мотористкою на шкіргалантерейній фабриці. Зараз жінці допомагає пайками київська єврейська громада. Щомісяця отримує два пакети — курятину та крупи.
Два роки тому до жінки прийшли дві шахрайки, представилися соціальними працівниками. Видурили у старенької 625 доларів, 200 євро та 70 гривень. Все, що вона назбирала з грошової допомоги, яку їй виплачувала єврейська громада.
— Чому Бог мені відрізав-відміряв такий довгий життєвий шлях? Може, щоб я стала свідком і виконувала якусь місію.
У церкву Людмила Гнатівна Заворотна не ходить. Каже, що почувається там дискомфортно.
2 
7644
Коментарі