середа, 27 квітня 2016 12:21

"У гості постійно приходять то вовки, то лисиці. Кабан один був надокучливий, але я з ним розібрався по-чоловічому"

Щодня Чорнобильську зону відвідують до 600 туристів

92 населені пункти розташовані на території Чорнобильської зони відчуження. Серед них є два міста й два селища. На початку 1986 року там проживали 185 тис. осіб. Сьогодні – близько 3,5 тис. Це працівники закритої атомної станції, персонал зони, поліція та прикордонники. Діють лабораторії з дослідження радіації. Близько 300 місцевих повернулися до рідних домівок.

Чорнобиль, 18 км від атомної станції. До аварії в місті було 14 тис. жителів. Після відселення повернулися близько півсотні. Тут мають тимчасове помешкання працівники організацій, що обслуговують зону відчуження – до 3 тис. осіб.

Автор: Володимир Оноприйчук
  Стадіон ”Авангард” у покинутому місті Прип’ять заріс деревами. Офіційно відвідати закриту територію можна після звернення до Державної служби управління зоною відчуження.  Для туристів це коштує півтори тисячі гривень на день. Штраф за нелегальне перебування – 380 гривень
Стадіон ”Авангард” у покинутому місті Прип’ять заріс деревами. Офіційно відвідати закриту територію можна після звернення до Державної служби управління зоною відчуження. Для туристів це коштує півтори тисячі гривень на день. Штраф за нелегальне перебування – 380 гривень

– Без карточки нічого не дам. Ідіть у буфет на першому поверсі, – говорить касирка в їдальні Державного агентства управління зоною відчуження.

Хочемо повечеряти.

– Візьміть мою карточку, поїжте, – дає сивий чоловік, коли спускаємося на перший поверх. – Видно, порядків не знаєте. Тут комунізм, усьо за картками. Сідайте до нас. Розкажете, що там у Києві.

За столиком при вході – його компаньйон із пляшкою Nemiroff. Усі відвідувачі буфету замовляють по пляшці горілки.

У місті працюють пошта, відділення зв'язку, чотири магазини, автостанція. Банків та аптек – нема. Вікна незаселених багатоповерхівок забиті дошками. На центральній площі стоїть пам'ятник Ленінові. Навпроти – православна каплиця. Більшість вулиць мають радянські назви: Леніна, Карла Маркса, Кірова, 25-річчя Жовтня.

– Тут точно не будуть проводити декомунізацію. Усі звикли до назв і пам'ятників, – каже 59-річний Олексій Москаленко, працівник агентства. Він супроводжує нас під час поїздки. Це – обов'язкова умова легального відвідування зони. – Зате ніхто не смітить. Кілька попереджень – і можуть виселити або звільнити з роботи. Люди працюють вахтами: чотири дні тут, три – вдома.

На Чорнобильській АЕС – свій графік. Її працівники живуть переважно в Славутичі на лівому березі Дніпра. На роботу добираються електричкою, що курсує без зупинок територією Білорусі.

Прип'ять. На околиці розташована Чорнобильська АЕС. Місто заснували 4 лютого 1970 року для працівників станції. На момент аварії тут жили майже 50 тис. осіб. Середній вік людей – 26 років. Планувалося, що до 2000-го населення Прип'яті становитиме 300 тис. осіб. Зараз місто закрите для проживання. Працюють чотири установи – контрольно-­пропускний пункт, спецпральня, станція знезалізнення і фторування води, гараж спецтехніки.

– It's fuсking awesome, – чутно з фойє розгромленого басейну у Прип'яті.

Троє чоловіків фотографують напис "S.T.A.L.K.E.R." на стіні. Щодня "мертве місто" відвідують до 600 туристів.

– Коли 2000 року почали готуватися до закриття станції, тут з'явилися мародери, – розповідає Олексій Москаленко. – Вивозили все, що можна було. Вимкнули систему "­Скала". Це спеціальна огорожа з колючого дроту з датчиками, що давали сигнал, коли хтось чіпав їх. Усе розібрали на метал. Покрали меблі, одяг, техніку. Фонить чи ні – ніхто не дивився. Навіть труби викопали, суки. І продали, наче нові.

Автор: Тарас Подолян
  Жителька села Опачичі 88-річна Марія Шовкута після аварії на Чорнобильській станції жила в доньки у Києві. Не витримала й повернулася додому
Жителька села Опачичі 88-річна Марія Шовкута після аварії на Чорнобильській станції жила в доньки у Києві. Не витримала й повернулася додому

Їдемо проспектом Леніна. Деякі дерева вищі за 7-поверхівки. У центрі – три автобуси з туристами. Фотографуються на тлі міськ­виконкому й готелю "Полісся".

Олексій Тимофійович працював у відділенні міліції на станції Семиходи – за 700 м від четвертого реактора. Пропонує поїхати до його квартири на просп. Будівельників.

