Перехожі, які замовляють на Хрещатику роботи у вирізальника силуетів Івана Зінченка, 64 роки, не здогадуються, як їм пощастило. Майстрів силуету в Києві, та й в Україні, майже не лишилося. Колись я замовив йому профіль коханої й зберігаю його дотепер.
— Ще ніхто із клієнтів не ображався — схожість, як дві краплі води! — каже майстер під хрускіт паперу.
За фахом Іван Іванович — столяр. 44 роки відпрацював на київських будмайданчиках, доробився до майстра шостого розряду зі складання вікон, дверей. Ще малим почав вирізувати химерні сніжинки. Каже, що працює без попередніх нарисів, дає волю фантазії. А підробляти ножицями почав 35 років тому — за гроші вирізав силуети перехожих.
У радянські часи заробляти гроші у вільний час було не "модно". Та все ж існувала система патентів. Їх у райфінвідділі могли отримати інваліди війни або ті, хто мав зв"язки.
— Я щомісяця сплачував за патент 130 карбованців! Це були дуже великі гроші, та я їх відробляв за два дні. Бувало, й усі сто заробляв за день! Тільки б дощів не було.
Працювали вирізальники на Хрещатику, в Першотравневому парку, Києво-Печерській лаврі, Гідропарку, площі Богдана Хмельницького. Щоправда, не минало без конфліктів із міліцією. Найтяжче майстрам було в Лаврі, де чергував червонопикий міліціонер на прізвисько Помідор.
А коли відсидів, то вже нікого не боявся
— Ой і вредний був! Пиячив. Узимку роботи у Києві було мало, тому я взяв патент лише на сім теплих місяців. Але хотілося ще трохи підробити зимою. Ото брав із собою півлітра чистого спирту і приходив до Печерської лаври. А Помідор лякає: "Буду не я, як тебе не посаджу!". Але ж у мене був спирт. Ну хто ж встоїть перед горілкою надурно? — сміється майстер. — А він знову до мене:
— Ти ж три сотні за день підняв!
— Ні, — кажу. — Тільки п"ятдесят.
— Брешеш! Дай двадцятку на таксі.
Що робити — давав.
У Печерській лаврі заробляв ще один знаний вирізальник — Володимир Колосок. Патент мав, але років за п"ять виявилося, що він "липовий". Колоска посадили за підробку документів на рік і три місяці. А коли відсидів, то вже нікого не боявся. Пив із міліціонерами, а коли ті чіплялися, посилав їх матюками. Закінчив трагічно. На 7 листопада 1998 року міліція йому пшикнули балончиком під ніс. Колосок захлинувся і помер.
— Менти довго це згадували і реготали, не любили нас. А Володька у свої 40 років був справжнім майстром. Таких у Києві вже нема, — задумливо каже Іван Іванович. Замовкає на хвилю, а потім продовжує:
— Неперевершеним київським метром був Шевченко Микола Петрович. Він почав вирізати силуети і заробляти на цьому гроші з 13 років. Вирізав до останнього, а помер 85-річним. Нікому не дозволив наблизитися до таємниць своєї майстерності.
Сьогодні лише двох умовив
Іван Іванович каже, що всі київські вирізальники силуетів роз"їхалися по світу заробляти гроші.
— Торік один німець довго підбивав "Поїхали, каже, житимеш у мене, будемо їздити містами, зароблені гроші — на двох, харчі — теж". Я б і поїхав, та в мене аденома. Бігаю за ніч по десять разів пісяти. Ну кому така морока треба? Та й жінка вдома, син-студент, дочка від першого шлюбу.
— Чи пробував в інших місцях працювати?
Скрізь однаково. Люди зараз настроєні на побрякушки, розваги, пепсі, пиво.... Кому потрібні ці папірці?! Це не робота, а так, ностальгія. Ось мені розказували — в Москві попит на силуети шалений. На Красній площі стоїть один майстер, п"ять доларів бере, кожну волосинку вирізає. Дуже сумлінний. Так його міліція оберігає! Дуже сильний, такого ще не було і в ес-ес-ері!
Іван Іванович розповідає майже не дивлячись у мій бік, бо шурхотить ножицями над портретом стрункої студентки з Дніпропетровська. Хвилин за двадцять Іван Іванович ховає кілька гривень у потертий гаманець:
— Сьогодні за день лише двох умовив.
— А ножиці у вас старенькі, напевне, довоєнні, — намагаюся перевести розмову на щось веселіше.
— Точно, вгадали, — відповідає майстер. — Років п"ять тому купував на блошиному. Сталь така, що заточувати не треба. Зараз таких не випускають.
2 
7644
Коментарі