Письменник Степан Процюк пояснює, чому треба відмовлятися від Шевченківської премії, розповідає про свої комплекси, запої, складні стосунки з батьком та фальшиву галицьку ментальність

49-річний Степан Процюк приходить на інтерв'ю у чорному одязі. На безіменному пальці лівої руки має срібний перстень із гагатом, який ще називають "чорною яшмою". Біоенер­гетики стверджують, що він захищає від зурочень.

–?Я ж перед великими аудиторіями виступаю, – каже після інтерв'ю. – Треба якось енергетично "захищатися".

Пропонує піти в ресторан на столичному Подолі.

–?Я там сьогодні вже пив каву, сподобалося.

Ресторан – широка зала з фотографіями старого Києва на нештукатурених цегляних стінах. Над кожним столом звисає масивний ліхтар на кованій "нозі". Коли Процюк скидає куртку, чути легкі парфуми із запахом кедру. Обирає крайній стіл біля вікна, замовляє еспресо. Говоримо про роман "Десятий рядок", над яким зараз працює.

–?Це історія трьох поколінь: діда, батька і сина, – поблискує скельцями ­окулярів Степан Васильович. – Багато там ідеться про сталінські концтабори. Мій батько був політв'язнем із 1959-го по 1963-й. Його забрали за український буржуазний націоналізм. Мабуть, десь щось сказав, – знизує ­плечима. – Хоча тоді можна було неприязно глянути на пам'ятник Леніну й мати неприємності. Тато вчився в Івано-Франківському педінституті, закінчував вуз, його брали інспектором в облвно. Це роман, де я пробую міркувати над тим, чи може протистояти особистість тоталітаризму в будь-якому вимірі. Не обов'язково тоталітаризму держави, може бути тоталітаризм власного інтелекту.

Цікавилися, хто здав батька?

–?Ні. Батько вже мертвий. Напевне, вже мертві й ті, що здали. De mortuis aut bene, aut nihil ("Про мертвих або добре, або нічого", лат. – "Країна"), – за 3 години розмови Процюк зо два десятки разів говорить латиною. – Я вже не відкручу своє минуле. Писав про стан психіки батька, його внутрішній світ, як він по-своєму ­намагався протистояти системі. А хто його здав, що він їв – це всьо не має значення, – махає рукою. – Таких були сотні тисяч, що здавали: Петро, Іван чи Галина? Та вони вже повмирали всі!

Скільки мали років, коли батька забрали?

–?Народився через рік після татового повернення з таборів. Але не хотів би, щоб наша розмова перетворювалася на розмову про батька. Він був, – довго підбирає слова, – драматичною людиною, не зреалізував себе. Ми мали дуже складні стосунки. Давайте інше запитання.

А мати?

Степан Васильович оглядає залу. На стінах висять плазмові телевізори, ввімкнені на музичному каналі. Крутять російську "попсу".

Чи може протистояти особистість тоталітаризму? Не обов'язково тоталітаризму держави, може бути тоталітаризм власного інтелекту

–?У франківських кав'ярнях крутять іноді пісні, такі попсові: "Сорочка мамина біла-­біла, сорочка мамина серцю мила". А я не можу її слухати, течуть сльози, – торкається вказівним пальцем кутика ока, там – сльоза. – Мені згадувати про батьків не так легко. Іноді якась деталь, слово повертають у минуле, відчуваєш таку безодню закинутості! Кожна ж людина у ній перебуває. Тільки щасливі мають захисну броню, а нещасливі – ні. Мама померла 2008-го, батько – 2010-го. Він тримав її фотографію на столі два роки, вже сам ходити не міг. Мама протягом 15 років часто говорила, що помре. Але померла несподівано в 71. Значною мірою пришвидшило, – уникає слова "смерть", – те, що багато пігулок уживала різних. У такому віці є хвороби, але то була якась пігулкоманія.

Якби не табори, можливо, батьків характер був би інакший?

