Марко Бараболя – псевдонім Івана Рознійчука. Народився 19 квітня 1910-го року у селі Требушани (нині Ділове Рахівського району на Закарпатті). Був найстаршим серед шести дітей у сім'ї Федора та Анастасії Рознійчуків. Хата була в центрі села поруч із церквою, школою. Батьки робили все, аби їх діти потрапили до середовища освічених людей.
Ще зі школи Рознійчук виділявся серед інших дітей. "Іван був ростом найменшим з учнів, виявляв особливі нахили до вивчення шкільних дисциплін, кохався у літературі, любив декламації, був найздібнішим математиком класу. Всіх дивувало, скромний, завжди серйозний хлопець любив фіглі-жарти", - згадувала його однокласниця Василина Божук.
Після чотирьох класів місцевої народної школи, Іван навчався в Ясінянській горожанській школі. З 1924 року – в Торговельній академії в Ужгороді (1924-1926) та Мукачеві (1926-1928). Будучи студентом почав писати сатиричні вірші та оповідання.
"Дивлюся навкруги... Всі пишуть, пишуть , пишуть... Це додає мені охоти. Беруся і я за перо. Талант у мене є, хоча і не великий, та зате бажання писати, що вже не можу витримати. Тому, що мій терпець урвався, помилуйте, пане Редакторе, та прийміть мене в ряди своїх співробітників", - писав у листі до редакції ужгородського журналу "Пчілка" 18-річний Іван Рознійчук із села Требушани (нині Ділове Рахівського району на Закарпатті). Він тільки закінчив навчання у мукачівській Торгівельній академії і влаштувався на роботу в книгарню "Уніо" в Ужгороді.
Коли він починає писати, робить це по-своєму – лаконічно і влучно. В письмі відстоює загальноукраїнський правопис і виступає проти місцевих штучних говірок. "Не можу подарувати Вам того, що ви так попсували мій вірш "На новий рік 1929"...Ох, лихо мені з Вами!... Тримаєтеся, мов баба воза, своєї етимології і не хочете вже раз перейти на порядний правопис (панове! Так це ХХ століття!)… взяти хоча б той твердий знак, який так потрібен, як п'яте колесо у возі", - писав емоційно до редактора "Пчілки". І добивався свого: "Хоч ми і не зовсім погоджуємося з думками автора, але задля задержання оригінальності поміщуємо лист без змін, хоч автор в ньому і нас вилаяв", - відповідали шефи "Пчілки" на позицію Бараболі у примітці до другої його публікації.
Після двох років активної праці Марко Бараболя зникає зі шпальт. Поет Василь Ґренджа-Донський в 1935 році поділився із львівською газетою "Новий час": "Мушу згадати небувалий талант сатирика Марка Бараболі, закарпатського Остапа Вишню, але вилаю його публічно, бо страх лінива бестія. Шість років мовчав! Скільки благань, скільки просьб, мало навколішки не падали ми перед ним: "Чоловіче, пиши!" А він собі завився, мов слимак в шкаралупу, й немилосердно мовчав... Аж тепер пощастилося з нього ланцюгами видобути одного вірша і малий фейлетончик. По шістьох роках!"
За цей час Іван Рознійчук визначився із роботою. Після кількох проб у книгарнях і страхових товариствах, він пішов працювати в школу. З 1934 року по селах на Хустщині, пізніше на Рахівщині. Вмів зацікавити дітей, багато розповідав про природу, традиції. Вчитель школи села Луги (нині Рахівського району на Закарпатті, за 15 кілометрів від Говерли) Мешко згадував: "Одного разу Рознійчук заміняв відсутнього колегу – вчителя 1-4 класів. Якось директор навідався до школи і застав усіх дітей у мертвому слуханні скрипки вчителя".
"П'яти в топанках голі, а як дістане зарплатню, купить шоколадки і позасовує потай дітям в парту, аби вони не виділи, хто то вчинив", - записала спогад колишньої учениці Катерини Ковбасюк із села Лазещина Орися Кравець. Рознійчук знімав кімнату у будинку її батьків.
