За свою батьківщину вважаю історичну Полтавщину - село Линовиця, Прилуцького району зараз Чернігівської області. Звідти походить мамин рід. Вважаю його своєю колиcкою.

Мене завжди гляділи бабуся, прабабуся, дід. Із дитсадків я принципово тікала. З дітьми дуже мало гралася. Мені цікавіше було піти до однієї сусідки бабусі, до іншої. Зі своїми бабусею і прабабусею поговорити - якийсь конструтивний був завжди діалог. Бабуся з дитинства привчала до фізичної праці. Те, що вона робила, робила і я. Іде бабуся квасолю садити — я відраховую, скільки квасолин треба в ямку вкинути. Дивно було, що міські діти не мають ніяких обов'язків.

В школу мама забрала мене в Боярку. Для мене їхати з села і тварин було щось неймовірно складне. Постійно живучи в селі з прабабою, я навчилася прокльонів. Приходила додому і причитала, як прабаба, проклинала школу і навчання: "А щоб вона була згоріла, ця школа, щоб ми не дождали були в цій школі вчиться". Для мене дім був — у селі.

Прабабуся Катерина Степанівна була 1912 року народження. Вона застала ще дореволюційний час. У неї було кардинально інше мислення, свідомість інакша, ніж у людей, народжених пізніше 30-х років. Людина, яка застала війни і голодомори, навчалася по-особливому виживати. Прабабуся дуже багато забувала, могла не пам'ятати щось, що було 5 хвилин тому. Але вона чітко пам'ятала все, що було в молодості. Розповідала багато історій. Можливо, ними пробуджувала мою генетичну пам'ять і закладала основи мого світобачення.

Прабабуся застала ще панів і розповідала багато про свою матір, яка в пана служила. Зараз у нашому селі є панський парк. Прапрабабуся дівчиною садила там дерева, коли тільки закладався цей парк. І зараз ці дерева стоять.

Маю прабабину сорочку і фото молодої прабаби в ній. Цю сорочку вона на смерть собі шила. Якось раніше люди до цього ставилися спокійніше. Готували собі речі на відхід замолоду. Баба почала вишивати собі цю сорочку в 1940-х роках, коли мала 30 років. Прожила 96.

Люди жили бідно. Вважали, що пошиту на смерть сорочку треба було поносити. Скоріше за все, у людей не було іншого виходу. Вони не могли собі дозволити вишиту річ тримати лише для одного випадку.

Ця сорочка уже не полотняна. З крамного уже, фабричного бавовняного полотна, яке на Лівобережжі називають коленкором, а на Правобережжі перкелем. Прабабуся її вручну вишила. Мала спеціальний чемодан, де на смерть все було. Вона цю сорочку дозволяла подивитися, але просила класти на місце. Ми з мамою просили: "Залишіть її нам. Пам'ять така про вас буде". "Ні", і все — досить категорична була. А років за два до її смерті ми знову: "Ба, можна сорочку?" - "Та беріть!" - "Так що, можна зовсім?" - "Беріть". З її дозволу тепер такий маю скарб.

Бабуся 1930-го року народження. Це той час, коли люди вже не носили вишите вбрання повсякденно. Лише на урочисті події.

Маю від неї весільну сорочку. Маю прабабусину керсетку, яка і бабусі належала потім. Фартухи, пару хусток, невеличкий шматок полотна, трохи скляного дутого намиста, стрічок трохи і, звичайно, багато спогадів. Це найцінніше.

Я в дитинстві не мала найменшого поняття, ким хочу стати. Всім відповідала: хочу буть нівєстою. Бачила красиве, і мені хотілося цього.

Майже все дитинство я або шила лялькам, або малювала сукні. Малою було, вдягне одне платтячко, інше, а тоді прабабу давай наряджать. Прабабуся весь час казала: "Ой, з тебе діла не буде. Ти ж, кроме тряпок, нічого не бачиш".