–?Комуністична доба зіпсувала життя і йому, і частково – мені. Я намагаюся заглушити в собі ненависть до комунізму, але це, очевидно, речі, що не зовсім залежать від мене. Причому зараз той лад – совковість, стереотипність мислення – багато в чому зберігся. От учора їхав у поїзді. І люди 6 годин говорили про ціни: як заробити, де відпочити, і потім знову, як заробити. А казав Учитель: "Будьте, як птахи небесні, вони не сіють і не жнуть". Такому це скажи, то він буде на тебе дивитися, як на ідіота. Деякі представники фауни і флори більш романтичні, ніж частина людей. Мають тонші відчуття світу. Це не означає, що я ніколи не думав про гроші. В 1990-х порвав ахіллове сухожилля. Вилікувався, але ще місяць ходив у лікарню, щоб їсти сніданок і обід.

Зараз у мене двоє дітей. Заробляти, звісно, треба. Але де та межа, коли треба припинити заробляти, бо вже перестаєш бачити, як світить сонце, як хмарка полетіла? Пошуки оцього золотого перетину важкі, болісні. Тому що країна бідна. Але можливі. Багато чого залежить від самої людини.

Що саме?

–?У країні – нічого. Але в собі. Я намагаюся проходити міні-катарсиси в собі. Буває, вночі вмикаю любовні романси. Люблю слухати Компаніченка "Згадай, дівчино, той вечір чудовий", – з насолодою цитує майже весь романс до кінця. – Мені можуть навіть сльози тоді котитися… Це один із проявів "я" якогось. Може, щось блоковане, те, що я хотів би бути ніжніший, проявляється.

Цікавитеся психоаналізом?

–?Багато літ. З дитинства помічаю за собою, що боюся висоти, двічі смикаю за ручку, перш ніж відчинити двері. Спеціаліст у галузі неврозів?ХХ сторіччя Карен Хорні пояснювала страх висоти як страх невротика упасти з трону ілюзорної величі. А оту ситуацію з ручкою – як невпевненість в собі. Духовні ритуали мене цікавили завжди. Колись навіть хотів бути священиком, психоаналітиком або лікарем. Критики пишуть, що у моїх творах є присмак медицини. Не знаю, чи я гарний психолог, але вже дійшов до того рівня свідомості, щоб відрізняти щирість від нещирості. Буває, молоді літератори дають почитати рукописи. Багато говорять слово­слів'я і панегіриків. Це буває смішно.

Пригадуєте себе в їхньому віці?

–?Носив свої вірші в журнал "Київ". Подзвонив у "Вітчизну". Там відповіли: "Якщо ваші вірші геніальні, то висилайте". Я вислав. Але їх не надрукували. Відмову прислали навіть із черкаської молодіжної газети. З формулюванням, що треба "працювати над словом і більше пізнавати життя". Тому, коли молоді письменники просять щось сказати про їхні твори, чиню так: якщо твір написаний відверто погано або, навпаки, талановито, – кажу про це. А коли посередньо – змовчую.

Що таке талант?

–?Коли людина не сумнівається в тому, що вона талановита, – це вже підозріло. Майстер завжди сумнівається. Полчи­ща графоманів упевнені, що їхні твори – геніальні. З письменників, які мають Шевченківську премію за останні 30–40 років, якщо половина непогані – це добре. Переглядав вірші останнього лауреата Леоніда Горлача. Почитав 10 хвилин і покинув.

Деякі представники фауни і флори більш романтичні, ніж частина людей. Мають тонші відчуття світу

Це не ревнощі говорять? Вас 2003-го номінували на Шевченківську премію.

–?Це була ініціатива Івана Дзюби, який прочитав мій роман "Інфекція" в журналі "Кур'єр Кривбасу".

Літературне середовище поділилося на два табори. Одні, як Шкляр, відмовляються від премії, бо її "дає антиукраїнський президент".

