"Якщо ти спиш не в окопі – тобі вже повезло"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Юрій Дмитренко, інженер-будівельник:

Як же радісно писати про наступ, коли ти далеко від зони бойових дій. Як же легко хотіти наступу, коли ти в ньому не братимеш участі. Як же хочеться нарешті йти в наступ, коли він для тебе перший.

 

Важко лиш ходити в наступи. Особливо, якщо він не перший. Коли лязкіт заліза змішується зі свистом моторів та криків командирів і мехводів. Коли на розпечене залізо тече перша кров, а гул розірваних снарядів стає одним суцільним шумом у вухах. Коли земля та повітря вібрує не зупиняючись, а твоє тіло сковує суцільний жах і вперед тебе рухає тільки небажання зажмуритися від арти, що перемелює плацдарм для наступу та прорвані ворожі порядки. Коли ти прориваєш лінію оборони, й це не кінець, а тільки початок. Бо ця лінія глибиною в кілометри, й кожна наступна лісосмуга чекає, щоби напитися твоєї крові.

Хто взагалі не відстрелює, що і як відбувається, краще взагалі нічого не пишіть. Порадієте колись, після перемоги.

Володимир Бабій, художник:

– Все літо прилітало!

– Може, пролетіло?

– Ніт! Прилітало, і ми терпимо. А пролетіло воно хіба на штиках рискалів.

Віримо в перемогу, все робимо для перемоги, а тоді вже буде й відпочинок. Може, ну це не точно.

Богдан Коломійчук, 38 років, письменник:

Коли ми повернемося з війни, ми будемо найкращим поколінням у нашій історії. Ми напишемо найкращі романи й найкращу музику. Ми зіграємо найкращі ролі в кіно й театрі. Ми будемо найкращими лікарями та вченими. Найкращими коханцями, чоловіками і дружинами. Ми будемо гульвісами й веселунами, філософами та занудними буркотунами.

Ми будемо такі тому, що наше покоління розірве це прокляте замкнене коло української історії, по якому ходили наші предки. Ми змінимо державу та змінимо Європу. Ми будемо такі, бо навчилися цінувати життя у всіх його проявах і найменших тривалостях.

Бо вже ніколи не погодимося на іншу Україну. А тільки на ту, за яку боремося.

Іван Леньо, 51 рік, музикант:

Людині притаманна емпатія. Без неї ніяк. Нема сенсу пояснювати мудаку на прямотоках, що ганяти під вікнами госпіталю – це навіть не жлобство, а моральний злочин. Пізно пояснювати. Як і пізно пояснювати гламурній тьолці, яка виставляє в соцмережу фото з Єгипту на пляжі, що можна і потрібно відпочивати від війни, але ж можна це робити делікатніше.

Делікатність – це чи найнеобхідніша зараз манера поведінки. Будь-яка наша дія має бути усвідомлена тим, що можна комусь зробити боляче. І цих "комусь" – пів країни, якщо не більше.

Якщо ти спиш не в окопі – тобі вже повезло. Якщо живеш в незруйнованому будинку – тобі знову повезло. Якщо твої діти при тобі, здорові та не травмовані війною, – тобі дуже повезло. А якщо в тебе ще є робота й улюблена машина чи мотоцикл – то ти тричі везунчик.

Війна має збільшувати емпатію, а не розділяти людей на два табори. Дорослість суспільства вимірюється саме нею.

Богдан Шумилович, історик мистецтва:

Колись був в Ізраїлі, й мені стало дивно, що всередині країни є анклав ворогів держави, що частина територій практично є формою окупації, що ліберальні євреї не ходять у квартали консервативних і релігійних громадян, які активно витісняють секулярну культуру з Єрусалима. Але, що більше споглядаю навколо, то більше переконуюся, що ми матимемо в Україні подібну конструкцію: армія як важливий інститут держави, консервативні патріоти, до яких навіть на сторінку у ФБ не хочеться заходити, певно внутрішні вороги, кілька церков, прогресивні російськомовні, візійні україномовні, поєднання високих технологій і постійної модернізації із середньовічними анклавами та мудаками. І головне – буде море!

Лілія Мусіхіна, 43 роки, письменниця:

Йде зима. Ілюзій, що вона буде тепла, затишна, вся така "хьюге" вдома під ковдрою, немає. Ми не знаємо, де ми будемо, який буде наш побут. Але чітко розуміємо, що робитимемо. Ми робитимемо все, щоб у вас було Різдво, колядки і "хьюге".

Але нам, в очікуванні зими, потрібна ваша допомога й підтримка. Ми розраховуємо на вас. Потрібні будуть печі, най­імовірніше, булер'яни, дрова… і ще не знаю що, але коли я усвідомлюю масштаби моєї зграї, яка готова боротися, – радію. А коли розумію відповідальність за кожного – стає страшно. Хоча тішить, що ми всі разом і всі відповідаємо одне за одного, за рідних, за Україну. Особисто кожен.

Андрій Іллєнко, 35 років, громадський діяч:

Розгул моспархату в Україні відбувається виключно через те, що ним взагалі не займаються відповідні державні служби. А все ж максимально просто. Питання вирішується за 10 хвилин. Запрошують єпископа на бесіду:

– Святой атєц, дивіться. Якщо хочете проводити якісь акції – то майте на увазі, одному з добровольчих батальйонів потрібна тилова база. І так виглядає, що ваш маєток (єпископів у моспархаті без маєтку не буває) – ідеальне місце для неї. Якщо хочете проводити акцію – бойове розпорядження про зайняття і охорону тилової бази виписуємо прямо зараз. Також ваш бізнес (єпископів без бізнесу в моспархаті не буває) переходить в оперативне управління зампотилу батальйону і весь прибуток іде на армію. Будуть питання – проведемо офіційно як конфіскацію афільованого з Росією активу. Акцію вже не проводите? Чудово. Тоді щотижня письмовий оперативний звіт про ситуацію в єпархії. Молитва за Бандеру так само, з відеозвітом, будь ласка. Питання є? Можете бути вільні.

І все. Чому так не зробити?

Ольга Богачевська, акторка:

А рік тому ми безтурботно досліджували український південь: від Маріуполя, через Херсон, Одесу, Затоку, Шабо й до Білгорода-Дністровського. Багато театру, творчості, кавуни, нове море з величезними медузами, нові обійми, нові обрії та суто гедоністичні радості від дегустації чудового вина, лазіння мурами фортеці або горлання пісень на вечірнє море чи у вересневу нічну темінь під кронами південних дерев у незнаному селі десь посеред ніде. Ми були щасливі від налитих сонцем вулиць, ми почувалися powerful від свободи, яку пізнавали через творчість, ми вірили в майбутнє, яке збудуємо своїми руками через сміливі мрії. Сьогодні не знаю, чи живі, чи в безпеці всі ті люди, з якими ми тоді обіймалися, про щось дискутували чи перетиналися просто на хвильку. Нині мрії звузилися, обмінімалістичнішали, однак не стали менш сміливими. Нині гедонізмом можна вважати – добре виспатися.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×