– Тату, розбуди мене завтра о п'ятій ранку. У мене рейс на Амстердам. Боюся проспати, – стараюсь, щоб слова звучали легко й невимушено.

Одразу забираю телефон подалі від вуха й завмираю. Чекаю, що зараз із мобільного полетять блискавки й ударить грім. Там – тиша. Питаю, чого тато не кричить.

– А толку? Можна подумати ти мене послухаєш. Все одно зробиш по-­своєму. Так куди ти там зібралася?

На фінал Ліги Європи. Тобто на зустріч мрії. Давно хотіла побувати на матчі такого рівня. Тим більше у "Бенфіці" працює мій улюблений прес-аташе. А в "Челсі" є Петр Чех – із чудесним почуттям гумору. І в Амстердамі я ще не була.

Куди ти там зібралася?

За місяць до матчу купила квитки на літак і забронювала номер у готелі. Залишилось дочекатися підтверджен­ня акредитації на фінал і сказати батькам. У першому я була майже впевнена. З батьками – складніше. Вони вважають, що мені треба відкладати гроші на квартиру (ти ж не хочеш до 40 років бути безхатьком?) і лишити свій закордонний паспорт у спокої. ­Поки що в мене це не виходить. У всьому винна трирічна шенгенська мультивіза. ­Злочин – не користуватися нею.

– Ми дуже раді, що ти поїдеш на фінал, – це вже мамині слова.

Після цього я подумала, що ­батьків замінили якісь роботи. Як у мульт­фільмі "Кораліна". Я їм сотню ­разів казала, що хочу почути саме такі слова, а не докори: "Ти і гривні не можеш на чорний день відкласти". ­Невже вони мене нарешті зрозуміли?

– Куди далі? – питає мама після повернення з Амстердама.

Обережно нагадую, що наприкінці червня з друзями збираюся в Пітер на білі ночі. Після паузи сміливіше додаю, що в перспективі хотілося б поїхати в Париж, Барселону, Лісабон і Рейк'явік. Про всяк випадок забираю телефон подалі від вуха.

– Хм, не знаю, що там у Рейк'явіку, але Париж – гарна ідея.

×