У жовтні 1618-го московське військо "в великом ужасе" відступило до своєї столиці й зачинилося в ній. Із кремлівських мурів стрільці й городяни з острахом дивилися, як Арбатом до Москви підходять запорожці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
У Московському царстві наприкінці XVI ст. згасла династія Рюриковичів. Невдовзі країну охопила громадянська війна — Смута. Аби покласти їй край, 1610 року боярський уряд — Семибоярщина — запросив на престол сина короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ — 15-річного королевича Владислава. Той мав прийняти православ'я, католицизм у Московії не поширювати, у всьому радитися з боярами й не карати нікого без суду й слідства. Попервах Москва й інші міста охоче присягали новому цареві. Присягнув йому і 14-річний боярський син Михайло Романов. Ім'ям Владислава навіть почали карбувати монету.
Але фанатичний католик Сигізмунд ІІІ не хотів, аби син приймав православ'я. Та й хвилювався: московити перед тим убили двох царів, а ще одного — запроторили в монастир. Тож до Москви польський гарнізон увійшов без нового царя. У країні вибухнуло повстання. Народне ополчення, зібране князем Дмитрієм Пожарським і нижньогородським купцем Кузьмою Мініним, 1612 року поклало край польсько-литовському пануванню. Невдовзі на земському соборі на трон обрали 16-річного Михайла Романова — родоначальника майбутньої династії Романових.
— Миша Романов молод, умом не дошел, и нам не поваден будет, — вирішили бояри.
Нова влада відразу заходилася вибивати податки з розореної країни. Невдоволенням з цього приводу й вирішив скористатися Владислав. Подорослішавши, він вирішив поборотися за московський престол. 1616-го він маніфестом закликав московитів "бить ему челом и покориться как законному государю". Владислав нагадував, що й Михайло Романов присягав йому, й запевняв, що за його влади всім жити стане краще.
Наприкінці 1617 року королевич вирушає здобувати силою московський престол. Але справи в нього відразу пішли не надто добре: бракувало грошей, задарма військо не хотіло воювати, а серед потенційних підданих виявилося замало його прихильників. Владислав не зміг узяти Можайськ — фортецю, що прикривала шлях на Москву. Навесні 1618-го він звертається по допомогу до козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Той погодився допомогти королевичу як законному претендентові на московський престол. І влітку 1618-го 20-тисячне козацьке військо рушило на Москву.
"Запорогов" московські літописці характеризують як "змии лютыи и волцы хищницы", жорстокіших за татар. Ось як відображено в літописі взяття міста Лівни: "А пришол он, пан Саадачной, с черкасы... и Ливны приступом взял, и многую кровь християнскую пролил, много православных крестьян и з женами и з детьми посек неповинно, и много православных християн поруганья учинил и храмы Божия осквернил и разорил и домы все християнские пограбил и многих жен и детей в плен поимал".
Фортецю Єлець гетьман узяв хитрістю, імітувавши відступ. Місцевий воєвода кинувся навздогін — "со всеми людьми из города вышел" — і потрапив у влаштовану козаками засідку. Тут вони захопили татарське посольство, яке поверталося до Криму з великими грошима.
У поході уславився майбутній гетьман, а тоді полковник — Михайло Дорошенко. На чолі авангардного загону — як у народній пісні: "попереду Дорошенко, а позаду — Сагайдачний" — він узяв міста Лебедянь, Данков, Єпіфань, Скопин і Ряжськ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Мало спав і не пиячив, в усяких розмовах був неговіркий" - Сагайдачного тричі скидали з гетьманства
Не піддалося козакам лише місто Михайлов. Після першого невдалого штурму роздратований гетьман погрожував оборонцям, що невдовзі візьме місто "яко птицу рукою своею и предаст огню", і обіцяв їм відрізати руку та ногу і віддати собакам. Та михайловці відбили і другий штурм. Залишивши під мурами цього "середньовічного Сталінграда" майже тисячу загиблих, "всепагубный враг Саадачной с остальными запороги отиде от града со страхом и скорбию". Щодо страху, то тут літописцям навряд чи варто вірити. Бо невдовзі запорожці форсували Оку, взяли міста Каширу, Касимов і Романов. Сагайдачний особисто подолав у двобої воєводу Бутурліна. Отоді-то на решту керманичів московського війська "напал ужас великий" і вони відступили за кремлівські мури.
Під Москвою запорожці з'єдналися з 14-тисячним військом королевича. Гетьман передав йому полонених воєвод, а навзаєм отримав прапор та булаву. Штурм міста мав відбутися 12 жовтня вранці. Але польські сапери не зуміли підірвати стіну. Тож козаки ухилися від участі в битві. Невдовзі Владислав і Сагайдачний відступили від Москви. Запорожці взяли посади довкола Серпухова. А в околицях Калуги лютували так, що й через 10 років там на місці восьми сіл лишалися лише згарища. Це була така собі "операція з примушування до миру" московитів.
Прикордонного Курська на зворотному шляху гетьман чіпати не став — "присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти". 1620-го від імені Війська Запорозького відправив посольство до Москви й запропонував Михайлові Романову "служить напротив всяких его царского величества неприятелей". Той подякував, виділив "300 рублев легкого жалования", а від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.
1621 року гетьмана Сагайдачного було смертельно поранено в переможній для нього битві з турками під Хотином. У панегірику "На жалобний погреб зацнего рицера Петра Конашевича-Сагайдачного" ректор київської братської школи Касіян Сакович серед іншого зазначив:
Полуночниі тиж краї будуть памятати
Долго єго мужество, бо ся ім дал знати.
Великого звіжества там доказуючи,
Мєста і городи іх моцниє псуючи.
У фільмі "1612" запорожців зображено поліцаями при "тогочасних натовцях"
Радянська історіографія оминала увагою московський похід Сагайдачного. Бо ця подія не вписувалася в концепцію "віковічного прагнення українського народу до возз'єднання з російським".
Сучасні російські історики здебільшого інтерпретують похід як провальний, бо, мовляв, Москви та деяких потужних фортець козаки не взяли. Утім, Сагайдачний і не ставив за мету покласти козаків під мурами Кремля за царя Владислава Жигімонтовича. Козаки взяли поважні трофеї — за тогочасною воєнною логікою більш, ніж досить, щоб вважати похід вдалим.
Наголошують і на тому, що похід був політичною помилкою. Адже невдовзі козаки тікали на територію Московського царства, де оселялися біля тих міст, які палив Сагайдачний. Натомість воєводам цар наказував, аби вони "к черкасам имели береженье и ласку".
У новому російському історичному фентезі "1612" українських козаків зображено такими собі поліцаями при "тогочасних натовцях" — закованих у лати польських крилатих гусарах і найманцях-мушкетерах.
Гетьман ніколи не напивався п'яним
Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що "змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність". Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п'яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він "скупим на слова" — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.
Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.
4 
1
Коментарі
28