У вільний час, окрім гри на скрипці, мав пристрасть до шахів та карт. Любив компанії, де знаходив достойних суперників. Особливо затято грав у карти. Офіційно входив у десятку найсильніших шахістів Ужгорода.
"Марко Бараболя був людиною чесною, прямою, скромною й товариською, надзвичайно дотепною, - дізнаємося із написаного його другом Василем Клочурак-Джмілем, який після війни жив у Празі. – В побуті — досить оригінальний та своєрідний. На свій час і своє оточення Бараболя був дуже начитаним. Мав редакторські здібності, вмів легко, дотепно й до діла писати, а все ж ніхто не додумався залучити його до редакторської праці. Навпаки, за його відвертість та безкомпромісність Бараболю переслідував шкільний інспекторат."
В 1937 року жандарми зробили в нього обшук, а коли було проголошено Закарпатську Україну, Рознійчука внаслідок доносу одного з тогочасних місцевих "ідеологів", арештували як неблагонадійного січовика і біля двох тижнів утримували у в'язниці. Його батька, разом із шістьма іншими селянами, в березні того ж року, внаслідок доносу требушанського попа, хортіївці відвели з рідного села до урочища Кевелів між селами Кваси та Ясіня (нині Рахівського району на Закарпатті) і там замучили. Знайшли у рові порізаного, з розпоротим животом, в який було запхано черевика.
Сину стає все важче друкуватись, подальші статті виходять в газеті "Українське слово" та в журналі "Літературна неділя". Літературознавець Юрій Болега у спогадах опублікованих в 2009 році писав: "В кінці 1930-их – на початку 1940-их років Марко Бараболя працював над сатиричним романом "Гаврило Мотовило, його життя і клопотації", в якому хотів показати буття і безнадійні турботи верховинського інтелігента-невдахи за старих режимів. На жаль, рукопис роману не зберігся. За свідченням рідних, у 1942 році, рятуючи твір від мадярських жандармів, автор закопав його у землю. Коли ж по війні вибрали той сховок з землі, перезволожений папір на сонці розсипався в порох."
Письменник Іван Ребрик визначив, що з 13 червня 1943 по 13 жовтня 1944 року Марко Бараболя перебував на службі в угорській армії. "За цей час, виконуючи доручення як посильний, кілька разів побував удома. Пригнічений, виснажений. Розповідав рідним про свої незавидні військові будні. Відступав разом з частиною також попри рідну домівку і вже не сподівався нічого доброго. Прощався із сестрою без надії на повернення", - зазначає автор найповнішого на сьогодні життєпису сатирика.
"Засилаю сердечне поздоровлення з холодного краю, де мені вже тепер вуха мерзнуть. Інакше добре тут, тільки пінг-понг не граємо, бо є інші цікавіші забави. Чекайте мене за рік", - писав солдат Іван Рознійчук в 1943 році до колишньої колеги по Лисичівській школі на Іршавщині, молодої вчительки Софії Боднар. На різдвяні вітання він відповів їй: "Я подорожую вже кілька тижнів, однак наша подорож – це якийсь дивовижний танець: крок вперед, крок узад, вліво, вправо, сюди-туди й нікуди. Живеться нам тут добре й досить спокійно. Тепер більш не пишу, бо каганець догоряє, електрика не світить і нафти нема, та й пошта рідко ходить, так як Ілько в Лисичові". Син Софії Боднар Володимир Кришеник пригадує, що матері Бараболя запам'ятався як невпевнений у собі юнак, котрий боявся виказати симпатію до жвавої дівчини. Тому жаліла його за ту безпорадність. Після того, як пішов на війну, отримала біля двадцяти листівок.
Літератор із Хуста на Закарпатті Олександр Сливка згадує свою єдину зустріч із Марком Бараболею 28 серпня 1944 року в Тересві: "На станції я чекав вузькоколійний поїзд на Усть-Чорну. Повз мене нестроєвим маршем пройшла група гонведів, які, здається, приїхали поїздом згорі, від Карпатського хребта, від лінії Арпада. Задній з тих гонведів – молодий, середнього росту, худорлявий чорнявий і довговидий, притримуючи рукою гвинтівку на лівому плечі, правою смичив за собою шинель і голосно сипав кляв марамороськими лайками.
