У Миргородському притулку під час Голодомору загинули тисячі дітей

– Сиріт ловили радянські активісти, або дітей приводили батьки – сподівалися там врятувати від смерті, бо в притулку давали хоч щось із їжі. Від Голоду всі були кволі. Малих складали на вози і вранці доставляли в табір. 10–15 осіб щодня. На цих же возах вивозили трупи померлих протягом доби. Одночасно в притулку було близько 100 дітей – віком від 2 до 17 років, – розповідає директор миргородського Музею Голодомору 70-річний Олександр Джунь. Тримає пакет із хлібом.

У 1932–1933 роках у Миргороді діяв притулок для сиріт. У ньому загинули тисячі дітей. Встановили прізвища 400. Музей Голодомору створили 2009 року. Він – єдиний у світі на місці масової загибелі неповнолітніх. Розташований на вул. Єрківській, 31 на околиці міста.

 

Олександр Прокопович відчиняє залізні рипучі двері музею. Запрошує до єдиної кімнати-експозиції з фотографіями опухлих від Голоду дітей, тогочасним одягом і посудом. На стелажах і стінах розвішані перев'язані чорними стрічками оберемки колосків.

– Мертвих дітей спочатку ховали у велетенські козацькі порохові погреби (притулок стояв на місці козацької залоги. – Країна). Потім штабелями складували на березі Хоролу. За зиму трупи перетворювалися на мумії. Весною з'явилися мухи і запах. Тому однієї ночі енкаведисти ці тіла перевезли до ями на церковному кладовищі. Пізніше почали скидати трупи до піщаного кар'єру біля єврейського кладовища – там яма була набагато глибшою. Засипали вапном, щоб не було епідемій. Мій батько возив до притулку дрова. Перед смертю заповів мені зберегти пам'ять про жертв цього концтабору.

Олександр Джунь підходить до полиці з іконами в кутку кімнати і замінює паляницю хліба на свіжу. Ставить нову свічку. Черству буханку ламає і кладе під калину при вході до музею – для пташок.

Біля одноповерхової цегляної будівлі музею ростуть кущі калини. За будинком видно старе кладовище. Поряд – хрест із чорного каменю й три великі кам'яні плити з іменами та прізвищами 400 замордованих дітей.

– 1930 року в цьому приміщенні священики хотіли відкрити хату-читальню, але червона влада вигнала їх. Почали звозити сюди дітей розстріляних куркулів. Ставилися до них, як до злочинців, бо їхні батьки – "вороги народу". 1932-го територію обнесли колючим дротом і організували "притулок". Опіку над ним взяло НКВД, – продовжує Олександр Джунь. – 1934 року знищили всі докази існування концтабору для дітей – спалили архіви, розрівняли територію і створили інтернат для глухонімих. Тих, хто вижив у Голод, розвезли по дитбудинках. Потім тут були чотирикласна школа і бібліотека. Виявили страшну історію цього місця випадково, – переводить подих Олександр Прокопович. – Учитель фізкультури 1955 року облаштував на березі річки тир для стрільби з малокаліберної гвинтівки. Ми ж дітлахами виколупували відстріляні кулі та гралися "у війну". Одного дня стіна тиру обвалилась і посипалися кістки. Утворився глибокий отвір у землі, в якому була велика кількість дитячих черепів і кісток. Увечері я зі сльозами розповів про це батькові. Цілу ніч ми хоронили ті рештки в яму на пагорбі, складали кількома шарами. Боялися зарази, тому вдягли рукавиці, які потім викинули. На цьому місці зараз стоїть обеліск. Тоді батько сказав, що це – заморені Голодом дітки. І наказав мовчати. Про те, що тут був дитячий концтабір, я розповів через десятки років, коли про це стали всі писати.

 

Прямуємо до річки. На березі під землею – два порослі травою і кущами колишні порохові погреби, в які складали трупи дітей. Влада досі не дала дозвіл на перепоховання. Пояснюють це небезпекою епідемій хвороб, на які страждали загиблі.

За 10 м від музею стоїть храм Івана Богослова з двома золотими банями.

– Його центральний купол знесли ­1933-го, – розказує Олександр Прокопович. – Із сусіднього колгоспу "Країна рад" звезли зерно, яке охороняли війська НКВД. Весною зерно від дощів зіпріло, його вивезли і закопали, щоб не дісталось людям. А за кілька метрів вмирали з Голоду діти. На деревах обгризли всю кору. Якщо ж лізли по зерно – розстріл. За малими доглядали місцеві пияки або приїжджі росіяни. Казали, що Сталін не любить хохлів, тому і знищує.

