– Цю революцію ніхто не готував, – каже історик Володимир В'ятрович, 36 років. – 2004-го я як співзасновник громадянської компанії "Пора!" (чорна) знав, що в нас на жовтень (перед президентськими виборами. – "Країна") є п'ять-шість тисяч людей по Україні. Їх можна розкинути по всіх областях або зібрати в Києві. Вони можуть керувати іншими, готові проводити акції на десятки й сотні тисяч людей. Зараз така організація твориться на ходу.
Володимир В'ятрович – один із координаторів "Громадського сектора Євромайдану" – спільноти кількох десятків активістів, які допомагають організовувати його життя. Провів тут не одну ніч за останні тижні. Домовилися з ним, що зустрінемося на розмову в одному з ресторанів на Малій Житомирській, а потім він зробить екскурсію громадським Євромайданом.
Володимир знімає коротке сіре пальто, кашкет. Куйовдить волосся:
– Я мав ще перед революцією підстригтися, а тепер, як Фідель Кастро – тільки після неї, – усміхається.
Чому в Україні Майдан можливий, а в сусідніх Росії й Білорусі громадянські протести не мають ані масовості, ані успіху?
– Невід'ємним елементом нашого менталітету є волелюбність. Українці гостро реагують на будь-яку несправедливість і здатні повставати. Україна має дуже тривалу історію повстанських рухів, боротьби за незалежність. У координаторів Майдану, активістів це більш усвідомлене. Розуміємо, чому це робимо, бачимо якісь інтелектуальні джерела. А в людей старшого віку, які приїжджають із регіонів, – це на чуттєвому рівні. Так само було й у 1940–1950 роках. Прошарок командирів Української повстанської армії складався з людей із вищою або незакінченою вищою освітою, із військовим чи політичним досвідом. Але основну кількість повстанців становили сільські жителі віком від 20–30 років. Вони не мали ні освіти, ні політичного досвіду, але вважали, що стоять за справедливість.
Якої країни хочуть люди, що вийшли на Майдан?
– Головне, що знаємо, якої не хочемо. Це вже точка відліку. Будь-яка ідентифікація починається із заперечення того, чим я не є. Щоб влада, незалежно, ким вона представлена, не могла нехтувати інтересами людей, сьогодні оголошувати орієнтацію на Європу, а завтра – на Росію. Щоб ніхто не міг використовувати насильства проти власного населення, якщо йдеться про мирні акції. Про відповідальність міліціонерів, які розганяють їх.
Охоронець коло входу до забарикадованого наметового містечка з боку Лядських воріт на Майдані скеровує нас іти в обхід барикади. Але помічає Володимира. Усміхається, тисне руку. І пропускає нас.
– Слава Україні! – до В'ятровича підходить худорлявий чоловік, на вигляд років 50, із синьо-жовтою стрічкою на куртці, простягає руку. – Пане Володимире, дякую за ваші книжки. Я їх усі читав, дуже подобаються.
– Героям Слава! Дякую, буду писати ще, – тисне йому руку В'ятрович.
Рушаємо проходом між виставленими у два ряди наметами. То тут, то там складені стоси дров. Димлять бочки, довкола них на саморуч збитих лавах, застелених ковдрами, гріються люди.
– Майдан – це Січ, з усіма її атрибутами. Одні люди беруть на себе оборонні функції, інші – логістику, ще інші – харчування, і так далі. Маємо й вісників цієї Січі, які розповідають, що тут відбувається, зокрема й на міжнародному рівні. Маємо навіть духівників – у наметі-капличці постійно відбуваються молитви. І все це завдяки людям, які відірвалися від свого звичного життя, щоб боротися за те, що вони вважають правдою.
"У миру" кожен із нас є кимось іншим, ніж тут, на Майдані. Чи багато знають, ким є Володимир В'ятрович як історик? Навряд. А тут я – людина, яка займається організацією, вуличними акціями. А хто така Олена Подобєд-Франківська "в миру" (менеджер з персоналу. – "Країна")? Для людей вона – Оленка з-під йолки, яка організовує поселення. Ми набуваємо тут інших ролей. Живемо на два життя.