–?А другі кажуть, що це премія імені Шевченка і вручає її не президент. Дозвольте мені, як казала Кіра Муратова, про це не мати жодної думки.

А якби давали – взяли б?

–?У цій ситуації – ні. Але не зчиняв би навколо цього істерію в пресі, відмовився б іще на етапі номінації. Бо гроші, звичайно, письменникові потрібні. Але жодна премія, клуб чи гурток вишивання хрестиком не ­роблять щасливим. Щасливим письменника робить ­популярність у читача.

Знайомі з Януковичем?

–?Ні. Карл Густав Юнг – чи не єдиний, до кого відчуваю пієтет, – казав, що не любить знаменитостей. Бо від знаменитостей він нічого не навчився. У них заблоковані, нарцистичні душі. Вчитися треба в тих, у кого є чого вчитися. Не обов'язково це має бути відома людина. Молодший син Захар так тонко відчуває мій настрій, що це виходить за межі раціонального. Коли в мене печаль, він каже: "Шо, тату?" І я розумію, наскільки він чутливіший від мене. Бо коли в нього поганий настрій, напевне, я не завжди відчуваю. Або той же Андрухович. Я йому недавно говорив: "У тебе світогляд веселий, карнавальний". Він уміє гарно спілкуватися з людьми.

Ви не вмієте?

–?Ще Володя Даниленко (український прозаїк. – "Країна") мене колись питав: "Як можеш жити на Галичині при такому негалицькому характері?" Бо ж галицька ментальність – це часто фальш, потрійне дно, хитрощі, схильність до мімікрії. А я, коли мені не подобається компанія, можу встати й піти. Наче несправжній галичанин.

Як познайомилися з Андруховичем?

–?Як і з усіма – на якійсь пиятиці. Ми були молоді, тоді було заведено багато пити.

Зараз – теж. Але я не п'ю вже шість років.

Закодувалися?

–?Ні, але можливості спитися були. Після інституту 21-річним потрапив учителем у глухе село на Черкащині. З нього була однакова відстань і до Черкас, і до Кіровограда. З одного боку, саме там пережив платонічні почуття до одної школярки. Тоді була популярна пісня з приспівом "Лена, ты необыкновенна, ты моя Вселенна, ты моя прекрасная Елена". Ця "прекрасная Єлєна" навіть не знала, що я в неї закоханий. З другого боку – село з його безпросвітніс­тю, одновимірністю, вузькістю світогляду, нетерпимістю до інакших думок і будь-яких проявів rara avis (рідкісна птаха, лат. – "Країна") – всюди воно однакове, і на Черкащині, і на Франківщині, і на Рівненщині. Того я не розумію письменників, оспівувачів села: "босоноге дитинство", "рута-м'ята". Це фальш аж до моторошності. А в ту ­руту-м'яту не їздять роками. І скільки в отій глушині тихих пияків, які ненавидять тих, хто, з їхньої точки зору, незаслужено має славу.

Коли людина не сумнівається в тому, що вона талановита, – це вже підозріло. Майстер завжди сумнівається

Нереалізований літератор – це страшний літератор. От Іван Козаченко був у 1990-х. Прекрасний поет. Пив. Віктор Шакула. Пив. Всьо просто – тонка психіка, світ жорстокий, зреалізуватися важко. Творчі люди, вони ж егоцентристи. Хочуть узяти й нічого не віддати. Так не буває. А тобі здається, що тебе не розуміють. А хто розуміє? Чарка. Є ціле кладовище нереалізованих талантів. Інше питання, що навряд чи їм можна було допомогти. Бо допомогти можна тільки сильному, дати грошей – багатому. Зламаній людині нічого не допоможе, хоч як її тягни.

То чого перестали вживати?

