– Ні, я не можу взяти вашу Наталю на посаду у ваш відділ. Я знаю, що Тамара Вікторівна померла ще торік і місце вільне. Я знаю, що вона гарна дівчина і технікум наш закінчила. Я знаю, що вона ваша племінниця. У мене зараз серйозна розмова з кандидатом на цю посаду. До побачення, – директор музею кладе слухавку на старий дисковий телефон.
Дзвінок обірвав бесіду про модернізацію, вихід музею у простори інтернету та зваблення туристів. Із вимогами, що не два-три відвідувачі на день потрібні, а черги. Як у радянські часи.
Кандидат на посаду має диплом столичного університету і стипендійну програму від польського мінкульту.
Вакансії з'являються лише в разі смерті працівників
– Добре, я спробую, – каже більше собі, ніж директору, – працювати навіть у таких умовах, навіть за тисячу гривень.
Співбесідники загрузають у незручній липкій паузі. Ніяково обом.
У музеї – лише один комп'ютер, від якого злегка б'є струмом, коли запхати флешку. Особлива тортура – набирати номери мобільних із дискових телефонів. Також музей має кілька дахів, з яких у великі дощі – а дощі тут часті – стікає вода. Рятують підкладені балії.
– Бачите, як нелегко до нас влаштуватися, – каже директор. – Вакансії з'являються лише у разі смерті працівників. Наш музей – установа української культури, тут працюють лише перевірені люди. Деякі – по 40 років, і діти їхні влаштувалися сюди. Ми свої традиції бережемо. Таким, як ви, слід інший світ підкорювати, – прощається директор.
Інший світ знайшовся – на базарі, за прилавком українських сувенірів.
1 
1
Коментарі
7