В'ятровича перепиняє чоловік у чорній куртці. Обіймаються тричі.
Що найбільше дратує на Євромайдані?
– Порожні радикальні заклики. Наприклад: "Ми повинні знести цю владу, завтра її не має бути". Та якщо ви знаєте механізми, як це зробити – будь ласка, поділіться з нами.
Ходімте до наших будиночків. Познайомлю з активістами, якщо ще не відсипаються. Нам через перехід на той берег.
Спускаємося до "труби" – розлогого підземного переходу під Хрещатиком, що перетинає майдан Незалежності.
– Так, я в цьому переході завжди блуджу, – зупиняється й роззирається довкола. – У мене загострене відчуття часу, можу прокидатися без будильника. А от із відчуттям простору – не так, – пояснює В'ятрович.
Навіть, якщо треба встати о четвертій ранку, наприклад?
– Так, без проблем.
Скільки вам достатньо часу на сон, щоб наступного дня бути в формі?
– Спочатку вистачало 3–4 години. А зараз навіть 7 мало. Вже акумулювалася втома. А вчора ще якусь хворобу підхопив, і це вдвічі виснажує. Увечері температура була під 40, зараз напився якихось порошків.
Батьки не тривожаться, що ви на Майдані день і ніч?
– У мене тільки мама, живе у Львові. Батько помер. Вона вже має імунітет після 2004 року. Хоча треба раз на день обов'язково їй подзвонити.
Виходимо на другий бік майдану Незалежності. Над дорогою вісім декоративних дерев'яних будиночків. Їх установила київська міська влада 22 листопада до новорічних святкувань. Після побиття студентів "Беркутом" в ніч на 30 листопада протестувальники повернулися на Майдан. У будиночках розташувався штаб "Громадського сектора Євромайдану". Вони обклеєні плакатами, прапорами й інформацією для волонтерів. Проведено світло, працюють обігрівачі. У кожному розміщується керівний вузол окремого напряму.
Володимир показує їх по черзі. Вхід до будиночка з написом "Поселення" запнутий кількома ковдрами. Усередині досить тепло. В кутку стіл із розкладеними паперами. Їх переглядає дівчина у футболці й кофті. При столі сидять двоє хлопців у кожухах. Зайшли ще ми втрьох – розвернутися вже ніде.
– Ці люди забезпечують функціонування на цьому секторі. Є два-три десятки, на яких усе тримається. Наше завдання – розселити людей і мати можливість їх мобілізувати. Головні місця, де розселяємо, – Патріарший собор УГКЦ на Лівобережній і Експоплаза на Нивках. Там – кілька тисяч людей. Кожного вечора проводимо зустрічі з ними. Інструктуємо, що буде завтра. Говоримо, чому важливий саме ненасильницький спротив.
Ротація людей – головний управлінський виклик цього Євромайдану, – продовжує В'ятрович, коли виходимо надвір. – Активісти працюють за фахом, кожен – на своїй роботі. Вони можуть відволіктися від неї на два-три дні. Після цього їх мають замінити інші. Це забирає багато зусиль. Намагаємося, щоб за кожен напрям відповідали по двоє-троє. Щоб коли один випадає – лишалися двоє інших. Але часом випадають усі – через несподівані виклики на роботу, хвороби. Тоді деякі напрями провисають, бо ротація відбувається занадто часто. Фактично ремонтуємо літак, коли він уже летить.
Підходимо до стели під колоною Незалежності посеред Майдану.
– Тут була сцена, де я в перший тиждень відстояв по 10–12 годин на день. Як діджей із Русланою відскакав. Вона дуже енергійна, важко з нею тягатися. До п'ятниці, 29 листопада, ми вважали: наше завдання – демонструвати, що ми є. Було зимно, тому танцювали. Через те почув безліч звинувачень, що ви революційну енергію переводите на танці, ви – провокатор. Насправді, людям холодно. І щоб вистояти 12 годин – треба стрибати.
