— 40 днів Ісус ходить по землі між людей, опісля йде на небеса, — розповідає 84-річна Алла Скриннікова із селища Ружин Бердичівського району на Житомирщині про Вознесіння. — Колись казали, якщо побачиш людину в цей день навіть здаля, треба їй вклонитися. То, може, сам Ісус Христос іде назустріч.
Вознесіння — одне з 12 великих християнських свят. Православні й греко-католики святкують на 40-й день після Великодня. 2021 року випадає на 10 червня.
За біблійними переказами, після воскресіння Ісус Христос неодноразово з'являвся апостолам. Навчав їх основ створення церкви та проповідування. На 40-й день зібрав учнів і повів із Єрусалима до палестинського села Віфанія. Піднявся з ними на Елеонську гору, благословив і на їхніх очах вознісся на небо.
До Вознесіння віруючі вітаються "Христос воскрес!" — "Воістину воскрес!" Вважають, що душі померлих 40 днів перебувають поряд з рідними.
Хто помер у період від Великодня до Вознесіння, потрапляють прямо до раю без огляду на те, як прожили життя. В основі цього вірування лежить уявлення, що душа людини після смерті ще 40 днів перебуває на землі. Вознесіння завершує цей час, і "святий Петро кріпко-накріпко замикає двері раю". Від Великодня до Вознесіння утримувалися від роботи четверговими вечорами, бо їх вважали "святими й великими".
На Рівненщині вірили, що на Вознесіння народжуються або святі, або легкі на руку щасливці. Їм доручали розпочинати важливі справи — закладання церкви, хати, перший засів.
В Україні свято має також назву Вшестя, Знесення. На лівобережній Київщині Вшестя — середа напередодні Вознесіння. До обіду працюють, а потім фарбують яйця й печуть паски.
— У середу перед Вознесінням останній раз співають тропар "Христос воскрес!" — каже Алла Скриннікова. — А в четвер кажуть: "Вознісся Господь на небеса! По всьому світу буде слава Твоя". І ховають плащаницю.
Зранку на Вознесіння зелені крашанки і маленькі пасочки несуть на кладовище. Прибирають на могилах рідних, роздають печиво й цукерки бідним за поминальні молитви.
На лівобережній Київщині ходили із церковною процесією святити поля. Вважалося, що на Вознесіння має обов'язково пройти дощ. Це віщувало гарний урожай.
На Вінниччині на Вознесіння сім'ями виходили в поле, справляли там обід і кидали в посіви печиво у вигляді драбинки із сімома щаблями, "щоб було по чому Ісусу вилізти на небо, а пшениця, жито, льон росли високі й сильні".
На Слобожанщині й півночі Чернігівщини на пашні розкладали рушники — так робили "Богові дорогу на небо".
— Ісус Христос, як це кажуть, на нєбєса здвінувся. Уже вєсна закончілась, усе посадіть надо. Кажуть, що як до Вознєсєння посадиш, то воно буде таке, що дай Боже. А опослє вже і земля не така радюча, і послє цього праздніка рості вже дружнєнько не будє, — розповідає 84-річна Ніна Марченко із села Конотоп Чернігівського району. — Це вже весна законьчилася й літо починається саме од Вознєсєння.
"Пішов Бог на небеса, потяг жито за волоса", — казали на Чернігівщині. Тут існував на Вознесіння давній звичай "водіння, або проводів Стріли". Дівчата хороводом ішли за село під пісню "Ой летіла стріла та уздовж села". На полі закопували стрічку, крайку або сережку. Так остаточно проводжали весну й намагалися вберегти посіви від стріли-блискавки.
На Буковині й північній Бессарабії на Вознесіння "ховали ляльку на готарі" — на межі між полями. Лялька Маланка уособлювала блискавку — "молонью". У селі Росошани — тепер Дністровський район Чернівецької області, святкового ранку церковна процесія із священником ішла в поле. Всі співали: "Спаситель, спаси ти нас усіх і дай ти, Боже, дощ". На закінчення дівчата брали ляльку, клали її до коробки, що символізувала домовину. Із плачем і голосінням її несли на межу між селами. При цьому приплакували: "Господи, Господи, дай ти дощику нам. Щоби усьо вродило, бо й худоба їсти хоче". Односельці подавали "поману" на честь ляльки — хліб, пиріжки, солодке. Закопували, а потім всією громадою робили за Маланку поминальний обід.
Вважали, що кожна родина цього дня має відвідати поле, обійти його й подивитися — чи все добре зійшло й розвивається. Так бачили, що збіжжя чи овочі не піднялися або страждають від шкідників. Якщо можна було — допомагали йому.
— Найлєпше, то це обійти все поле чи город і святою водою його покропити. А ще краще на чотирьох кутах закопать свяченої паски й скарлупки від яйця свяченого, — говорить 79-річна Лідія Грабовець із села Конотоп на Чернігівщині.
В околицях Канева на Черкащині цього дня освячували колодязі, щоби влітку йшли потрібні для врожаю дощі. Після обряду заможні господарі варили меди й пригощали всіх присутніх.
Як вважають етнологи, ритуальна випічка на Вознесіння існує ще з часів, коли пожертвами намагалися умилостивити сили природи, від яких залежав майбутній урожай і забезпеченість роду до наступного літа.
На Житомирському Поліссі молодь на Вшестя влаштовувала гойдалки-орелі. Хлопець із дівчиною, які були в парі й збиралися одружитися, намагалися розгойдати орелі якомога вище. Вважали, що вище вони "шибалися", то міцніше і пристрасніше буде їхнє кохання. Також вірили, що чим вище в небо злітає гойдалка, тим вищими й вдалішими виростуть пшениця, жито і льон. За прадавніми віруваннями, міцне кохання та здорова еротика позитивно впливають на родючість землі й майбутній урожай.
На Вознесіння утримувалися від будь-якої роботи. Поліщуки до Вшестя не закладали хати. В Україні й донині зберігається вірування, що всі четверги від Великодня до Вознесіння несприятливі для виїзду в далеку дорогу, будівництва, ремонту та початку будь-якої важливої справи.
Варили борщ на вулиці
На Вознесіння "Бога слід проводити на небо з хлібом", казали на Гуцульщині. Вранці розмочували в молоці освячену на Великдень паску й кожен із родини з'їдав по шматку. На Дніпропетровщині пекли балабухи, на Запоріжжі — печиво у вигляді пташечок, а на Кіровоградщині готували вареники. На Сумщині "підсаджували Бога на небо", ласуючи пирогами. На Житомирщині їх робили із квасолею. Вживали лише пісні страви.
Іще обов'язковим вважали "Господу дати на дорогу" — влаштувати громадський обід. Об'єднував жителів кутка села, кумів, друзів або родичів. На вулиці ставили стіл, робили "складку" — кожен приносив свої страви, випічку. Готували на вогнищі борщ.
На Миколаївщині в селі Кумарі Первомайського району був звичай влаштовувати обід біля церкви — "стелили клейонки на землю, клали, хто що приніс, і обідали". На Полтавщині поблизу храму жебраків обдаровували бубликами, хлібом, пиріжками й копійками.
4 
1
Коментарі