Зранку 7 листопада ми купили торт "Трюфельний", пляшку червоного вина "Золота Кадарка" й вирушили святкувати річницю революції. Навмання зайшли до будинку на проспекті Свободи, 83 і так само навмання вибрали квартиру. Дзвонили недовго.
Вийшла розгублена старша жінка, одягнена по-домашньому просто: старенька чорна спідниця, футболка.
— Кого шукаєте?
Показуємо посвідчення, торт і пляшку. Щоб потрапити всередину, вмовляли господиню хвилин зо три.
— Тільки недовго — чоловік у мене заснув.
Квартира 64-річної киянки Тетяни Довгаль невелика, двокімнатна, коридорчик — вузенький. Зате чисто.
Жінка посадила нас за стіл, а сама пішла на кухню. Принесла розігріту картоплю, квашені огірки, гору млинців і абрикосове варення. Млинці вона смажить із тертих кабачків. Саме до такої страви Тетяна Йосипівна подає варення. Смакота! Фотограф захотів добавки.
Торт з вином господиня теж виставила на стіл, але випити "за революцію" відмовилася.
— Серце болить сьогодні. Спершу хотіла на Майдан піти, політиків послухати. Але хіба це політики? А ну їх. Раніше політики допомагали народу жити, а теперішні позбавили всього. Ось я тепер вдома й дивлюся телевізор.
Святкувати 7 листопада пані Тетяні не хотілося зовсім.
— А що святкувати, коли нема настрою святкового? Життя в мене каторжне. Отримую пенсії 350 гривень. З них 150 йде на квартиру, решта на прожиття.
Тим часом вино стояло невідкритим. Ми більше говорили, аніж пили. Господиня казала, що 20 років тому Жовтень був справжнім святом. Ходили на паради, після концертів на заводах святкові столи накривали, пили вино, горілку. Квартири перед святом прибирали, у місті порядок наводили: сміття вивозили.
— Було свято звільнення від капіталізму. А зараз ми знову прийшли до того самого капіталізму, може й ще гіршого. Сьогодні в мене не свято, а ностальгія за тими часами.
2 
7644
Коментарі