30 листопада години до другої був там, а тоді поїхав додому. О 4.30 подзвонили, що Євромайдан розігнали, люди сховалися в Михайлівському монастирі. Ми туди прибули й розгорнули імпровізований табір. Зранку почали сходитися люди. Рівень агресії зашкалював. Приходили хлопці з ломами, з ножами: "Ідемо громити, нема вже чого чекати". Стримували їх, пояснювали: це дасть додаткову легітимацію владі, щоб силою нас розігнати.
Зі сцени Євромайдану читають вірші Тараса Шевченка. У В'ятровича дзвонить телефон.
– Привіт, Ірма! Нє-нє-нє… Жовтий зверху, синій знизу – було, що колись і такий використовували. Але державний прапор, встановлений 1918 року, – синьо-жовтий: синій зверху, жовтий – знизу. Так було потім і в Карпатській Україні, так само було і в УПА. Ми повинні триматися історичної традиції і не слухати, що синьо-жовтий – це погано чи що це прапор Януковича – це фігня. Це наш національний прапор. Синьо-жовтий – без всяких.
Це Ірма Вітовська, – пояснює, закінчивши розмову. – Цікавиться, як наш прапор має правильно виглядати – жовто-синій чи синьо-жовтий. Для себе. Бо зараз часто поширюють туфту, що маємо перевернути прапор і в нас все буде о'кей, усе стане за фен-шуєм.
З польової кухні, яку минаємо, смачно пахне страва у величезному казані.
Що вам найбільше смакує з того, чим годують на Майдані?
– Куліш! Отут-о, – показує праворуч, – готують просто офігенний. Часом уночі, коли холодно, добрі супи на м'ясі. Звичайно, канапок тут безліч, але гаряче – дуже доречне.
А якщо вже геть зимно, чимсь міцнішим грієтеся?
– Ні. Алкоголь – це ворог революціонера. Так і пояснюємо всім. Це серйозно, – В'ятрович, мабуть, уловив наші посмішки. Пояснює: – Людей напідпитку важко контролювати і легко спровокувати. "Борці за волю не вживають алкоголю", – казали в Західній Україні у 1930-х. ОУН цю політику проводила з двох міркувань. По-перше, щоб плекати чистий образ революціонера. А по-друге, щоб не збагачувати польську державу. Бо вона тоді мала монополію на цигарки та спиртне. А якщо українці не купуватимуть їх – вона фінансово втрачає.
Вас самого Майдан змінив?
– Я став завзятіший. Як і інші наші громадські активісти. 2004-го ми бачили свою роль так: не дамо Януковичу прийти до влади, а далі хай бавляться політики, це їхнє завдання. Вони повинні робити країну кращою, а я повернуся до своєї історії. Зараз я в це не вірю. Люди, які активно долучені до Євромайдану, повинні бути активно долучені й до політики в новій країні. Через це не відкидаю для себе можливості політичної діяльності.
А як історик я отримав унікальний досвід – як часто те, що задумувалося, далеко від того, що реалізовується. Як часто один наслідок має безліч причин. І не знаєш, яка з них є визначальною. Люди, які потім це пишуть, не маючи практичного досвіду, подають усе надто спрощено і плоско.
Посилилася віра в людей. У те, що вони здатні на вчинки, які ставлять під загрозу їхнє здоров'я, навіть життя. І старші, і молодші. На вчинки, які можна вважати подвигами. І роблять це заради ідеалістичних цілей. Це підтверджує, що людина все-таки ідеалістична істота.
Коли було найстрашніше за ці останні тижні?
– У ніч на 10 грудня з'явилася інформація, що можливий штурм. Міліція прибрала всі дальші барикади до урядового кварталу й підійшла щільно до Майдану. Цю ніч я провів тут, але нічого не сталося. А наступного дня приїхали представники Заходу – Кетрін Ештон, Вікторія Нуланд – і всі були переконані, що ця ніч гарантовано убезпечена: штурму не буде. Але я таки зупинився в товариша в центрі – бо живу далеко звідси, на Нивках, – щоб у разі чого, підбігти. Половина першої ночі, він мене будить і показує в моніторі, що робиться: чорна ікра з шоломів суне на Майдан – Інститутською, Михайлівською, Хрещатиком із боку Європейської. Це було найстрашніше: почалося.