– Ви, пане гонведе, напевно з Марамороша? – запитав я.
– Судиш по пісні, яку співаю? – зостановився.
– Так.
– Я з Марамороша. Ти чув колись про Марка Бараболю?
– Чув! І читав...
– То знай, що це він! – гупнув себе в груди гонвед, не давши мені договорити, що саме я читав, і потягся за іншими."
Неподалік селища Кіштелек на півдні Угорщини Іван Рознійчук перейшов лінію фронту і здався румунським військам, які передали полоненого командуванню радянської армії.
Разом із ним був Степан Стойко. "Коли наша частина відступила, ми заховалися в підвалі одинокого будинку, - згадував. - Тоді кажу: "Іване, як росіяни будуть наступати, то закидають нас гранатами. Йдемо нагору." Там ще солдати ховаються. То були серби санітари, які мали червоний прапор. А в кутку ще одна група. Це вже мадяри. Стало лячно. Виставили білий прапор. Чуємо не російську мову. Всі зблідли, думаємо: німці. А то виявилась румунська частина".
Так потрапили у фокшанському таборі на території Румунії. Рознійчук працював перекладачем. Знав російську, угорську, чеську, словацьку та німецьку мови. Звідти перевели до табору військовополонених у Новоросійську. Вже більше року хворів туберкульозом, тому ліг на лікування у військовому госпіталі в станиці Пашковській Краснодарського краю. Там і помер 27 листопада 1945 року. В акті про смерть вказано: "казеозна лівостороння пневмонія". Похований у братській могилі.
Творчість Марка Бараболі оцінинюють по-різному.
"У відродженій патріотичній підкарпаторуській поезії, переважно ідилічній, патетичній та елегійній, зустрічаємо зовсім нове явище: сатирика, в якому через край б'ють гротескні ідеї й дотеп, неввічливого насмішника, який бичує подиву гідну активність молодих віршомазів на Підкарпатській Русі, нещадно критикує їхню самовпевненість і їхню поетичну тематику. Свої сатири у віршах і в прозі Бараболя доповнює дотепними листами редакції; його мова надзвичайно гнучко й слухняно служить гавлічковському духу цієї сатири", - писав у 1930 році чеський журналіст Антонін Гартл (1885-1944) в замітці "Підкарпатський сатирик", яку опублікував в празькому журналі "Čіn".
"Залляв Марко Бараболя сала за шкіру і місцевим "автохтонам", які намагалися перетворити Закарпаття у своєрідне ґетто – "тутешняцьку губернію", з усіх боків обнесену дерев'яним плотом, і мадярсько-фашистським запроданцям – фенцико-бродіївським "русофілам", і чеським асиміляторам, і російським шовіністам, які зчиняли в краї мовну гризню, сприяючи денаціоналізації закарпатоукраїнського населення. Улюбленим засобом гумору в нього було зведення політики до побуту, навмисне змішування піднесеного й низького, зіштовхування контрастних думок та введення в літературну мову діялектних, чеських, словацьких, російських та угорських слів. При читанні такого тексту мимоволі з'являється усмішка", - характеризував творчість Бараболі на сторінках Альманаху Українського народного союзу за 2009 рік літературознавець 81-річний Юрій Болега.
"Перше знайомство з цим "розбишакою" (так дещо уявлявся він тоді) сталося ще наприкінці двадцятих років у початковій школі, де мені до рук потрапляли номери дитячого журналу "Пчілка". Дотепер відчуваю, як мене якось не то здивувала, не то вразила розкутість автора, що дозволяв собі у книжці так вести розмову з читачами. Ця бешкетність, яку я по-своєму вловив у його творах, стала дедалі подобатись, викликати потяг до себе. Він бульдозеристом проламувався в нашу свідомість, ми його не могли не помічати", - згадував на початку 1990-х років філолог Кирило Галас (1921-1995).
Сатири Бараболі викликали більший інтерес, ніж цілі книги інших письменників. В них висміювались графоманство, мовні нововведення, лжепатріотизм, засилля чиновників, хабарництво.
2 
1
Коментарі