Ребристий стакан-"гранчак" нібито винайшла в блокадному Ленінграді скульпторка Віра Мухіна, авторка московського монумента "Робітник і колгоспниця". У воєнні роки вона очолила Майстерню художнього скла. Мухіна помітила, що тонкий круглий стакан у знесилених голодом ленінградців часто вислизав із рук і бився. Тому розробила надміцну модель зі зручними для долоні гранями. Але це всього лиш легенда.

Насправді випуск гранчастих стаканів готувався ще наприкінці 1930-х, коли радянські інженери змайстрували першу машину для миття посуду. Вона обробляла тарелі й стакани лише певних габаритів і міцності. "Гранчак" із товстого скла пасував якнайкраще — грані надійно фіксували його в піддоні. Потім вибухла війна. Але вже 1943 року "згори" надійшла вимога: готувати серійний випуск гранчастого стакана. Віра Мухіна на той час перебувала не в Ленінграді, а в Свердловську (нині — Єкатеринбург), де разом із художником Казимиром Малевичем, автором "Чорного квадрата", працювала над монументальним полотном з оборонної тематики. Від скульпторки зажадали негайно надіслати креслення нового стакана. Якось вона йшла повз Свердловську філію Ощадбанку. Раптом жінці стало зле й вона присіла на східці. А коли підвела голову, побачила коло себе гранчасті колони. І Віра Гнатівна миттєво намалювала на клаптику паперу ескіз ребристого циліндра.

За іншою версією, форму "гранчака" скульпторці підказав великий вигадник Малевич. А дехто стверджує, що ідея ребристого стакана належить чоловікові Мухіної — кремлівському лікарю Олексію Замкову, що став одним із прототипів професора Преображенського в "Собачому серці" Михайла Булгакова. Та найправдоподібнішою є така версія: концепція належить професорові геології Миколі Слав"янову, який на дозвіллі малював численні варіанти ребристого стакана — із 10, 20, 30 гранями. Щоправда, він проектував його металевим. Віра Гнатівна приятелювала з професором і була в курсі його пошуків.

Хай там як, але 1943 року з конвеєра скляного заводу в російському місті Гусь-Хрустальний зійшов перший "гранчак" об"ємом 250 г — із 10 гранями й ободком зверху. Щоправда, випуск машин для миття посуду СРСР так і не подужав.

За Хрущова заборонили торгувати горілкою "на розлив", і з крамниць зникли й шкалики для "приёма внутрь": "мерзавчики" на 125 г та "чекушки" на 250. Ентузіасти зеленого змія "сообразить на троих" півлітрову пляшку горілки "по семь рваных" (рублів) тепер могли лише у підворітті або в сусідньому під"їзді. Завзяті любителі в кишені завжди носили "гранчака". Він коштував 3 коп. — як одна поїздка в трамваї, згодом — 7 коп., а потім 14.

На початку 1980-х нові гранчасті стакани почали лопатися. В однієї господині "вибухнув" увесь святковий стіл. Пішли чутки, що влада розпочала тиху антиалкогольну кампанію. Але з"ясувалося, що стакани почали виробляти на імпортній лінії, порушивши звичну технологію. До магазинів надійшло понад мільйон дефектних "гранчаків". Помилку швидко виправили й людям повернули довіру до ребристого стакана.

×