То що – підемо туди, де ми вночі 11-го "тримали оборону, як 300 спартанців"? – усміхається Володимир.
Виходимо з Майдану й рушаємо до барикади під мостом над Інститутською.
– Барикада була отут, на тому самому місці. Коли я прибіг сюди, натиск міліції стримувала лава з п'яти-шести рядів людей. А за кілька годин вона була вже з 30–40 рядів. Було водночас і страшно, і надихаюче. Колективний процес долання страху переварює всіх в єдиний організм. Люди з останніх сил співали гімн. Готові стояти до кінця. Один одного підбадьорювали. З Інститутської було видно, як струмочками з усіх вулиць збігаються люди, як більшає наша лава. О п'ятій-шостій ранку "Беркут" і внутрішні війська почали відступати – це сприймалося як перемога.
Про тих, кого залишили, не думали, стоячи в лаві?
– У такі хвилини входиш у такий адреналіновий раж, що живеш тут і зараз. Про відповідальність за тих, хто лишиться без тебе, не думаєш. Пам'ятаєш про людей, які поряд із тобою. Вони стають найрідніші. Чиїсь руки під ребрами, дихати важко. Руки треба тримати перед собою, – бере долоні в замок і піднімає на рівень грудної клітки. – Щоб зберігати простір для дихання. А по-друге, якщо буде дубець – підняти їх і захиститися. Звичайно, руку зламають, але голову не проломлять, – піднімає до обличчя, пригинає голову. – Хто цього не знав – мали опущені руки, їх затискали – і дихати нема чим. Кількох витягали з лави, бо непритомніли. Терміново робили коридор для них.
Ніч була просто фантасмагорична. Лунають дзвони – у Михайлівському монастирі б'ють на сполох. Руслана зі сцени кричить: "Ми – мирний протест!" Тут бійка, крики, з'являються люди з перебинтованими головами. Ніч, мороз, сніг. Коктейль, якого ніколи в житті не переживав.
Пара така стояла, просто, як хмара над нашими лавами. Люди кричать: "Обережно, дим!" Нюхаю – не чути диму. Виявляється, то просто нахекали. Вийшов із лави мокрий. А на башті над Майданом показує: 11 грудня, температура – мінус 13.
Як ваша дружина пережила ту ніч?
– Я залишив її у квартирі. Пауза в штовханині, бачу – вона тут. Був дуже злий. У мене мало не вирвалося щось нецензурне. Але, слава Богу, не пішла штовхатися тут, залишалася на Майдані біля наших будиночків. Ми й 2004-го були разом, і зараз. Ярина має свою ділянку роботи, я організаційними питаннями займаюся, вуличними акціями.
Не знуджуєтеся цілу ніч ходити Майданом і довкола?
– Майдан уночі дуже цікавий. Удень більше показухи, бажання порисуватися в розрахунку на камеру. Штовханина на сцені: хто виступить перший, хто – останній. Ця нещирість трохи відчувається. А вночі це все відлущується, лишаються тільки ті, хто "за ідею". Та й антураж надихає, усі ці бочки горять. Дим – невід'ємний елемент революції. Своїх людей потім по місту впізнаєш за тим запахом. Він швидко не вивітрюється. Я вже поміняв другу куртку, – сміється. – Ця, здається, трошки менше тхне димом.
Не було бажання залишити все – я вже своє зробив, відпочину?
– Майже кожного вечора. А з другого боку – якщо не ти, то хто?
Скільки Майдан може ще стояти?
– Важко сказати. Його енергія зростає, спадає – усе залежить від зовнішніх дій.
Чого найбільше боюся – що політики просто промовчать. Не скажуть ані розходьтеся, ані стійте до кінця. Такий варіант, на жаль, можливий. Серед теперішніх лідерів опозиції поки що бракує відповідальності.