Над Музеєм кружляють і каркають ворони. Починає накрапати дощ. Спускаємося схилом до найближчої хати у пров. Веселому. У дворі, спираючись на два ціпки, ходить 91-річна Віра Батієнко. Вона потрапила в дитячий притулок 6-річною. Каже, майже не чує і погано бачить. Помітивши камеру, розправляє одяг, рукою проводить по волоссю.

– Матір привела нас у притулок, там хоч щось давали їсти. Коли діти прибували, їхній одяг спалювали – боялися тифу. Спали на соломі. Тільки одна кімната була теплою – називали її "лазарет". Ми боялись туди потрапити, бо щоранку звідти витягували мертвих дітей. Був і тиф, і холера, і дизентерія.

Їсти давали юшку на висівках чи супчик із картопляним лушпинням синього кольору і шматок сухаря. Міг бути відвар на траві, який, казали, лікує. Пайка була для всіх однакова, тому першими помирали підлітки, бо їм не вистачало. Ходити сил не було, тому лазили навколішки. Весною накинулись на траву – повзали по землі і гризли. Від голоду кишечки у дітвори були тонкі, як плівочка. А від кропиви, калачиків і трави розривало нутрощі. Тоді діти качались по траві, кричали від болю і вмирали. Потім нас матір забрала, бо на городі зав'язались гарбузи, – Віра Володимирівна витирає сльози садовими рукавицями.

– Пам'ятаю, як ховали подругу Наталку. Біля паркану церкви стояли троє хлопців із лопатою. Вирили вузьку могилку і недовгу. Ноги Наталчині не влазили, і хлопці вирішили їх сокирою відрубати. Ми заплакали й не дали такого зробити. Викопали руками й ложками більшу могилку. Потім носили землю, щоб вона була з горбочком.

Олександр Джунь показує свою книжку "Чорні роки Миргородщини". Зібрав у ній свідчення земляків, які пережили Голод. Зачитує спогади Тетяни Кійко. Її 8-річну віддали в дитячий табір.

"В родини забрали худобу, запаси продуктів і хату. Батьки з чотирма дітьми змушені були переселитися в маленьку хижку. Дуже скоро ми почали голодувати. Навесні 1933 року батько в пошуках прожитку поїхав на Донбас. Мама і старша сестра Дарина померли з голоду. Трьох молодших дітей – мене, Палажку і Гришу – родичі відправили в притулок. Великим святом для дітвори було купання в річці Хорол. Нас по десять чоловік водили до води, де ми зганяли з себе паразитів і слої "туриці". По дорозі, як сарана, об'їдали всю рослинність, що зустрічалася на нашому шляху. А якось нам із Грицем вдалося піймати цуценя. Принесли в табір і попросили кухарку, щоб вона зварила його. Тоді вперше, але не востаннє, ми спробували собачатину.

Палажка захворіла. Я вдень і вночі поїла її водичкою і відварами трав, які нам давали замість ліків, жувала їй сухарі, бо вона сама вже не могла. З плачем і криком вчепилися ми з братиком в холодне тільце сестрички. Утрьох нас витягнули на подвір'я. Біля порогу була підготовлена яма, прикрита очеретом. Палазю кинули в неї. Були такі дні, коли від епідемії помирали по 15 дітей. Брата Гришу обіцяли відправити до лікарні, але в НКВД була своя методика лікування – вночі ще живими дітей закопували в землю. Люди, які жили поряд із притулком, бачили, як за колючим дротом уранці ворушилася земля".

 

Повз музей проходить 37-річна Інна Посєва. Зупиняється поправити ковдру у візку доньці Аглаї.

– На цьому місці хочемо зробити дитячий майданчик, – показує на територію колиш­нього сиротинця. – Не дають. Кажуть, ніби десь тут у землі – людські кістки. Хоча я чула, що малих ховали тільки під ялинкою – де каменюка. Нам пропонували площадку за кладовищем, але хочемо саме тут. Для нас це не сильно пам'ятник Голодомору, бо дітьми тут весь час гуляли. Страшно одне: кажуть, священик, який доглядав цих діток, не видержав і повісився.

Викликаємо таксі. Приїздить синій Geely.

– У Голод мої батьки вижили завдяки цукровому заводу, що був неподалік села. Їли розпарений буряковий жом, – розповідає водій 61-річний Микола Беленко. – А от Лютеньки Гадяцького району на Полтавщині потрапило на "чорну дошку" (означала повну фізичну й продовольчу блокаду сіл, жителі яких були приречені на вимирання. – Країна). Звідти – мої родичі. Розказували, що НКВД поставило пости – нікого не впускали й не випускали. До Голоду село було громадне – вісім-дев'ять тисяч жителів. Вимерли 80 процентів.

×