У родині ризького архітектора Михайла Ейзенштейна не вщухали сварки. Після декількох років сімейного пекла чоловік нарешті подав на розлучення з дружиною Юлією.
За рішенням суду їхній 11-річний син Сергій залишався з батьком. Михайло відправив хлопця вчитися до Ризького реального училища. Але той волів бігати до театру й цирку. 1915-го батько вмовив його вступити до Петроградського інституту цивільних інженерів. Та невдовзі вибухнула революція.
Навесні 1918-го Сергій пішов до Червоної армії, а у вересні виїхав на фронт. У перервах між боями він малював агітаційні плакати та ставив спектаклі. Через два роки командування відправило його до Москви вчитися на перекладача. Ейзенштейн зубрив японські ієрогліфи, але не полишав мрій про театр. Згодом він почав працювати у молодіжному театрі "Пролеткульт". Сергій робив декорації та ставив вистави.
1922-го Ейзенштейн познайомився з 19-річним актором Григорієм Александровим — майбутнім чоловіком Любові Орлової. Їхня перша зустріч почалася бійкою. Часи були тоді голодні, й актори брали із собою їжу до театру. Якось Ейзенштейн забув сховати свій кусень чорного хліба. Александров спробував його вкрасти. Хлопці зчепилися. Врешті Гриша зізнався, що два дні не їв, і Ейзенштейн віддав йому свою пайку. Згодом вони стали друзями. 1924-го режисер зняв Александрова у своєму першому фільмі "Стачка", яку в Парижі нагородили срібною медаллю. Молоді люди багато часу проводили разом. Пліткували, що Ейзенштейн був навіть закоханий у Гришу.
Наступного року 27-річному Сергієві замовили фільм про повстання на броненосці "Потьомкін" — до ювілею революції 1905 року. Робота тривала три місяці. Ейзенштейн вирішив знімати не професійних акторів, а справжніх робітників, селян і солдатів. Американська кіноакадемія назвала стрічку кращим фільмом 1926-го, а в Парижі вона отримала Супер-гран-прі. 1952-го Бельгійська Сінематека визнала "Броненосець "Потьомкін" "найкращим фільмом усіх часів та народів".
Наприкінці 1920-х Ейзенштейн з Александровим подалися до Європи й Америки, аби ознайомитися з технікою звукового кіно.
У Берліні Сергій уперше побачив нічні клуби, напудрених молодиків і трансвеститів. Це видовище його зацікавило. Ейзенштейн відправився до Інституту сексології й почав вивчати феномен гомосексуалізму. "Наблюдения привели меня к заключению, — зізнавався він, — что гомосексуализм во всех отношениях — регрессия, возвращение в прошлое состояние деления клеток и зачатия. Это тупик. Многие говорят, что я — гомосексуалист. Я никогда им не был. Я никогда не испытывал подобного желания, даже по отношению к Грише, несмотря на то, что у меня есть некоторая бисексуальная тенденция, как у Бальзака и Золя, в интеллектуальной области".
Многие говорят, что я — гомосексуалист
1932-го Ейзенштейн повернувся до СРСР. Навесні 1935-го на зйомках "Бєжиного лугу" він підхопив чорну віспу. Від смерті його врятувала 34-річна актриса Пера Аташева. Вони довгий час зустрічалися на Чистих прудах та в її тісній кімнатці біля Кропоткінської брами. Довгий час вона підбирала йому потрібні матеріали для фільмів, вела листування, робила переклади. Якось коханці посварилися й довго не зустрічалися. Врешті-решт вони таки побралися.
У грудні 1938-го Ейзенштейн закінчив стрічку "Олександр Невський". Уночі йому подзвонили від Сталіна і звеліли прислати картину. Вождю фільм сподобався. Режисера нагородили і запропонували зняти трисерійний фільм про Івана Грозного.
За першу серію Сергій отримав Сталінську премію. Друга так і не вийшла на екрани. Можливо, в образі Івана Грозного Сталін побачив натяк на самого себе. Стрічку жорстко розкритикували. А в лютому 1947-го Сталін викликав Ейзенштейна й наказав переробити фільм. Однак виконати забаганку вождя 50-річний режисер не встиг: уночі 11 лютого він помер від серцевого нападу.
Мозок покійного Ейзенштейна вразив медиків. Він був не просто величезним, але й виглядав, як у молодого чоловіка, без жодних ознак старіння.
5 
35413
Коментарі
1