Якщо не буде ніяких перемог на цьому Євромайдані – відставки уряду, дострокових перевиборів, парламентських чи президентських, – то треба готуватися до 2015 року. Люди, які побували тут, схопили позитивний вірус. Тепер треба його поширити на всю Україну й задати йому певні рамки. Просто закликати людей залишатися в центрі Києва, щоб була "картинка", – це не буде інструментом тиску. Зараз Майдан таким ще є, а за місяць – уже не буде. Тож треба планувати операцію з його трансформації. Це слід зробити, доки Майдан має силу, а не коли скотиться на маргінес, коли його представлятимуть люди, які впали у відчай.
Чи то політики, чи, якщо вони будуть неспроможні на те, ми самі повинні запропонувати план перетворення Майдану. Він би мав розтектися по всій Україні й почати змінювати її.
Як переконати людей роз'їхатися по домах?
– Вони повинні побачити інші цілі. Ми довго пояснювали, чому потрібен Майдан. Стояти, щоб влада бачила, що нас не можна зігнорувати. Щоб опозиція бачила, що вона має певне запілля, тил, який штовхає її до активніших дій. І щоб світ бачив, що мова не йде про загальнонаціональну оцінку. Це – аргументи, якими ми продовжуємо утримувати Майдан.
Якщо схочемо його трансформувати у щось інше, то маємо показати чіткі механізми: що повинні люди зробити, аби зберегти й поширити енергію Майдану. Це важке завдання, зараз тільки починаємо думати над ним. Але повинна знайтися сила, яка матиме відвагу це сказати. Звучатимуть, очевидно, і звинувачення у зраді Майдану. Є люди, які так вжилися в нього, що їм буде складно повертатися до цивільного життя. Запорожці, яким буде важко повертатися із Січі.
Що вже є очевидним здобутком Майдану?
– Найважливіший результат – те, що змінюються люди. Стають солідарними, відповідальнішими, усвідомлюють важливість своєї роботи: виходити на вулицю, захищати інших. Ще одним важливим наслідком Майдану є інакше ставлення світу до нас.
Хотілося б, щоб ці результати були конвертовані в зміну не лише владних прізвищ, а і системи.
Недавні довибори до парламенту – з фальшуванням і перекупленням голосів, навіть у "революційному" Києві, – сіють сумнів, що таким шляхом владу можна змінити.
– Перекупити, сфальшувати можна тільки 5–6 відсотків. Маніпуляції на довиборах стали можливі через низьку явку – 48 відсотків. Виграла байдужість.
Люди не перероджуються за день чи за два. Якщо на Майдані час пришвидшений, то довкола події рухаються тим самим темпом. Не зміняться за два тижні ті, хто перед тим роками продавав свій голос. Становлення нації триває 22 роки. Хтось розчаровано констатує, що це занадто довгий процес. Але подивіться, наскільки ми випередили інші постсовєтські нації – Білорусь, Росію, країни Середньої Азії, Кавказу.
У подальшому інструментами змін у нас повинні бути все-таки вибори. І не треба боятися, що вони можуть бути часто. Що частіше, то краще.
Які є конкретні механізми змін системи?
– Ми розробили план, який назвали "Програма революції". Пакет вимог до влади. Ідеться про конкретні кроки з реформування МВС, судів, повернення до конституції 2004 року. Зараз постійно надходять доповнення до програми. Із нею хочемо вийти з цієї революції, незалежно від її результату.
Далі ми повинні бути силою, яка тиснутиме на владу, щоб та виконувала ці вимоги. Не відкидається варіант, що на Майдані постане нова політична сила. Вона може початися як громадський рух – з людей переважно 25–40 років, молодих фахівців. Вони є реалізовані. Але в Україні досягли стелі, яку їм штучно створила ця влада. За те, що нова політична сила буде створена, свідчать і соціологічні дослідження: дуже малий відсоток людей вийшли на Майдан на заклик опозиції. Її представники не є в повній мірі виразниками прагнень людей – зміни системи, зміни країни.
2 
1
Коментарі