Я давно любила традиційний спів. Називала його "так, як співають бабусі". У нас в родині з музикантів тільки дід був. Бабусі не співали. І я навіть не знала, чи є можливість цьому навчитися. Коли вийшов альбом гурту "Гуляйгород", я його просто заслуховувала. Одного разу познайомилася з гуртом на концерті в Боярці. Запросили пробувати співати. Так і почалася моя з ними співтворчість. Почала з ними їздити у фольклорні експедиції. Пізніше їздила і сама. У сусідньому зі своїм селі записали гурт — шестеро бабусь. Дві їх пісні зараз є на диску збірки весільних пісень України.

 

Помітила, чим архаїчніше поселення, тим люди там як правило відкритіші, щиріші. Одного разу я поїхала в експедицію сама. Приїхала в село автобусом. Розговорилася з бабусею. Запитую, як краще мені перейти в сусіднє село. Вона розказала, як і пропонує: "Може, тобі велосипед дать?" Настільки люди там відкриті в своїй доброті - в тому, щоб подумати про когось. А в селах пізніших, створених за радянського часу, люди інакші - вже більше в собі і для себе.

В експедиції їздила з кінця 2006 року до 2015. Дуже переймаюся, коли приїжджаю в село і бачу, що тих людей, яких записувала раніше, вже нема. Це такий неймовірний сум і прикрість, що просто не встигаєш це зробити. Можливо, навпаки, треба було активізуватися і більше їздити. Але мені настільки важко бачити вимираючі села, що я їздити припинила.

Захоплення вишивкою після експедицій почалося. Бабуся одна віддала вишитий рукав — він як торбинка, був зшитий: у ньому квасоля зберігалася. Квасолю вона витрусила і віддала мені рукав. Інший рукав сорочки я знайшла в іншої бабусі: ним, як ганчіркою, щось витирали на кухні. Я довго його випрошувала у бабусі-власниці. Вона все не хотіла: "Ні, його спалить треба. Мені оце стидно таке оддавать". Я ледве випросила той рукав. Він вишитий білим по білому. Відтоді це для мене вершина рукотворного мистецтва. Після того я опанувала багато технік, які на ньому були застосовані.

Одна бабуся з експедиції подарувала мені хрестиком вишиту сорочку. Інша — кохту ватяну. Я побачила, що ці речі до мене йдуть. Значить, треба їх зберігати. Хто шукає, той знаходить. Коли вже налаштований на якусь хвилю, Всесвіт допомагає. Головне любити і хотіли робити те, що зараз приходить.

Хтось із людей віддавав речі, хтось дозволяв лише їх сфотографувати. Мені хотілося відтворити таке ж саме вишиття. Захотілося пошити власну сорочку з домотканого полотна із родовим візерунком. Але не збереглося в нас, на жаль, в родині зразків білої вишивки. Я знайшла максимально наближену до мого регіону.

Домоткане полотно, яке придбала, було сіре. Я вибілювала його, як раніше робили — сонцем і водою, без усіляких хімічних засобів. Люди біля ставка мочили полотно і розстилали на сонці. Висихало, знову мочили. Є полотна, лише з одного боку вибілені. Є двосторонні. Я просто на траві розкладала у дворі це полотно. Але вишити відразу не склалося. То нитки не могла підібрати, то візерунок з часом захотіла інший. Вишила собі ту сорочку через 11 років.

Але весь час на зразочках пробувала різні техніки. Мені не цікаво було вчитися вишивці по книгах. Азарт був самій розібрати дивлячись на візерунок. У мене постійно вишивка була по кишенях, по сумках. Ніяких схем до сих пір не використовую.

Мені дуже подобається силует, який утворюється завдяки традиційному одягу. Раніше я його вдягала — на концерти чи фестивалі. Звичайно, не завжди було доречно і зручно носити цей одяг. Я розуміла, що він давній, що його треба берегти і менше юзати в цьому житті з його шаленим темпом. Хотілося просто якось виглядати колоритно, стильно, але не бути в повному строї, бо не завжди це зручно зараз. Зараз я автентичних речей не вбираю. Вони для мене суто музейні.

