"Наш головний принцип: минуле не належить нікому зокрема, - писав Володимир Маняк в передмові до книги "33-й: Голод". – Воно – надбання нинішнього і грядущого поколінь, тільки залишаючись таким, захищеним від монополізму, воно здатне бути дійовою силою у відверненні нових помилок і злочинів, нових спалахів насильства та збудників до братовбивства".
Поштовхом до роботи над раніше закритою темою стала перебудова та політика гласності. У роки горбачовської перебудови дослідники отримали доступ до раніше засекречених архівних документів.
Гласність дала можливість ліквідувати "білі плями" як в історії, так і у суспільній свідомості. В умовах утвердження нового політичного мислення та відкриття можливостей для дослідження замовчуваних проблем свою подвижницьку діяльність розпочало подружжя Маняків – відомого письменника Володимира Маняка та журналістки Лідії Коваленко-Маняк. 1987-го вони почали збирати свідчення-спогади людей, які пережили лихоліття 1930-их для написання живої історії голодомору в Україні. Про мету роботи Володимир Маняк напише в передмові Книги-Меморіалу: "Ми домагаємося повної економічної, політичної незалежності України і соціальної справедливості. Ми прагнемо відродження українського народу взагалі і головного носія українства – селянина – зокрема. Відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив свою ПАМ'ЯТЬ".
Чотири роки Володимир та Лідія збирали свідчення очевидців. Вони звернулися до людей через газети "Літературна Україна" і "Сільські вісті". І здивувалися масовому відгуку: "У нас постійно гостювали незнайомі люди, магнітофон крутився без зупину, телефон і пошта працювали з небувалим навантаженням, − згадувала Лідія Коваленко-Маняк. – Люди поспішали повідати страшну правду, яка гнітила їм душу ціле життя. Як же близько був для цих людей той далекий 33-й рік, як він їм болів!".
Автори Книги-Меморіалу зображають голодомор 1932 – 1933 років не як одномоментний акт, а як заздалегідь сплановану радянським керівництвом акцію. Вони наголошували, що система намагалась викреслити із людської пам'яті будь-які спогади про ті страшні роки. Проте, зазнала невдачі. У свідомості народу голодомор був завжди. Подружжя Маняків усвідомлювали резонанс, який спричинила їх робота: "…треба пояснити світові, чому Україні так хочеться бути окремо від Росії, − вважала Лідія Коваленко-Маняк. – Бо багато хто ще не розуміє, чому ми прагнемо незалежності, чому хочемо вести свою політику, − а відтак вбачає в незалежній Україні якусь загрозу для світу. Тридцять третій рік дає на запитання цілком конкретні відповіді. Ніхто не може заперечити, що голод був принесений московсько-більшовицьким тоталітарним режимом. Певна річ, місцева партійна й енкавеесівська старшина сприяла цьому, але йшло воно звідти. Голод не був випадковістю. Він не був, як ще й досі дехто хоче довести, несподіваним і непрограмованим наслідком колективізації – інакше вже перші випадки голодної смерті змусили б владу щось змінити, вжити якихось заходів. Ні, це була цілеспрямована політика знищення українського народу. Про це свідчить хоча б те, що були перекриті кордони з Білорусією та Росією, аби український селянин не міг урятуватися втечею".
Подружжя Маняків першими у Радянській Україні ґрунтовно дослідили тему голодомору 1932 – 1933 років. Результатом їх роботи є Книга-Меморіал – "33-й: Голод", на сторінках якої зібрані свідчення близько 6 тисяч очевидців тих жахливих часів із Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Київської, Одеської, Харківської, Чернігівської областей.
Паралельно із роботою над книгою, подружжя Маняків розгорнуло широку громадську акцію, присвячену темі голодомору-геноциду. Так, 5-7 вересня 1990 року за ініціативи й під егідою товариства "Меморіал" у Києві проведено міжнародний симпозіум "Голодомор – 33". Одним з ініціаторів і організаторів симпозіуму був заступник голови товариства "Меморіал" Володимир Маняк. До участі в зібранні Володимир та Лідія залучали науковців, творчу інтелігенцію, свідків, очевидців голодомору. Під час й після симпозіуму у багатьох регіонах України в пам'ять жертв голоду-геноциду були проведені різного роду заходи та відслужені панахиди.
Після виходу у світ книги "33-й: Голод. Народна Книга-Меморіал", головним завданням подружжя Маняків стало створення громадської організації ентузіастів-дослідників голоду-геноциду всеукраїнського та регіонального масштабу. Особливо актуальним це стало з наближенням 60-х роковин голодомору. Ініціативна група з народних депутатів України, письменників, істориків, журналістів, діячів культури, очевидців Голодомору домовились про доцільність й необхідність створення такої організації. Оргкомітет, очолюваний Володимиром Маняком, розпочав підготовку до установчого з'їзду майбутньої організації. До участі в роботі він запрошував громадян України, українців за кордоном, усіх людей доброї волі. Збори в різних регіонах України прийняли рішення про створення відділень організації. На час скликання установчого з'їзду у більшості областей України діяло 30 відділень, які об'єднували понад 500 осіб. До організації залучали усіх небайдужих до вивчення проблеми голоду-геноциду.
Народження організації складалося трагічно. 15 червня 1992 р. в автокатастрофі загинув голова оргкомітету зі створення Асоціації – Володимир Маняк. Він якраз повертався із села Тимошівки на Черкащині, де відкрили один з перших на українській землі пам'ятник жертвам голодомору, коли в автобус із подружжям Маняків врізався "КАМАЗ". Володимир загинув на місці. Його дружина була тяжко травмована.
Після смерті чоловіка Лідія Коваленко-Маняк очолила оргкомітет по створенню Асоціації дослідників голодомору. 27 червня 1992 року за підтримки товариства "Україна", головою якого був Іван Драч, відбувся установчий з'їзд Асоціації дослідників голодомору-геноциду 1932 – 1933 років в Україні (нині Асоціація дослідників голодоморів в Україні).
Основне завдання діяльності Асоціації, яке визначено в червні 1992 року, полягало у дослідженні з метою збереження в історичній пам'яті народу України однієї з найтрагічніших сторінок історії – голоду геноциду 1932 – 1933 років і на цій основі сприяти національно-духовному відродженню нації. Поширення серед широкого загалу знань про голод і його наслідки.
Установчий з'їзд обрав керівні органи новоствореної організації. Головою Асоціації стала Лідія Коваленко-Маняк. З'їзд проголошено основним органом Асоціації. У період між з'їздами керувати організацією мала Рада, яка обиралась на з'їзді. Установчий з'їзд обрав Раду у складі 26 осіб, до якої увійшли: І. Драч – народний депутат України, А. Зінченко – народний депутат України, З. Дума – народний депутат України, В. Марочко – науковець, кандидат історичних наук, І. Шульга – науковець, доктор історичних наук, М. Коць – американець українського походження, видавець із США та ін.
А вже 23 січня 1993 р., саме в розпал підготовки до 60-х роковин голодомору, Лідія Коваленко-Маняк померла від серцевого нападу.
Подружжю Маняків посмертно присуджено у 1993 році Державну премію України ім. Т. Шевченка за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання голодомору 1932 – 1933 в УРСР актом геноциду українського народу, активну громадянську діяльність щодо вшанування пам'яті жертв трагедії.
3 
1
Коментарі
1