–?Чув, що наростає певна алкогольна залежність. Бувало, не пив по кілька місяців. А потім знов. Ну як, не такими запоями, російськими, – розводить руки, наче плавець перед стрибком у воду, – що по два тижні не виходив. Але в компанії випивав багато, потім не міг працювати. Бо не вмію пити 50 грамів. "Летать так летать, стрелять так стрелять, любить так любить". Тепер не маю потягу до алкоголю, але та сама історія з нікотином. Мені не можна курити – через хворобу судин. Кілька місяців не курив, але не можу писати, коли не курю.

У ресторані палити заборонено, тому тричі виходимо на вулицю. Під дерев'яною барною стійкою висить півметрова паперова наліпка "Курити заборонено". Процюк, проходячи повз неї, цитує Леніна:

–?"Неможливо жити в суспільстві і бути від нього вільним".

Підкурює сірниками. На пачці намальований присадкуватий козачок, що тримає, як знамено, сірника.

–?Колись курив по пачці, – затягується "червоними" Marlboro. – Зараз менше.

У ресторані говоримо про соціальні мережі. Процюк три роки веде сторінку у Facebook.

–?Це певний експеримент над собою, – ­замислено дивиться вперед. – Бо на сторінці з відкритим доступом кожен може тобі написати, що завгодно. І що ти хороший письменник, і що поганий. І потім спостерігати, як ти відреагуєш. Я й сам спостерігаю за своєю реакцією: вже я мудрий чи ще не мудрий. Думаю, колись воно набридне, і я ту сторінку вб'ю. Я ж людина крайнощів.

Питаю, чи освідчуються читачки в коханні.

–?Ну, це ви сказали. Але буває, – регоче.

Жінка ревнує?

–?Я їй тих листів навіть не показую.

Чому?

–?Бо довіряє. І я їй – теж. Читати листи одне одного, повідомлення на мобільному чи в "асьці" – це ревнощі. А що таке ревнощі? Бажання влади. Вони на користь лише в невеликих дозах, як перець до їжі. А коли кохання померло… У "Лоліті" Набокова найбільша драма не те, що вона його не любить. А те, що вже не любить він.

Ви щасливий у шлюбі?

–?Не знаю людей, які були б цілковито щасливі в шлюбі. Ми ж всі егоцентристи, недосконалі, не вміємо іти на поступки. Кожна ж стать має свою правду. Чоловіки думають, що жінки – сволочі. Жінки думають те саме про чоловіків. І ці бідні чоловіки й жінки підозрюють одне одного, вважають, що їх хочуть використати. Хоча сказати, що у шлюбі я – нещасливий, не можу.

Як ви з дружиною познайомилися?

–?Колись моє інтерв'ю в "Газеті по-українськи" називалося "Дружина Люба була його студенткою". Я тоді ще був трохи інший. Звичайно, ми набираємося досвіду, але старіємо, поволі втрачаємо сили і фізичну привабливість. Винниченко багато писав про страх старіння. Чоловікам він також властивий. За тим ховається страх смерті… Ну, і познайомилися. Вона єдина не тікала з моїх пар, – жартує. – Рік не бачилися. А потім зустрілися, як у Мілана Кундери зустрілися Томаш і Тереза.

Важко виховувати хлопців?

–?Я міг би бути кращим батьком. Бо вихованням займається дружина. Може, я трошки відсторонений, мало з ними розмовляю.

Як ваш батько з вами?

–?Тато розмовляв забагато. Але то були, м'яко кажучи, докори. Та він інакше не міг. Я примирився з батьком за рік до його смерті. Пригадую, він уже майже не ходив. Я мив його на кухні. Там не було штор, і він сказав затулити якимись газетами вікна, бо хтось побачить. Я кажу: "Ну й що?" А він на мене так подивився, що я якось в одну мить зрозумів: переді мною – маленький хлопчик. Це було потрясіння.

Мама шкодувала, що дочекалася батька з таборів?

–?Кожна родинна історія має свою драму чи навіть трагедію. Думаю, що в них був сим­біоз: вони не могли жити одне без одного, але й не могли жити одне з одним.

На вас це позначилося?

–?Позначилося. Став письменником.

×