Вінничанин 8-річний Артем Кудла народився з білою плямою на оці. З лінзами праве око бачить на 5%, ліве — на 12%.
— Лікарі припускали інфекцію в утробі матері. У старшої 12-річної доньки все гаразд, — розповідає батько Сергій Кудла, 38 років. — Переніс 20 наркозів та чотири операції. Перший наркоз — у півтора місяця, щоб обстежити очі. Не було й року, коли прооперували. Після останньої операції зір перестав падати.
Батьки щопівроку возять сина в Інститут очних хвороб ім. Філатова до Одеси. Лікарі нічого не прогнозують. Для підтримання зору Артемові закрапують ліки в очі тричі до початку шкільних уроків, чотири рази — після.
— Головне — не осліпнути. А так дитина живе нормально. Просто все дається вп'ятеро важче, — каже батько. — Довго вчилися зав'язувати шнурки, одягатися. Бо ж треба промацати той шов, щоб навиворіт колготки чи гольфік не натягнути. Важко вирізати щось ножицями. Не попадає в рядок, коли пише.
Рік тому хлопець пішов до музичної школи, опановує гру на скрипці. Ноти вивчає з лупою, бо дрібні.
— Зате усідчивий, любить спокійні ігри. Якось із донькою розбирали задачку шостого класу. То він усно порахував і сказав відповідь. Ми були шоковані. Мислить швидко, а рухатися так не може. У футбол граємо з ним удвох і повільно. Якщо гравців буде багато, швидко м'яч передаватимуть. Він цього не побачить.
Очі хлопця не можуть сконцентруватися. За метр не розрізняє людей однакового зросту, в одязі тих же кольорів.
— Таким раніше в нас була одна дорога — в інтернат. Покращити зір не вдасться. Треба підтримувати, аби не гіршав. Ми з дружиною хотіли, щоб син почувався повноцінним. Ніколи не загострювали увагу на його ваді. Говорили, що має бути уважнішим, ніж інші діти. Бо може йти і перечепитися об бордюр, гілку.
Торік з іншими батьками Сергій Кудла запропонував створити клас для дітей з вадами зору на базі школи №16 у Вінниці. Кажуть, подібних в Україні немає. У місті таких учнів семеро. На початку навчального року батьки трьох першачків вирішили віддати їх у звичайні класи, бо мають кращий зір.
Спецклас — дві кімнати біля шкільних дверей. У першій діти переодягаються, складають речі. У другій біля вікна чотири одномісні парти, стелажі з роздатковим матеріалом. В іншому боці кімнати — столи з настільними іграми й килим. Тут діти відпочивають. На перерві Артем Кудла з Христиною Гуцол складають мозаїку. Дівчинка — у затемнених окулярах, бо боїться світла. Андрій Педін і Надія Неміш граються з м'ячем.
— Парти й розлінована дошка матові, щоб не відблискували. Таблиці, плакати збільшені. Зошити мають великі клітинки і лінії, — учитель-тифлопедагог спецкласу для дітей із вадами зору 23-річна Євгенія Сацька відкриває зошит. Клітинки гарно наведені й майже вдвічі більші за звичайні. — Замовили робочі зошити в спецінтернаті. Їздили в Козятинський район, щоб нас проконсультували.
Підходить до стелажа, гортає альбом із прописами. Поряд зошит "Офтальмопедія".
— У ньому діти роблять завдання. Розмальовують фігури кольоровими олівцями, — каже.
На уроці читання учні прикладають до рядків "Букваря" чорну лінійку з прямокутним віконцем посередині. Допомагає зосередитися на рядку, що читають.
— Мені не видно міленьких букв, — Артем дістає з портфеля лупу. Підсвічує нею шрифт у "Букварі". Низько згинається над сторінкою. Повільно вголос читає речення.
Урок природознавства проводять на вулиці. Учитель розказує про повітря. Діти слухають, відповідають на запитання, вдихають і видихають. Повертаються до класу.
Наступний урок, з лікувальної фізкультури, розпочинає вчитель-інструктор 23-річна Анна Соколова. Учні займаються двічі на тиждень. Завершують вправами для зору. Двічі на тиждень у вільні від фізкультури дні плавають у басейні.
— Завдяки плаванню наша Надя Немеш розкрилася. Спочатку боялася відпустити руку тренера. А тепер навіть пірнути може сама, — говорить Євгенія Сацька. — Андрій Педін взагалі як риба у воді, хоча й бачить на одне око. А після обіду ми ходимо на екскурсії. Вчимося правильно поводитися на дорозі, в магазині. Плануємо піти в трамвайне депо. Щоб діти могли спокійно роздивитися транспорт, потренуватися заходити й виходити без допомоги. Вони бачать одні двері, коли на зупинку приходить вагон. А там дізнаються, що заходити можна не тільки на одні. Навчити їх почуватися спокійно й упевнено — головне наше завдання.
6 
1
Коментарі