У дворі – зарослі травою гойдалки. Біля них три гумові м'ячики. Помешкання розташоване на першому поверсі. Двері вибиті. В залі стоїть розламаний диван. У ньому – дитячий черевик і кілька бігудів.

– Квартиру отримав за півроку до аварії, – розповідає Олексій Москаленко. – Дружина, дві доньки. Ремонт хотіли робити, шпалери почали клеїти. Нас після цього списали, але бачите – досі живий. І з жінкою все гаразд. Доньки заміж повиходили, внука маю. Під час евакуації нічого не дозволяли брати з собою. Пізніше зайшов по фотографії та одяг. Все інше порозтягували.

– Доньки не просили показати їм квартиру?

– 2009 року поверталися з моря, зі Скадовська. Молодша Інна каже: "Поїхали". Я провів через КПП, повіз. Плакали всі. Вирішили, що більше сюди – ні ногою.

Село Опачичі, 28 км від атомної станції. 1986-го жили 600 осіб. Зараз – чотири жінки. Начальник пожежного пункту 66-річний Володимир Решко проводить до хати Марії Шовкути, 88 років.

– Велике село було. І ферма, і корівки, й овци. Я їх доїла. Вот подарунок від ферми, – Марія Іванівна показує скручені артритом руки. – Не пропускала жодного весілля. Брат грав на гармошці, а я – на ложках. Заробляли по 100 рублів – добрі гроші тоді. Мене діти хотіли забрати до Києва. Але спасіба київським врачам. Сказали дочці: "Везіть назад у зону, до городу та природи. Там вона ще довго проживе".

Хата на сіни та дві кімнати. У кухні стоїть невелика лежанка. Дров'яна піч має відділення через стіну. У другій кімнаті – вкриті рушниками шафа й сервант. За склом – фотографії господині в молодості.

– Я виїжджала, коли бахнуло. В Макарів­ському районі перезимувала, а весною ­1987-го вже картошку тут садила, – розповідає Марія Іванівна.

– Чи знаєте про війну на Донбасі?

– Щоб дали бабі пістолета, посадили до вертольота і прямо на Кремль – то вже був би тому кінець, – витирає краєм хустки очі. – Мені хлопці вже казали: "Ви договоритеся, що приїде Путін і з хати вижене". Але най тільки прийде, я його в реактор кину.

Марія Іванівна показує господарство. За хатою – 20 соток городу. Тварин не тримає. У сусідки, що померла, забрала рудого кота. Місяць тому його розірвали вовки.

– Учора донька дзвоне: "Мамочко, не знаю, що робить. Передали, що до п'ятниці не буде путьової погоди. Дощ без прояснєнія. Вийшла надвір – а воно вже плеще. А думала картошечку і лук, і бурячок садити", – каже. – Чоловік Василь був із Ставропольського краю. Помер, вже й не пам'ятаю коли. Хата в мене була шевченківська, соломою накрита. Кум, царство йому небесне, поміг перекрити бляхою.

Просить підвезти до цвинтаря. Там похований син Андрій – загинув 1999-го в автомобільній аварії. До машини Марія Іванівна сідає перша.

Могили розташовані на горбку – щоб під час повені не розмила річка. Вхід на територію закривають перекошені старі ворота з хрестом.

– Я оце через село їхала – стільки знайомих хат побачила. Там подружка жила, там файний хлопчина був. Ожидалочка (зупинка. – Країна) до автобуса на Київ ціла. А решта – одні зарослі, – бере під руку Володимира Опанасовича. – Ого, які дуби повиростали. Я тут завжди хотіла бути похована. Але тепер маю місце біля синочка.

Могилу Андрія шукаємо хвилин 10. На гранітному пам'ятнику напис: "Прости меня, мама, что так мало прожил".

Дорогою назад Марія Іванівна мовчить.

Автор: Тарас Подолян
  Колишній міліціонер Іван Балашенко  (ліворуч) живе у селі Теремці. Разом із колегою Олексієм Москаленком накрили стіл. Обоє служили в чорнобильській міліції, коли сталась аварія. Зараз на пенсії
Колишній міліціонер Іван Балашенко (ліворуч) живе у селі Теремці. Разом із колегою Олексієм Москаленком накрили стіл. Обоє служили в чорнобильській міліції, коли сталась аварія. Зараз на пенсії

– Опустели дворы и улицы, не слыхать ничего и не чувать, – каже наостанок.

Село Паришів, 20 км від атомної станції. 1986 року було 1,5 тис. жителів. Тепер – шестеро. До села веде асфальт і міст через річку Прип'ять. Його збудували 1988-го – для підвозу матеріалів на станцію.

– Я тут 35 років працюю й живу. Сам родом з Іванкова (селище за 25 км від зони відчуження. – Країна). Чотири дні роблю, три – вдома. Тут краще дихається. І спокійніше, – розповідає Іван Іванович, 62 роки. Прізвище не називає.

Він – старший черговий на базі лісового підприємства "Чорнобильська пуща". Біля в'їзду стоїть 11-метровий тягач "Ураган". Пофарбований у зелений колір, по боках наклеєні яскраві знаки "радіація".

