Воєнні дії на Чорному морі після Лютневої революції 1917 року в Росії практично припинилися. Чорноморський флот перебував на головній базі в Севастополі. На той час він налічував майже 400 кораблів різного типу. Зокрема — дев'ять лінкорів, три крейсери, 23 есмінці, чотири міноносці, 15 підводних човнів. Значну частину із його майже 50 тис. матросів становили українці.
Уже навесні 1917-го в Севастополі діяли Українська Чорноморська громада на чолі з директором однієї з місцевих гімназій В'ячеславом Лощенком, військовий клуб ім. Івана Сірка й інші організації. Протягом року українські гуртки виникли й на багатьох кораблях. На мітингах матроси-українці вимагали визнати Центральну Раду, що постала в Києві, й українізації Чорноморського флоту. У жовтні українські організації ЧФ урочисто відзначили українізацію крейсера Балтійського флоту "Світлана" — на всіх кораблях на день підняли жовто-блакитні прапори. Значний вплив серед матросів мали й більшовики. Іще влітку 1917-го вони розгорнули активну агітацію серед чорноморців. Дисципліна на флоті все більше занепадала, значна частина матросів відкрито підтримала більшовицький переворот у Петрограді. "На одних кораблях повівали червоні прапори, на других жовто-блакитні, на третіх ще й чорні (анархістів), причому майже щодня ці прапори змінювалися, бо збаламучені матроси на численних мітингах міняли свої національні "переконання" з червоних на жовто-блакитні, потім на чорні, потім знову на червоні і т.д.", — згадував сучасник. За цих умов командування ЧФ на чолі з адміралом Олександром Немітцем все більше схилялося, аби підпорядкуватися урядові Української Народної Республіки.
Та в грудні 1917-го більшовицька Росія почала війну проти України. 27 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила Тимчасовий закон про флот УНР. Чорноморський флот проголошено власністю України. Але цей закон залишився на папері: більшовики остаточно опанували Крим. ЧФ вони розглядали виключно як власність Радянської Росії.
Брестський мир у лютому 1918-го змусив їх забратися з України. Коли наприкінці квітня до півострова наблизилися німецькі війська й частини Запорізької дивізії армії УНР під командою підполковника Петра Болбочана, у Криму майже не залишилося більшовицьких загонів. Керівництво Радянської Росії зажадало від нового командувача ЧФ контр-адмірала Михайла Сабліна вивести флот до Новоросійська. Але матроси-українці дредноутів "Воля" і "Цариця Катерина Велика" вимагали від командування не покидати Криму. Повагавшись, Саблін визнає українську владу. Флот залишився в Севастополі до прибуття представників уряду УНР.
29 квітня, коли до міста наблизилися німецькі частини, за наказом командувача майже всі кораблі флоту підняли український прапор. Ад'ютант морського міністра старший лейтенант Святослав Шрамченко описував: "Севастопольський рейд вилискував, як дзеркало. В год. 16 флагманський корабель Чорноморської флоти, лінійний корабель "Юрій Побідоносець", з наказу коменданта флотою підніс сигнал:
"Флоті підняти український прапор!"
Опали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда "Стати до борту". На цю команду по-старому, як це було в бойовій чорноморській флоті, не розбехтаній ще революцією, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля.
"На прапор і гюйс — струнко!"
"Український прапор піднести!"
І під сурму і свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор.
"Розійтись!"
Із командою заграли сурмачі. Майже на цілій великій флоті Чорного Моря залопотіли в повітрі великі жовто-блакитні полотнища".
Контр-адмірал Саблін одразу ж звернувся до німецького командування із закликом зупинити подальше просування своїх військ, оскільки Чорноморський флот визнав українську владу. Проте німці проігнорували це звернення. Український уряд також не спромігся захистити флот від зазіхань союзника. Прагнучи будь-якою ціною не допустити до захоплення флоту німцями, Саблін віддає наказ відплити до Новоросійська. Українські прапори на щоглах було спущено. 30 квітня 1918-го два лінкори, 14 есмінців, два міноносці та допоміжні кораблі із севастопольської бази відплили до Новоросійська. У Севастополі залишилися сім лінійних кораблів старого типу, крейсери "Кагул", "Пам'ять Меркурія" (невдовзі "Гетьман Іван Мазепа") та "Прут", кілька міноносців і кораблів окремого призначення.
Посилаючись на статті Брестського миру, німецьке командування в ультимативній формі зажадало від Радянської Росії негайної видачі флоту, що відплив до Новоросійська. Після цього дредноут "Воля", крейсер "Траян" та ще кілька міноносців повернулися до Севастополя. Щодо суден, які залишилися в Новоросійську, в червні 1918-го з Москви отримано таке розпорядження: "Ввиду безвыходности положения, доказанной высшими военными авторитетами, флот уничтожить немедленно. Председатель СНК В. Ульянов (Ленин)". Кораблі було потоплено. Драматург Олександр Корнійчук у 1930-х оспівав цей "подвиг" у п'єсі "Загибель ескадри".
Зайнявши Севастополь, німці оголосили кораблі, що стояли там, своєю воєнною здобиччю. Український контр-адмірал В'ячеслав Ключковський, який командував флотом за Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, залагодив конфлікт із німцями. Увесь особовий склад флоту в Криму поступово зарахували на українську службу. Тоді ж розробили український військово-морський прапор, який повернули на початку 1990-х. У середині листопада 1918-го, після поразки у Першій світовій, німецьке командування остаточно повернуло вцілілу частину ЧФ Україні. Але далі було протигетьманське повстання Симона Петлюри. На чорноморському узбережжі висадився десант країн Антанти. Чорноморський флот знову був втрачений для української влади.
4 
1
Коментарі
7