Тому стала експериментувати зі стилізаціями.

Почалося все з вовняної хустки, яку я накидала, як шаль, на звичайне чорне пальто. У 2007 році цього ще майже ніхто не носив, і на мене поглядали хто з цікавістю, хто здивовано. В той час популярність народного одягу ще тільки починалася. Де-не-де хтось вдягав вишиту сорочку чи якісь елементи. Бачила, люди на фестиваль приїхали, вдягли вишиванки, а по закінченню перед виходом під заборчиком перевдягалися у джинси. А я вже з дому вдягалася в це вбрання. Для мене це було свято. Хотілося цього нового одягу.

Намисто — взагалі моя любов. Я бачила неймовірну кількість разків намиста на шиях на старих фото. Звісно, до традиційного вбрання я таке вдягала, а потім думаю: стоп, а чому тільки так? Почала вдягати багато разків намиста до сучасної сукні.

 

У мене була чорна сукня класичного крою, розширена донизу по фігурі. Коралове намисто відтінків теракотового і оранжевого дуже до неї пасувало. Додала чорні черевички на шнурівці. На той час це для мене було вершиною образу для виходу в люди.

Потім почала шити собі спідниці.

Автентичні пишні спідниці - або закороткі, або вицвілі. Тому почала шити сама. Спершу пошила стилізовану, щоб набити руку, а потім уже взялася за традиційну. Для мене те, що традиційне, викликає більше уваги і зосередженості і пієтету. Довгих спідниць тоді ніхто не носив. Я шила довгі і пишні. Оздоблювалися такі спідниці традиційно защепами, оксамитовими чи атласними смугами. Низ спідниці важчий за рахунок оздоби — защепів і стрічок. Тому спідниця гарно колихається при ході.

До своєї першої смарагдової спідниці пришила чорне мереживо по низу. В традиції я такого не бачила. Але мені захотілося це поєднати.

Часто мені речі сняться. Коли перебуваєш весь час на цій хвилі, мозок працює відповідно. Приснилася в 2009 році довга спідниця сірого кольору. Тільки через два тижні знайшла потрібну тканину, тільки синю. Спідниця вийшла цікава: верхня частина — у синьо-білу дрібну клітинку, низ також синьо-білий, але квітчасний.

Вдома іноді просто витягую всі тканини, які маю, і викидаю в хаотичному порядку на центр кімнати. Часто вони складаються в цьому хаосі в гармонійні поєднання кольорів або фактури. Можу навіть побачити, як на вулиці дві людини пройшли поряд в якихось кольорах, і саме момент їхнього поєднання мене надихає на якусь річ.

Найулюбленіше сполучення кольорів — червоний, синій білий. Або бордовий, темно-синій і молочний.

Червоний і синій — для мене поєднання найкрасивіше. Давня червона вишивка раніше на сорочках сусідила не з чорним, а з синім. Чорний з'явився пізніше, зі штучних барвників. У природних його складно знайти. Це хімічний барвник дає прикро чорний колір.

Коли побачила підтвердження свого улюбленого поєднання в традиції, зрозуміла, що мислю в правильному напрямку. Хоча багато дизайнерів поєднання червоного і синього вважають несмаком. Навіть якщо розмістити поруч червоний і синій шрифти, то виходить мерехтіння, яке, як правило, нечитабельне.

Маю червоно-синій логотип. Але я вибрала приглушені кольори, до того ж вони на білому полотні. Білий дає дихання. Бо коли абсолютно забити все кольором, важко дуже для сприйняття.

Маю спідниці: червону з синім подолом і синю з червоним.

Червоний також добре поєднувати з сірим, з чорним, з деякими відтінками зеленого. Бордовий краще поєднувати з яскравішим зеленим.

Раджу не закривати себе ні від яких кольорів. Раніше думала, що ніколи не вдягну коричневе чи оранжеве. Але якщо оранжеве перемістити далі від обличчя або відтінити насичено синьою стрічкою, воно інакше гратиме.

