- Я Валю не виню. Вона збиралася прати одяг і поставила на газову плитку відро з водою. Того дня сусіди мали везти нашу старшу в садок, але щось там у них не вийшло. Ми так зібралися шестеро сімей і по черзі возимо дітей. У той день була не наша черга. От жінка забігалася, і забула про вогонь, - затягується цигаркою "Експрес20" Іван Цвих, 28 років. У день пожежі він різав бензопилою дрова на господарці матері. - Жінка подзвонила на мобільний. Так кричала, що зрозумів тільки, що біда сталася. Я бігом запріг батькову кобилу та й до себе. Приїхав пізно. Тут уже були пожежники, а діти були в лікарні.
Я й не згадую вдома про пожежу. Валя в мене мовчазна. Навіть не знаю, що там собі думає. Зараз ще й вагітна, хвилюватися не можна. Замовляв їй нарешті пацана. Але подивимось як буде.
Іван із 28-річною Людмилою виховують трьох доньок - 5-річну Світлану, 4-річну Ангеліну та 2-річну Ліду. Дружина дає раду господарству. Іван їздить за кордон на роботу.
- Зараз живемо в її дядька на околиці села. Він нежонатий, то ми й переїхали. Корова, дві свині залишилися на старій господарці. Щодня порати худобу біжимо туди. В нього там місця нема. У нас же все нове було - спальня, вікна, техніка. Якраз привіз щебінь, дошки. Хата ж старенька, то хотів її піднести, обмурувати.
Їздив на сезони, заробляв гроші - одразу щось купляли додому. І за півгодини згоріло всьо, що наживали шість років. Добре, люди зібрали тисячу-другу гривень. Речі поприносили - хто штани, хто куртку, хто спідничку. Колишня сусідка подарувала телевізор "Берьозка". Старий, але новості подивитися можем. Кажуть, у державному лісництві лісничий добрий мужик. Може, поможе лісом.
Любимо морозиво і дядю Володю. Він нас спас
Дякую сусідам, що не лишили з бідою. Помагали те спалене розбирати. Кожен день приходили по семеро-восьмеро людей. У сільраді сказали відкрити рахунок на помощь. То я подав документи. Хай буде хоть щось. У нас же навіть документи погоріли, то їздили в Камінь-Каширський відновляти.
Ангеліна після пожежі вночі часто прокидається і плаче. Стала мовчазною.
- Любимо морозиво і дядю Володю. Він нас спас. Вогонь сниться. Трохи боюся, - починає плакати.
- Ну не плач. Зараз підем конфети купляти. Вона тепер, як бачить вогонь, завжди плаче. В Ліди голос від диму хрипуватий став, але лікарі кажуть, що то мине. Лідка взагалі молодець. Ніколи не плаче, нічого не боїться, - каже батько. - Старшенька прийшла наступного дня на згарище. Хотіла часи забрати. Каже: ой, і часи згоріли, і телевізора нема. Тату, а що далі буде - будувати нову хату? Ото добре. Діти ще до кінця не розуміють, що сталося.
За два-три роки, може, виведемо нову коробку на хату. Треба ще щебню заказати. Дякую мужикам, що спасли дітей. Ми й так дружили, а тепер ніби рідними стали.
2 
1
Коментарі