У стрічці "Герой мого часу" розмовляють мовою київських вулиць
У Києві Жорик доглядає квартиру тітки. Мешканці будинку смітять у під'їзді. Приходить до жеку, щоб змусити комунальників прибрати. Глядачі запитують, де знімали цю сцену. Кожен впізнає жек свого району чи міста. Насправді це – Будинок дитячої творчості в Дарницькому районі столиці. Там красиві сходи, фактурні коридори. Нам дозволили працювати у вихідні, коли будівля порожня.
Хотіла, щоб бабів і дідів, які стоять у черзі, не можна було відрізнити від реальних відвідувачів жеку. Але таких типажів немає навіть у базах кастинг-директорів. Акторів для сцени збирали по крихтах. В об'єднанні "Життєлюб" для активних пенсіонерів, на вечірніх танцях у переході біля станції метро Театральна, у столичному клубі моржів.
Більшість цих людей уперше опинилися на знімальному майданчику. Не знали, що казати, як поводитися. Я запитала: "Скільки вам цього місяця прийшло в рахунках за опалення й електрику?" Далі їх було не зупинити. Суперечки про субсидії, пенсії, перерахунки, кіловати не припинялися навіть під час перерв. За сюжетом, Жорик намагається потрапити до кабінету без черги. Каже: "Мені тільки запитати". Про цю репліку ми не попереджали. Усі наперебій почали кричати, що нікого не пропустять. Легко увійшли в образ, бо не раз проживали таку ситуацію.
Проблема українського кіно в тому, що воно не показує справжнього життя. Його кидає в крайнощі. Герої – або чисті, прилизані, з ідеальними зачісками і макіяжем, або брудні, обдерті алкоголіки чи бомжі. Часто у фільмах мова персонажів – штучна. У "Герої мого часу" розмовляють переважно суржиком. Намагаюся знайти золоту середину, яка максимально наближує до реальності. Глядач виходить із кінотеатру – й знову опиняється в моєму фільмі.
Найбільша проблема Жорика в тому, що ніколи не доводить почате до кінця. Працював продавцем повітряних кульок у переході, охоронцем у музеї, водієм у службі доставки води. Кожна наступна робота здавалася йому кроком уперед, але швидко розчаровувався. Непотріб у під'їзді почав прибирати сам. Сусіди викликали поліцію, змусили його заплатити штраф. Сказали, що він намагався вдертися в чужу квартиру. До кінця фільму сміття так і залишилося лежати.
Я – прихильник маленьких справ. Треба починати з себе. Навести лад у засміченому під'їзді, а вже потім – у країні. Інакше це схоже на людину, яка рік не миється і обливається парфумами, щоб від неї не смерділо.
У "Герої мого часу" в одному кадрі одночасно опиняються настільки абсурдні речі, що важко повірити в це поєднання. Фільмували торік напередодні Великодня. Один із перших кадрів – кілька припаркованих автомобілів Mercedes, біля яких ходять аніматори в костюмах писанок, чортове колесо на фоні куполів Михайлівського собору. Напередодні гробків скрізь продавали штучні квіти кислотного кольору. У фільмі Київ вийшов яскравим, наче казкове шапіто.
Як і герой стрічки, не завжди розумію сучасне мистецтво. Інсталяції, які він охороняє, експонували в реальних музеях. Ми відтворювали їх на знімальному майданчику. 2013-го у столиці показали арт-роботу китайського художника Чжан Хуаня. Це – загін із двома свинями, які врятувалися під час землетрусу в провінції Сичуань.
Помістила героя у музей, щоб показати соціальний розрив у суспільстві. Представники сучасного мистецтва – зазвичай пихаті сноби. Відмежовують себе від решти. Не дбають про те, щоб їх міг зрозуміти кожен.
У головного героя добрі очі й порожня голова
Режисер 35-річна Тоня Ноябрьова зняла соціальну комедію "Герой мого часу". У прокаті з 20 вересня. Головну роль провінціала Жорика зіграв полтавський актор Євген Бушмакін, 37 років. Він шукає роботу, прагне закріпитися у столиці.
– Головний герой – тюхтій із добрими очима, але порожньою головою, – каже кінокритик Андрій Алферов, 41 рік. – Після свого провінційного пекла намагається обжитися у столичному раю. Київ знайомить його з китайськими кварталами базарного мурашника, комунальною махновщиною, поліцейським беззаконням, сучасним мистецтвом. Він старається, однак за 1,5 години фільму так і не робить нічого людяного. Повертається додому. Там пацани на рихтуванні машин піднімають нормальний бабос. Жорик – представник того народу, якого до плінтусного рівня опустили українські телеканали. Якого розводять політичні жлоби. Народу, який під час виборів продає свої голоси за гречку й шароварні концерти на площах.
2 
1
Коментарі