В одязі важливо мати відчуття руху - чи в орнаменті, чи в поєднанні кольорів. Гармонійно — коли погляд чіпляється за один колір, а потім переходить на інший — таким чином відбувається постійний рух уваги.

Коли є макіяж, можна вдягати одяг неконтрастних пастельних світлих кольорів. Коли ж обличчя без макіяжу, неяскравий одяг з ним просто зливатиметься. Але є інша небезпека — надто контрасний одяг може забрати на себе всю увагу від обличчя.

Мені подобається оформлювати певним чином голову. У традиційній культурі нашій та інших народів голова завжди була оформлена. Не хотілося обмежуватися лише квітчасною хусткою, яку я носила на початку. Раніше вона була для мене стильним рішенням. А потім приїлася — багато стали їх носити. Мені хотілося одного кольору, максимум двох, і певної стриманості і чіткості. Вдягати стрічку — банально. Вінок — не завжди доречно. А хотілося чогось такого правдивого.

Так прийшла ідея вив'язів. Вони були в нашій традиції. На картинах художників, які малювала центральну Україну 18-19 століть, ці вив'язи є.

Голову жінки завжди намагалися зробити вищою і більшою, виразнішою — додати їй фактури, а самій поставі — зросту. Якщо нав'язати вище або дати під них якусь основу, буде профіль Нефертіті.

 

Перший вив'яз зробила з простої тканини. Не могла знайти на той час якусь однотонну хустку, яка б гарно тримала форму. Просто відрізала тканину і згорнула в кілька разів. Потім знайшовся відрізок дикого чесучного шовку — він найкраще тримає форму. Звичайний шовк — легкий і пливучий, а цей має хороше тертя. В традиції був шамер — так званий бомажний шовк.

Вив'яз із шовкової хустки на голові гарно відтіняти контрастним кольором — під золотисту хустку можна прокласти синю стрічку. Синя також гарно виглядатиме під помаранчевим вив'язом.

Вив'язи роблю з квадратного відрізка метр на метр. Мала довгий відрізок тканини кольору фуксії. Не знала, куди його прилаштувати. Мої образи цілком залежать від настрою. Навіть до улюбленого поєднання кольорів не завжди є настрій. А тут захотіла щось підібрати до цього яскравого вив'язу. За півтори години я пошила собі сіру спідницю. Вдягнула також чорний гольф. Коли холодно і вітер — ношу окуляри без діоптрій у масивній чорній оправі, бо відразу плачуть очі. Ці окуляри гарно вписалися до образу. Фуксія з іншим яскравим кольором сперечається, а з сірим і чорним гармонує.

Хутро стараюся не носити. Маю хіба антикварні муфти і горжетки. Нового хутра не купую. Мені шкода тварин. Хутряна індустрія — це жорстоко і невиправдано. Раніше люди це вдягали, бо в них не було вибору. А коли зараз є холофайбер, синтепух і мутон, натуральне хутро — це зайве. Штучне зараз дуже якісне, має багато кольорів і фактур. Недавно бачила курточку з підігрівом в певних місцях — можна натискати собі і синхронізувати зі смартфоном.

Побачила в магазині Zara коротку шубку з бежевого синтетичного хутра, яка дуже мені нагадала гуню. Хіба що гуня важча і тепліша. Ця шубка поєднується з прямою спідницею. Коротка шуба робить масивнішою верхню частину тіла. Якщо взяти масивний низ і масивне взуття — весь образ буде оверсайзний і стильний. Хоча не завжди це зручно і доречно.

Якщо хочете виглядати у короткій шубці більш класично, личитиме прямий низ — джинси, штани-скінні, або ж пряма спідниця. Більш грубе взуття трохи заземлить весь силует. Надто легке взуття типу шпильок не раджу, тому що порушиться баланс: буде забагато вгорі і замало внизу.

 

До шуби важливо оформити голову. Розпатлані коси не пасуватимуть. Коли немає відстані між плечами і головою, силует зливається в одне: копиця згори і внизу ніжки. Голову треба якось візуально піднімати. Вив'язи мені найбільш по настрою.

