У психоневрологічній лікарні N1, відомій у Києві як Павлівка, зараз на лікуванні перебуває 13 стареньких бабусь. Усі — віком від 70 до 90 років. У них є родичі, діти, онуки, але в міліцейській картотеці під фото цих жінок вказано — "невпізнані".
Ольга Шаповал, 76 років, лежить у психушці з 4 вересня. Вона тут уже вп"яте. "Швидка" доставила стареньку з магазину на Милославській, 23. Пенсіонерка заблукала й здійняла галас.
У лікарняному коридорі стаціонару стійкий запах вологи. Двері палат відчинені, пацієнти гуляють поверхом. Вийти з приміщення майже неможливо, на вікнах — ґрати, величезні дерев"яні двері щільно зачинені. Це восьме відділення психоневрологічного диспансеру. В ньому лежать жінки з амнезією та судинною дименсією. Вони не орієнтуються в часі та просторі. Деякі не знають своїх імен, інші ж намагаються видати себе за когось іншого. На незнайоме обличчя реагують нервово. Одна з пацієнток розплакалася і втекла. Головний лікар відділення Оксана Когут, 47 років, провела кореспондента "ГПУ" до свого кабінету. Із шухляди робочого столу дістала стос паперу. Понад десяток особових медичних карток.
— У Ольги Шаповал — часткова амнезія, — розповідає лікарка. — Бідолашна не орієнтувалася на місцевості, не впізнавала людей. У неї троє дітей, але ніхто дотепер за нею не звернувся.
Лікарі роблять спробу покликати жінку до кабінету головлікаря. Старенька сильно рознервувалася.
— Допоможіть! Я не хочу! Не розбивайте мені серце! — чути крики з коридору.
Двері відчинилися, санітарка вкотила інвалідний візок, у якому сиділа Ольга Шаповал. Стареньку аж трусило від емоцій, текли сльози. Побачивши кореспондента "ГПУ", бабця стала благати не віддавати її свасі. Стверджувала, що та морить її голодом, закриває на кілька днів у квартирі, а якось буцімто навіть намагалася її втопити. Бабуся пригадує, що в неї є діти: двоє синів, одного з них звуть Василь, і донька Людмила.
Вона нервується, бо не хоче погано говорити про своїх дітей
— Відпустіть мене, я хочу додому! — плаче Ольга Яківна. — Мій дім — у селі Перегонівка, Київська область. Якщо мене туди відвезуть, я ще поживу, а інакше помру на цьому місці.
Лікарка уважно слухає все, що каже жінка, час від часу заспокоюючи її.
— Вона нервується, бо не хоче погано говорити про своїх дітей. Можливо, її виганяли з дому. Видно, що Ольга Шаповал чогось не договорює. Ви б побачили її після розмови з міліцією. Руки трусилися ще сильніше. А як вона плакала, — згадує Оксана Когут.
Передостанній раз Ольга Шаповал потрапила до психоневрологічного диспансеру п"ятого червня. Тоді перехожі знайшли жінку на вулиці, викликали "швидку". Стару виписали за два тижні. Приїхала її донька Людмила, дала розписку.
— Жінка у розписці вказала адресу, куди саме забирає матір, — лікарка показує жовтуватий папірець із підписом доньки пацієнтки. — Бачите, написано: Малишка, 27, квартира 280. Але я туди нещодавно телефонувала. Відповів чоловічий голос. Сказав, що Люда знімала за цією адресою квартиру, а тепер переїхала. Попросив мене більше не турбувати.
Стара вказувала ще одну адресу, за якою нібито жила зі свахою та онуком — на вул. Милославській, Троєщина. Але, як виявилося, господарі вказаної квартири давно подалися до Швеції. Ніякої бабусі вони не шукали.
— Може, у нас їй навіть краще буде, — каже Оксана. — Хоча побоїв на тілі я не фіксувала, організм не зморений. Але не відкидаю, що бабуся каже правду. Родичі могли її морити голодом.
Навряд чи хтось прийде по Ольгу Яківну. Її фото були розклеєні в метро, виставлені на міліцейській сторінці в Інтернеті. Діти знають, що стара страждає на судинну дименсію через підвищений тиск. Знають і те, що пенсіонерка, найпевніше, у психушці.
Схожа доля й у інших дванадцятьох пацієнток. 82-річна Лідія Воробйова у лікарні з 27 травня. Її знайшли на вулиці. Вона пишається сином, розповідає про нього медикам. Каже, що йому 50 років, він живе за кордоном разом з онуками. Пам"ятає жінка й про рідного брата. Запевняє, що скоро вони всі разом прийдуть по неї. Коли говорить, плаче, бо сумує за ними.
— Часто буває, що такі бабусі перебувають у нас до самої смерті. На території лікарні навіть цвинтар є. Ховаємо на ньому пацієнтів, у яких з документами все в порядку, але ніхто з родини по них так і не звернувся. Їх відспівують у місцевій церкві. Я четвертий рік працюю в лікарні. Нічого не змінюється: на місце померлих привозять інших. Був випадок, коли син згадав про маму аж через два роки після її смерті. Йому лише могилу показали, — розповідає Оксана Когут.
Цвинтар забутих бабусь не дуже великий. За ним приглядають медики й місцеві прихожани. Могилки прибрані, але жодного вінка з висловленням скорботи від близьких.
2 
7644
Коментарі
1