На території також стоїть інженерний автомобіль для прокладання доріг БАТ. Підносимо до нього дозиметр. Показує 150 мікрорентген – при нормі 25.

Йдемо до 70-річної Євдокії Безощенко – вона живе за 400 м від бази. Дорогою заглядаємо в деякі хати. Дерев'яні розвалилися, ­кам'яні де-не-де стоять. Усередині все ­розбито. На деревах намотані червоні шмати.

– В позапрошлому году Прип'ять розлилася, село затопило. То Семенівна як пливла до нас – порозвішувала, щоб не заблудитися. Бо в заростях човен може пробити дно, – пояснює чоловік.

– Закрийте фуртку, а то кури розбіжаться! – кричить з-за дверей Євдокія Семенівна.

Будинок синього кольору, вікна пофарбовані набіло. За господинею вибігають п'ятеро котів. Сідають навколо, ніби охоронці. Пропонує випити по 100 г. Відмовляємося.

– Живу тут від народження, – розповідає Євдокія Семенівна. – Після аварії мене силою вивезли. Через тиждень вернулась. Дітей не маю, з мужем розвелася давно. Я – стара баба, хто в жони візьме? Живу сама. Зразу в село багато людей вернулося. Але за рік знову виїхали. Від електрики відключили, продуктів не було. Зараз нас тут п'ять бабів і дядько Іван Семенюк. Але він до Києва поїхав, бо ноги посиніли.

Жінка одягнута в зелений светр і чорні штани. На голові помаранчева хустка. Верхній ряд зубів – золоті. Гаркавить.

– Скоро хочу город орати. Начальника попрошу трактора дати, – киває на Івана Івановича.

– Виділю, – хитає головою Іван Іванович.

– А завтра хочу до Іванкова їхати, купити сала, м'яса, – загинає пальці. – Пасха скоро, рєбята. Племінник має забрати й відвезти. Треба ще квітів узяти, обробити матку (могилу матері. – Країна). 10 курей маю, до них мусово купити пшона, пшенички й кукурудзи. Магазин до нас їздить, але раз у дві неділі, а то й рідше. Учора сиділа, а тут мідянка (отруйна гадюка. – Країна) лізе. То вже треба калоші вдягати.

– А вовки чи кабани заходять?

– Та чого їх бояться? Усі коти – в хаті, а кури – в стайні. Ті, що на двох ногах, страшніші.

Село Теремці, 27 км від атомної станції, 2 км – від кордону з Білоруссю. Розташоване в межиріччі Дніпра та Прип'яті. Одне з найчистіших на території зони. 270 жителів відселили через віддаленість до решти населених пунктів. Зараз тут живуть 10 осіб.

Околиця села – це дамби штучних ставків. Колись тут було одне з найбільших рибних господарств в Україні. Дорогою бачимо зграю зайців. Лось у кущах на звук мотору повертає голову.

– Только открой шлагбаум – люди поедут сюда толпами, – каже Іван Балашенко, 66 років. – Тут рай. І радіації немає. Є кілька місць, що фонять. Але всі їх добре знають. Люди вже потихеньку забирають собі кращі шматки.

 

Він 15 років працював у міліції Чорнобиля, керував одним із контрольно-пропускних пунктів. 2001-го вийшов на пенсію, відремонтував закинуту хату на березі двох річок. Живе сам.

Гладить рудого собаку – Машулю, схожого на лисицю. Дістає з будки двох цуценят. Ті без упину пищать.

– Нагуляла Машка мені компанію. Їм по два тижні. В гості постійно приходять то вовки, то лисиці. Кабан один був надокучливий, але я з ним розібрався по-чоловічому, – говорить. – Дружина у Славутичі (збудоване 1988 року місто для працівників ЧАЕС, яких переселили з Прип'яті. – Країна), а я тут. І знаєте – не тягне туди. Поїду на кілька годин – одразу голова починає боліти. Там я би на дивані лежав, а тут справ – више криши. Сьогодні вранці човна ремонтував, завтра треба дров наколоти.

Запрошує повечеряти. Ставить на стіл хліб, що випікає сам. Також квашені огірки й помідори. По центру – тушена кабанятина. На кілька хвилин виходить із хати. Повертається з двома пляшками.

– Калганівка й зубрівка, – каже. – Майже все тут вирощене. І все дуже чисте.

Маю дві машини. "Таврія" стоїть біля хати, "Лада Калина" – на КПП. Коли до дружини їду, до КПП пиляю на "Таврії", а там пересідаю. Так економніше.

За світла рушаємо до Чорнобиля. Метрів за 500 від хати Івана Івановича зупиняємося. Посеред дороги розлігся єнот. На сигнали не реагує. Прямує в ліс, тільки коли фотограф підходить на метрову відстань.

Зараз ви читаєте новину «"У гості постійно приходять то вовки, то лисиці. Кабан один був надокучливий, але я з ним розібрався по-чоловічому"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути