"Війни виграють учителі. Росіяни це розуміють. А ми?"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Антон Слєпаков, музикант:

Ось так несподівано після кінця лютого настало літо. Не забудьте поновити літній гардероб. У тривожних валізках.

Володимир Гевко, 41 рік, маркетолог:

Коли стається вбивство, то поліція насамперед шукає мотив, а за мотивом знаходить убивцю. Навіть якщо вбивця і не втікає, мотив все одно з'ясовують, бо це основа розслідування справи.

Практично всі убивства відбуваються з ясних мотивів, які можна осмислити: грабіж, ревнощі, побутові скандали в нетверезому стані, убивство з необережності й інші. Гірше – коли очевидного мотиву немає, а вбивця психічно здоровий. Така ситуація вводить слідчих у ступор, і зазвичай таких убивць називають маніяками.

Росіяни вже котрий місяць підряд убивають нас і калічать у величезних кількостях і з шокуючою жорстокістю, але мотиву на це не мають. Вони не претендують на території, бо мають своїх дофігіща й навіть на них ладу дати не можуть. Вони відібрали в нас Крим і Донбас не тому, щоб мати собі, а тому, щоб не мали ми. Вони крадуть наше зерно не тому, що воно їм потрібне, а тому, щоб його не мали ми. Не могли його продати й отримати гроші.

Росіяни з маніакальною завзятістю убивають, ґвалтують, крадуть, руйнують і завдають якнайбільшої шкоди, не маючи жодного притомного пояснення, нащо вони це роблять. Ця війна ні за ресурси, ні за території, ні за вплив, ні за безпеку. Це навіть не війна. А невмотивований напад колективного маніяка, який раптом витягнув автомат у людному місці та почав розстрілювати всіх навколо.

Ця війна – це напад оскаженілого собаки, якого всі хвалили за бійцівські якості, а він раптом загриз на смерть дитину. Таких собак уже не садять на ланцюг, а вбивають.

Євгенія Чуприна, 50 років, музикантка, поетеса:

Ця заборона для себе радощів, доки в Україні війна, – шкідлива річ. Війна триває вісім років. Звісно, люди, які усвідомлюють цей факт, встигли попуститися. Свіжі переживання й новий досвід нині – в божих кульбабок, які прокинулися, лише коли ракети прилетіли прямо до них. Тобто занадто плекати в собі травму – це палєво, а зовсім не прояв емпатії. Бо в кого була тонка шкіра, ті вже призвичаїлися.

Віталій Скальський, 39 років, історик:

Ми очікуємо перемогу в радянському форматі. Ось, мовляв, вийде президент і скаже:

– Я підписав мирний договір/прийняв капітуляцію, ось указ про День Перемоги, ось вихідний, ось пільги, ось нагороди, ось обіцянка пам'ятників та іменних вулиць полеглих Героїв, ось нові міста-герої, вулиці-герої, річки-герої (Ірпінь, чому б і ні?).

Далі парад переможців, урочисте топтання російського триколору, хвилина мовчання, відеокаяття когось із путінського оточення.

 

Ті, хто говорить "спочатку перемога, а потім усе інше", напевно, несвідомо очікують саме такої крапки в цій війні. Після якої можна буде перейменовувати вулиці, критикувати владу, гарно вдягатися, смачно їсти, щось реформувати, підвищувати ціни, торгувати морозивом на вуличних ятках, ходити на прогулянку й пляж, робити ремонти у квартирах та офісах.

Перемога, як і незалежність, – це не одномоментний акт. Це постійний процес. Повсякчасне покращення свого життя, життя спільнот, України – ось перемога. Перемога в тому, щоби захисники (та й люди запілля) поверталися в Україну не станом на 23 лютого 2022 року, а у значно та щораз кращу (залежно від особистої уяви й особистих можливостей). Тож нині, під час війни, воєнного стану, на часі все, що не заборонено законом.

Святослав Гринчук, 37 років, телеведучий:

Мені не подобається, коли кажуть, що війна показала, хто є хто. Війна показала, хто як переносить стрес, травми та важкі виклики. Але "хто є хто" значно точніше показували й показуватимуть саме мирні часи, коли перед людьми куди ширша палітра виборів і рішень, залежних лише від них.

Святослав Стефанишин, 30 років, активіст:

Ми стільки часу вчилися адаптовувати військових до цивільного життя, що забули про потребу адаптовувати цивільних до війни.

Алла Комарова, книжкова блогерка:

Проходжу повз поліцейську машину, з відчиненого вікна доноситься ніжний голос дівчини-поліцайки, яка розмовляє телефоном:

– Ну там, якщо ти вже правильно горло перерізала, то не має…

Не знаю, що там було далі, поспішала на трамвай, який зеленою EasyWay-ївською цяточкою наближався на мою зупинку. Але сподіваюся, що то була онлайн-підтримка з боку поліції наших партизанів десь на Херсонщині.

Сергій Громенко, 36 років, історик:

Росіяни в перші ж місяці окупації нищать українську літературу та міняють шкільні програми на свої. Я не закликаю відповідати симетрично, тобто перетворювати історію на ідеологію, а школи – на пропагандистські осередки. Я лише пропоную подивитися правді в очі. А вона така, що поразка в битві за уми молоді рано чи пізно призведе до поразки на полі бою. Як це сталося під Садовою та в безлічі інших випадків.

Перейменування вулиць – не марна річ, як і власна українська концепція Другої світової війни. І доки в Україні не розроблять і не втілять стратегії розвитку гуманітарної сфери, ми залишатимемося в небезпеці. Історія має значення, а війни виграють учителі. Росіяни це розуміють. А ми?

Володимир Семків, журналіст:

Мене почав дратувати термін "Захід". Росія використовує слово "Запад" для того, щоб позначити своїх ворогів, щоб посміятися з найуспішніших країн світу й суспільств, у яких найвищою мірою дотримуються прав і свобод людини. Але я не розумію, чому цей пропагандистський, принесений до нас російськими ТАСС-ами ярлик досі маємо використовувати ми. Який, у дупу, "Захід", якщо ви порівнюєте Угорщину Орбана та Британію Джонсона? Такого збірного образу – Захід – не іс-ну-є. Ця конструкція не складається, якщо ви маєте хоч трохи IQ, щоб порівняти ЄС, НАТО, G7, Раду Європи. Існує він хіба що для російських боліт.

А якщо йдеться про Руссляндію, то ок, можемо подивитися на справи з її перспективи. Захід для Росії – це ми. Ми – Захід. Цьому Заходу вона заздритиме. Тут вона замовлятиме підпільні джинси та слухатиме тутешній рок.

Генрих Шиминович, 45 років, підприємець:

Київ зараз – як вазон, який місяць не поливали. Мало не помер від шоку, але десь віднайшов сили жити далі. Відсутність людей насторожує, але через малу кількість машин дихається вільніше.

Андрій Бондар, 47 років, письменник:

Іноді в пориві якогось раптового цинізму я думаю, що наша єдність сьогодні – ніяке не диво й не якась наша особлива заслуга. Нічого патетичного в цьому немає. Ми народ як народ. Нічим не кращий і не гірший за будь-який інший європейський народ. Із зай*бами та травмами. Із важким анамнезом у віках.

Просто наша єдність утворилася і тримається, і триматиметься тільки на тому, що там, на тому боці – такі нестерпні виродки і їб*нати, з якими нам неможливо ніяк і під жодним соусом бути разом більше ніколи на віки вічні, амінь. Бо не можна бути поруч із племенем з архаїчними уявленнями про все. З ним не можна жити поруч і не бути загроженим все життя.

Хоча означення "архаїчний" для них – занадто шляхетне. Тому його сміливо можна замінити на ретроградний. Ретроградна імперія. Союз охранки, криміналу й попів. Найреакційніший з усіх можливих фашизмів. Повне поневолення людини та людської свободи. Це коли водночас нанотехнології, штучний інтелект і різноманітний технологічний прогрес – і приходить такий 19-річний вася з якоїсь клязьми чи чебоксар і каже, що ти не маєш права на існування, бо йому так сказали по телевізору.

Це не просто гірше й темніше за будь-яку війну в Чечні чи на Балканах. Це гірше за геноцид у Руанді. І річ тут не в кількості наших жертв. А в тому, що все це відбувається під прапором великої російської культури. Це її пік і розквіт. Її апогей і найвища точка. Бо вона нарешті така, як є, і не криється. Ось вона – найбільша цінність цієї війни. Усвідомлення. Іншої російської культури ніколи не було.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×