Взимку можна вив'язувати тканину за принципом намітки. В традиції намітка біла і полотняна. А зимовий головний убір теплий — певна конструкція шапки і шарфа. Я люблю багатофункціональні речі: щоб шапка легко перетворювалася на шарф чи накидку, щоб снуд так само міг стати накидкою на плечі. Шапочка використовується як каркас. А пришитий до неї шарф намотується на неї і додає тепла і об'єму.

Гарним головним убором можуть стати ті ж вовняні хустки або просто флісовий відрізок тканини. Вигідно творити традиційну форму з не зовсім традиційного матеріалу. Або навпаки — традиційний матеріал, але нетрадиційна форма.

Кожній людина личить свій об'єм шапки. Об'ємніша шапка візуально зменшує обличчя. Якщо ж прилизати волосся — обличчя буде на першому плані, більш акцентоване. В кого невеличке личко, не особливо треба старатися дати об'єму.

Керсетки створюють красивий силует. Шити керсетку - особливо копітка робота. Треба вираховуати складки і посадку по фігурі.

Маю коротку керсетку. Поєдную її з класичною спідницею-олівцем. Не подобається, коли керсетку вдягають до голих рук. Треба хоча б мінімальний рукавчик мати під низом. Зі спідницею виглядає класично, тому руки теж мають бути прикриті.

Довгі керсетки до коліна можна носити незастебнутими до брюк довжиною сім восьмих. Плюс взуття на підборах. Цей образ додає зросту і видовжує силует.

Якщо керсетку одягнути з пишною спідницею, виглядатиме максимально традиційно.

Якщо силует хочеться візуально витягнути, треба одягати прямі речі під керсетку — ті ж облягаючі джинси або штани-скінні.

Довгу керсетку можна носити саму — як сарафан. Але під неї все-одно щось хочеться вбрати. Під свою керсетку я вдягала легенький сарафан. Можна вдягнути під'юпник — щоб не було відчуття незавершеності. Бажано, щоб нижній одяг був світліший — він виглядатиме ніжно. Темніший же просто дасть відчуття багатшаровості одягу.

 

Грубі черевики на шнурівці, берці, можна вдягнути з керсеткою і тонесеньким під'юпником чи сукнею з шифоновим подолом.

Років 10 тому це поєднання могло вважатися недоречним. Але зараз мода дуже експериментальна. Раніше кросівки зі спідницею ніхто б не одягнув. А зараз це навпаки тренд. Туфлі-човники зараз під спідницю виглядають трохи нудно і застаріло. Натомість дуже багато несподіваних поєднань дуже гарні.

Мода рухається до максимальної зручності. Ті ж кросівки до спідниці з'явилися тому, що на підборах не кожен може цілий день виходити.

Мене дуже захоплюють баварські строї. Маю своїх кілька. Їхні сарафани просто неймовірні: багатоскладові. Мені подобається багатоскладовість образу. Так само як і нашій традиції — там і плахта, запаска, поясок, сорочка, керсетка, кишенька.

Коли я якогось разу відвідувала Баварію, мені друзі подарували вибійчану темно-синю спідницю в білу квіточку. Це річ красивого покрою. Ця вибійка мені нагадала українську. Одягнула до цієї спідниці червону квітчасту афганську блузку з пишним рукавчиком, яку знайшла на блошиному ринку.

Зараз майже весь час ношу кишеньки, які прив'язую до пояса. Кладу в них мобільний. Люблю носити невеликий рюкзак, але шукати в ньому телефон, коли хтось дзвонить, незручно. До того ж, його легко можуть витягнути в метро. А кишенька пристібається до поясу, висить спереду, застібається на один ґудзик, Телефон весь час при мені.

Переважно я працюю вдома, а виїжджаю на зустрічі. Звісно, якщо їду по тканину, у технічний виїзд, я яскраво не вбираюся. Але все одно люблю незвичайні речі. Як хтось сказав, життя надто коротке, щоб носити нудні речі.