Володимир ВОЙТЕНКО, 52 роки, кінокритик. Навчався на біологічному факультеті Київського університету імені Шевченка, потім - на кінофакультеті столичного інституту імені Карпенка-Карого. Працював чорноробом на будівництві, оператором бетономішалки, ключником, сторожем і двірником. На четвертому курсі став завідувачем відділу критики в журналі "Новини кіноекрана". Працював членом відбіркової комісії й прес-аташе кінофестивалю "Молодість". Керував службою громадських зв'язків Національної кінематеки України. Засновник і головний редактор часопису "КІNО-КОЛО". Із вересня 1999-го - ведучий щотижневої авторської програми "Арґумент-Кіно" на телеканалі "1+1"

Неправда, що до 1991 року український кінематограф процвітав, а тоді раптом провалився в яму. Більшість фільмів, які лишилися в історії, були створені в суперечці з державною ідеологією - "Земля" Довженка, "Тіні забутих предків" Параджанова. CРСР розпадався на очах. Уже 1988-го був не той Союз. Державні гроші на кіно виділяли ще досить великі, а ідеологічного пресу не було. Фільми, які потрапляли на полицю через цензуру, почали випускати в прокат. Так реабілітували 250 українських картин. Зняту 1972-го "Пропалу грамоту" за Гоголем побачили через 15 років.

Саме тоді почалося зовсім нове документальне українське кіно. Для свого дебютного фільму "Голод 33" режисер Олесь Янчук перший збирав гроші в меценатів усієї України. 1 грудня 1991 року під час Всеукраїнського референдуму це справжнє народне кіно демонстрували на УТ-1. Далі Янчук за гроші діаспори створює на екрані біографії Степана Бандери - "Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені", Романа Шухевича - "Нескорений". Широкий глядач їх так і не побачив.

Успіх фільму залежить від того, наскільки він талановитий, до кого звертається і чи може до цього глядача потрапити. У 1990-х змінилася система прокату. Радянська стара згорталася. Світ став для України відкритий, а там жили за іншими правилами. Прийшов західний кінематограф у різних формах. Найперше - через відео. Радянське кіно одразу зблякло проти голлівудського. Піратські копії фільмів крутили у відеосалонах. Кінотеатри не могли з ними конкурувати. В Україні виробляли багато кооперативного кіна в 1990-х. Та ці картини не могли конкурувати за глядача.

Зняту 1972-го "Пропалу грамоту" за Гоголем побачили за 15 років

Найдорожчий фільм, знятий за державні гроші незалежної України, - "Молитва за гетьмана Мазепу" Юрія Іллєнка. Але таке кіно ніде в світі ніколи не мало багато прихильників.

"Штольня" - це перша, малобюджетна спроба українського трилеру.

Студія анімації "Борисфен" робила мультфільми на експорт, в голлівудському мультфільмі-блокбастері "Льодовиковий період" в титрах українські аніматори. Та український режисер в інших світах не може відбутися. Там він не потрібний. Вадим Перельман у США, Марина Горбач у Туреччині - поодинокі винятки. У світі таких небагато, справді успішний був лише чех Мілош Форман у Голлівуді.

Сучасний глядач кінотеатрів - переважно до 16 років. Найпопулярніші казки в різних формах - фільм дії, фільм жахів. Голлівуд переходить зараз на кіно атракціонів. Там уже навіть драм не фільмують.

Треба знімати живе кіно, яке резонує із життям українців. Люди повинні отримувати реакцію на реальні події у формі образів і метафор. Це мають бути людські історії. Наприклад, фільм Володимира Тихого "Мийники автомобілів" - спроба робити соціальне кіно. Але картина не дійшла до свого глядача. За 20 років не відбувся дебют щонайменше двох поколінь режисерів. Кіно знімати складніше, ніж писати роман. Фільм - це зусилля не просто гурту людей, а й продукт часу й суспільства.

Шанс режисерам може дати тільки держава, якщо вибудує належну кінополітику. Влада за Віктора Ющенка звернула увагу на кінематограф. Збільшили фінансування, але систему не побудували. За Януковича прийняли пару законів. Із кіновиробників знімають ПДВ, скасували податки на землю з кінопідприємств. Але інші кроки не зроблені. Цього року держава в бюджеті затвердила найбільшу в історії суму на кіно - 120 мільйонів гривень. Однак на середину серпня кошти ще не прийшли.

Була спроба на хвилі помаранчевої революції зробити жанрове кіно. Вийшли три дуже різні фільми - Orangelove Алана Бадоєва, "Прорвемось" Івана Кравчишина і "Помаранчеве небо" Олександра Кірієнка. На жаль, у всіх шкутильгала драматургія

Щоб отримати якість, треба мати кількість. Має бути процес, якого за 20 років не вибудували.

Двома золотими пальмовими гілками в Каннах за шість років може похвалитися не кожна кінематографія. Польська й російська, приміром, не може. А в української - 2005 року за фільм "Подорожні" Ігоря Стрембицького й 2011-го за "Крос" Марини Вроди. Це говорить, що в нас надзвичайний творчий потенціал. Наші успіхи - це короткометражки, бо їх можна зняти без грошей. Власними силами, як це зробила Врода.

×